124. Поняті і форми реалізації права.

Будь-яка правова норма створюється з метою її реалізації суб'єктами суспіль­них відносин. Інакше правотворчий процес позбавлений свого смислу. У юридич­ній науці присутні різні підходи до розуміння реалізації права. На думку відомого російського вченого С.С.Алексєєва, реалізація права - це втілення права в життя, тобто реальне втілення змісту юридичних норм у фактичну поведінку суб'єктів.

Основним критерієм для класифікації форм правореалізації виступає видова різноманітність тих чи інших правових норм, які підлягають реалізації. За цією підставою виділяють три форми реалізації права, використання, виконання і дотримання.

Використання суб'єктивного права - це така форма реалізації права, за якої суб'єкт використовує можливості, надані йому уповноважуючою юридичною но­рмою, тобто такою, диспозиція якої містить суб'єктивне право.

Виконання зобов'язуючих норм - це така форма реалізації, що полягає у вчи­ненні суб'єктом активної поведінки на виконання тих зобов'язуючих норм, диспо­зиції яких передбачають активне правило поведінки.

Дотримання правових норм — це форма реалізації охоронних норм і таких норм, які встановлюють прямі заборони. Заборонні норми це такі, що прямо фор­мулюють необхідність утриматися від певних дій. Так, ч.2 ст. 2 Закону України

­З точки зору рівня (глибини) реалізації правових норм, зафіксованих у норма­тивних актах, в юридичній літературі виділяють:

1. реалізацію загальних установок, які містяться в преамбулах законів, у статтях, що фіксують загальні завдання і принципи права і правової діяльності;

1. реалізацію (поза правовідносинами) загальних норм, які встановлюють правовий статус і компетенцію;

3) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм. Залежно від настання юридичних наслідків від дій, спрямованих на реаліза­­цію правових норм остання класифікується ще на дві форми:

а) правореалізація, котра не пов'язана з динамікою правовідносин, наприклад, утримання від правопорушень чи участь у демонстрації;

б) реалізація права, котра пов'язана з виникненням, зміною чи припиненням конкретних правовідносин.

За суб'єктом реалізації права можна виділити дві його форми: індивідуальну і колективну. Справа в тому, що деякі вимоги права не можна здійснити інакше як об'єднуючись з іншими. Наприклад, право громадян на об'єднання в громадські організації та політичні партії неможливо реалізувати на індивідуальному рівні.

125. Застосування права та його основні стадії. Акти застосування права.

Особливою формою реалізації права є його застосування. Під застосуванням права розуміють владну діяльність державних органів, які, використовуючи свої спеціальні повноваження, видають акти індивідуального значення на основі норм права, вирішуючи тим самим, по суті, конкретні питання життя суспільства. Право на правозастосовну діяльність компетентного органу або посадової особи висту­пає одночасно й обов'язком її здійснити. ­У правозастосовній діяльності виділяють три основні стадії:

1) встановлення фактичних обставин справи;

2) встановлення юридичної основи справи;

3) вирі­шення справи.

Встановлення фактичних обставин розпочинається з визначення кола фактів, необхідних для вирішення справи. Інколи це коло визначається законом. Так ст. 64 КПК України встановлює, що при розгляді кримінальної справи в суді під. лягають доказуванню:

1) подія злочину;

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і його мотиви;

3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші обставини, що характеризують особу обвинуваченого;

4) характер і розмір шкоди, завданої злочином.

Після цього правозастосовний орган приступає до збирання і процесуального закріплення фактів. Усі необхідні обставини встановлюються за допомогою дока­зів - будь-яких фактичних даних про обставини, що мають значення для вирішен­ня справи. Процесуальним законом, при цьому, регламентуються види джерел до­казів, до яких належать показання свідка, речові і письмові докази, висновок екс­перта тощо. Остаточна оцінка доказів здійснюється завжди самим правозастосовним органом.

На стадії встановлення фактичних обставин враховуються також такі юриди­чні категорії як покладення тягаря доказування, презумпції і преюдиції. Тягар до­казування покладається законом на одну з сторін або обидві сторони, що беруть участь у справі. Презумпція, як уже згадувалося, - це визнання факту юридичне достовірним, якщо не буде доведено зворотне. Преюдиція - це поняття, що вира­жає обов'язковість для правозастосовного органу, котрий розглядає справу, при­йняти без перевірки і доказів факти, які раніше були встановлені рішенням право-застосовного органу, що набуло законної сили по іншій справі, і які мають значен­ня для правильного вирішення даної справи.

Встановлення юридичної основи справи полягає у здійсненні правової квалі­фікації тих фактичних обставин, які здобуті на першій стадії застосування права. Правова кваліфікація передбачає:

1. вибір правової норми або кількох правових норм, яка підлягає застосу­­ванню;

2. перевірка достовірності тексту нормативного акту, де міститься обрана правова норма. В Україні вже було виявлено кілька випадків, коли офіційний текст нормативного акту і текст, опублікований у пресі, різнилися між собою;

3. аналіз норми з точки зору її законності, чинності в часі, просторі і за ко­­лом осіб;

4. з'ясування змісту норми права, тобто її тлумачення. Якщо правова норма­ є такою, з якої мало місце офіційне тлумачення, то ним, поза сумнівом, необхідно скористатися.

Вирішення справи компетентним органом - це винесення ним акту, котрий пов'язує правові норми, які застосовуються, з конкретним життєвим випадком. Рішення у справі в тій чи іншій формі має бути доведене до відома зацікавлених суб'єктів.

Саме в правозастосовному акті полягає результат організованої діяльності компетентного органу щодо застосування правових норм. Що розуміти під таким документом?

Акт застосування права - це індивідуально-правовий акт компетентного ор­ду або посадової особи, який видається у конкретній юридичній справі з метою встановлення наявності чи відсутності суб'єктивних прав або юридичних обов'язків і визначення їх міри на основі відповідних правових норм. Автор дисертаційного дослідження на дану тему Фандалюк О. В. дає загальне визначення поняття правозастосувального акта, під яким розуміється офіційне рішення компе­тентного суб'єкта, прийняте на підставі і у відповідності з нормами права, що міс­тить державно-владне веління з конкретної юридичної ситуації, спрямоване на ін­дивідуальне регулювання суспільних відносин шляхом встановлення, зміни або припинення суб'єктивних прав й обов'язків їх учасників, яке здійснюється у будь-якій визначеній формі.

Правозастосовні акти характеризуються такими ознаками:

1. вони мають владний характер;

1. правозастосовні акти — це індивідуально-правові акти, який не містять но­­рми права, вони передбачають індивідуальний правовий припис;

2. вони мають бути законними, тобто опиратися на певні норми права;

3. акти застосування права повинні бути обґрунтованими, тобто опиратися на встановлених доказами обставинах;

4. правозастосовні акти видаються за визначеною законом процедурою у встановленій формі і з точним найменуванням.

Класифікація актів застосування права здійснюється за різними критеріями. За формою правозастосовні акти поділяються на три групи: а) такі, що мають вигляд окремого документу; б) у формі резолюції на іншому документі; в) в усній формі.

З огляду на юридичні наслідки, котрі пов'язані з актами застосування права останні поділяються на: а) конституюючі - такі, що мають наслідком динаміку правовідносин; б) декларативні - такі, що не мають таких наслідків.

За суб'єктами прийняття вони поділяються на акти органів законодавчої влади, акти органів виконавчої влади, акти судової влади, акти контрольно-наглядових органів, акти органів місцевого самоврядування.

За своєю роллю в правозастосовному процесі акти поділяються на основні (наприклад, рішення суду в кримінальній справі) та допоміжні (наприклад, ухвала суду про призначення експертизи).

Фандалюк О. В. розробив цілу систему класифікації правозастосовних актів. Розглянемо її.

За галузевою ознакою норм права, що застосовуються:: акти засто­сування норм адміністративного права; акти застосування норм кримінального та кримінально-процесуального права; акти застосування норм трудового права тощо.

За функціональною ознакою: акти-регламентатори, правозабезпечуючі.

За сферою дії: акти, що діють у часі; акти, що діють у просторі; акти, що діють сто­совно кола осіб.

За найменуванням: накази, постанови, вказівки, протоколи, вироки, рішення, дозволи, попередження, приписи, подання, резолюції тощо.

За структурою: акти, які містять чотири елементи - ввідну, констатуючу, мотивуючу та резолютивну частину; акти, які містять лише три частини - ввідну, констатуючу та резолютивну (наприклад, адміністративні та слідчі протоколи); акти, які містять лише дві частини - ввідну та резолютивну (наприклад, акт-дозвіл на придбання зброї); акти, в яких мається лише одна резолютивна частина (наприклад, акти-резолюції на відповідних документах).

Нарешті, за характером рішення (припису який у них міститься): зобов'язуючі; забороняючі; уповноважуючі; про заохочен­ня; затверджувальні; такі, які фіксують факти та обставини, що мають юридичне значення (наприклад, акти реєстрації автомототранспорту, зброї тощо).