2.Стадії економічного зростання та розвитку.

Важливе значення для оцінки процесів посідає виділення стадії економічного розвитку. Найбільш відомими є три підходи до їх виокремлення: 1.формаційний; 2.технологічний; 3.цивілізаційний

В основі формаційного підходу лежить аналіз економічної системи за трьома параметрами її функціонування: спосіб виробництва, надбудова та форма суспільної свідомості. За цим підходом кожна країна у своєму економічному розвиткові проходить такі стадії:

1. первіснообщинний;

1. рабовласницький

2. феодальний

3. капіталістичний

4. комуністичний

Виокремлення стадій з погляду економічної історії розвитку економічного устрою країн здійснив Р. Ростоу. Згідно з його теорією, для переходу від малорозвиненої до розвиненої кожна економічна система проходить п'ять стадій:

1. традиційне суспільство;

1. визрівання передумов для ривка;

3) ривок до само підтримувального зростання;

4. перехід до технологічної зрілості;

4. міра масового споживання.

Згідно з думкою Ростоу, всі розвинуті країни пройшли стадію ривка до само підримувального зростання. Щодо країн, які розвиваються, то вони перебувають на стадії або традиційного суспільного визрівання передумов для ривка. Перехід до ривка можливий лише за умов мобілізації заощаджень та їх перетворення в інвестиції для прискорення економічного розвитку.

Технологічний підхід базується на теорії економічної генетики, прихильники якої проводять паралель між економічним розвитком системи та техніко-технологічним розвитком. Своєрідними ядрами саморозвитку виступають інноваційні виробництва, які визначають темпи економічного розвитку. Сукупність інноваційних виробництв утворює основу технологічного укладу. Технологічний уклад — це сукупність технологічних процесів, що знаходяться на одному рівні.

Доіндустріальне суспільство—це соціальний порядок, сформований на примітивних виробничих формах, що розвиваються, передусім у галузях, які забезпечують видобуток та первинну обробку ресурсів, найбільш придатних для задоволення настійних потреб. Праця є низько кваліфікованою, розвиток потреб людини зумовлений існуючими традиціями.

За умов індустріального суспільства видобуток природних ресурсів змінюється на виробництво продукції, підвищується рівень кваліфікації працівників, основним виробничим ресурсами стає енергія, людина стає здатною здійснювати певні локальні технологічні та господарські прогнози.

Постіндустріальне суспільство протиставляється індустріальному як таке, де виробництво – це безперервний процес впливу на навколишнє середовище, а кожна сфера людської діяльності тісно пов'язана з іншими. За таких умов основним ресурсом стає інформація, пріоритет переходить від напівкваліфікованих працівників до .інженерів та вчених, центрального значення набуває кодифікація теоретичного знання. За Д. Беллом постіндустріальному суспільству притаманні такі риси: централізація теоретичного знання, яка є основою технологічних змін у виробництві; створення нової інтелектуальної технології для вирішення економічних, інженерних, соціальних проблем; формування класу виробників знань, інформації; переходом домінанти від виробництва товарів до виробництва послуг; зміна владних відносин (у доінодуструальному суспільстві—аристократія, монархія; в індустріальному—демократія; у постіндустріальному — меритократія); економка інформації.

До індустріальний сектор — видобувний, він базується на сільському господарстві, видобутку корисних .копалин, рибальстві, заготівлі лісу та інших ресурсів. Індустріальний сектор має насамперед виробничий характер, він використовує енергію та машинну технологію для виготовлення товарів. Постіндустріальне не є обробним, тут обмін інформацією та знаннями, відбувається в основному за допомогою телекомунікацій та комп'ютерів. Найважливіша ознака постіндустріального суспільства, з гідно з теорією Д. Белла, в економічному секторі — виробництво послуг та інформації.

Е. Тоффлер зазначає, що-вже з 50-х років XX от. розпочалася третя хвиля, яка за своєю сутністю нагадує першу, однак на сучасній технологічній базі. Вона несе поширення різноманітних типів техніки, товарів і послуг; поглиблення спеціалізації праці; урізноманітнення, організаційних форм управління. Це різноманіття розхитує традиційні структури «другої хвилі».