2. Оцінка реалізації економічного потенціалу

Основою інформаційної оцінки є система національних рахунків. Для оцінки реалізації економічного потенціалу ООН пропонує 3 індекси.

1. Індекс розвитку людського потенціалу припускає:

1. очікувану тривалість життя;

2. письменність і розвиток освіти;

3. ВВП на душу населення (від 0 до 1).

II. Індекс економічної свободи оцінюють:

1. торгівельна політика;

2. ступінь втручання держави в економіку;

3. підтримка прав власності;

4. переміщення капіталу і іноземних інвестицій (від 1 до 5).

III. Рівень глобалізації:

1. економічна інтеграція;

2. персональні контакти;

3. глобальні технології;

4. залучена країни в міжнародну політику, зокрема участь міжнародних показників.

Ступінь реалізації економічного потенціалу виявляється в економічній безпеці країни.

3. Ефективність використання економічного потенціалу країни

Проблема ефективності використання економічного потенціалу є однією з основних проблем економічної теорії. Суть цієї проблеми полягає у визначенні шляхів і способів досягнення найбільшого задоволення безмежних суспільних потреб в умовах рідкості, обмеженості ресурсів. Проблема ефективності суспільного виробництва має два аспекти – цільовий (задоволення потреб) і ресурсний (використання обмежених ресурсів).

Цільова ефективність є якісною характеристикою суспільного виробництва з погляду рівня розвитку і ступеня задоволення потреб суспільства.

Ресурсна ефективність відображає раціональність організації суспільного виробництва, комбінації чинників виробництва, вживання наявних ресурсів.

Цільовий і ресурсний аспекти ефективності тісно взаємозв'язані. Цільова ефективність зраджується прямо пропорціонально ресурсна ефективність, а також об'єму і якості ресурсів, що використовуються. При підвищенні цільової ефективності на основі зростання ефективності використання кожної одиниці наявних ресурсів говорять про інтенсивну форму функціонування економічного потенціалу суспільства. Підвищення цільової ефективності за рахунок залучення в суспільне виробництво додаткових ресурсів називають екстенсивною формою функціонування потенціалу.

4. Тіньова економіка, структура й природа її виникнення

Тіньова економіка - це уклад економічних відносин, що охоплює невраховані, нерегламентовані й незаконні види господарської діяльності. У кожній країні є така складова економічної діяльності, що не укладається в сформовані й узаконені норми. Цей сектор економіки в різних країнах називається по-різному: у Франції - «підземна», «неформальна» економіка; в Італії - «таємна», «підводна»; в Англії -«неофіційна», «підпільна», «схована»; у Німеччині -«стіньова».

За сферою діяльності до тіньової економіки різні автори відносять різні види діяльності. Одні вважають, що тіньова економіка охоплює насамперед кримінальну діяльність; інші думають, що тіньова економіка як особливий сектор утворюється тими, хто ухиляється від сплати податків. У Німеччині до тіньової економіки спочатку зараховували лише фінансові таємні угоди.

В ООН фахівці, що займаються національними рахунками, тіньову економіку поділяють на три види діяльності: приховану (або тіньову), неформальну (або неофіційну) й нелегальну. Прихована діяльність характеризує дозволену законом працю, що офіційно не оголошується або її результати занижуються з метою відсторонення від уплати податків.

Неформальна діє на законній підставі й націлена на виробництво товарів і послуг для задоволення власних потреб домашніх господарств (наприклад, власними силами індивідуальне будівництво). Нелегальна — це діяльність, що здійснюється найманими робітниками без юридичного оформлення договору.

У структурі тіньової економіки зазвичай виділяють три види діяльності. Неофіційна економіка охоплює легальні види діяльності, пов'язані з виробництвом товарів і послуг, які не фіксуються офіційною статистикою. Така діяльність значного поширення набула в сфері послуг (ремонт квартир; надання житла в курортній місцевості; підготовка учнів для вступу у вищі навчальні заклади, що здійснюється приватно, без юридичного оформлення договорів та ін.). При цьому одержувачі доходів приховують їх від оподатковування.

Фіктивна економіка - це діяльність, пов'язана з одержанням обґрунтованих вигід суб'єктами господарювання. Сюди відносять:

• приписки, що здійснюють керівники підприємств у державному секторі економіки;

• хабарництво;

- шахрайські способи одержання грошей.

Підпільна економіка — це заборонені законом види економічної

діяльності. До їхнього числа відносять:

• незаконне виробництво й збут товарів і послуг;

• виробництво зброї, наркотиків, контрабанду;

- діяльність осіб, що не мають юридичного права займатися цим видом діяльності (лікарі, адвокати, які практикують без ліцензії).

Всю тіньову економіку щодо зв'язку з виробництвом можна поділити на дві частини: та, що пов'язана з виробництвом товарів і послуг, і та, що функціонує в сфері перерозподілу товарів і послуг, створених поза цією сферою.

Відповідно до видів тіньової економіки можна виділити три групи її суб'єктів.

Перша група містить найбільш кримінальні елементи тіньової економіки: торговців наркотиками та зброєю, бандитів, грабіжників, найманих вбивців. Сюди ж можна віднести корумпованих представників органів влади, що беруть хабарі, торгують державними посадами й інтересами. За різними оцінками на частку діяльності цих суб'єктів припадає від 5 до 25% всієї тіньової економіки.

Друга група складається в основному з тіньовиків-господарників. До їхнього числа можна віднести підприємців, комерсантів, банкірів, промисловців й аграріїв, дрібних і середніх бізнесменів, включаючи «човників» (організаторів власної справи). Ця група суб'єктів змушена йти в «тінь» головним чином тому, що витрати при їхній діяльності з існуючими правилами й законами економічної гри перевищують відповідні вигоди й доходи.

Третя група - це наймані робітники як фізичної, так і розумової праці. До них можуть приєднуватися як дрібні, так і середні державні службовці, доходи яких, за існуючими даними, до 60% становлять хабарі. У цієї категорії осіб нефіксована діяльність є другорядною (неформальною) зайнятістю.

Слід визначити особливості поведінки окремих груп суб'єктів тіньової економіки.

По-перше, кримінальні структури, як правило, діють на відміну від тіньовиків-господарників у сфері розподілу й перерозподілу доходів. Основними засобами «присвоєння» ними частки цих доходів є позаекономічні форми, пов'язані з насильством: вимагання, шантаж,, забезпечення так званого «даху» дрібним і середнім підприємцям за певну плату, погрози, замовні вбивства.

Тіньовики-господарники є законними власниками створюваних доходів. Вони лише відводять частку доходів з-під дії законів і правових норм. Звичайно такі кроки є змушеною мірою, зумовленою невиконанням прийнятих зобов'язань партнерами; відвертим обманом, який існує на практиці при здійсненні угод; використанням силових методів ведення справ.

По-друге, поведінку кримінальних груп тіньовиків обумовлено невпорядкованістю умов господарювання. Чим більше плутанини в економіці, чим слабкіша влада, тим краще для них. Такі умови господарювання дозволили кримінальним структурам взяти під свій контроль 90% підприємств й організацій, які стали основним полем для одержання кримінальних доходів. Для «консервації» такої ситуації активно використовується підкуп посадових осіб, поширюється організована злочинність.

Тїньовики-господарники, навпаки, зацікавлені в послабленні впливу кримінальних елементів: тільки плата за «дах» приводить до подорожчання товарів і послуг приблизно на 30%, що істотно знижує доходи тіньовиків-господарників. Положення тіньовиків-господарників ускладнюється тим, що на них чиниться тиск з обох боків. З одного боку, на їхні доходи зазіхають кримінальні структури, змушуючи їх для збереження граничного рівня доходів порушувати юридичні норми господарювання; з іншого боку, вони перебувають під наглядом правових органів, покликаних припиняти різного роду порушення.

По-третє, поведінка суб'єктів цих груп тіньової економіки є різною. Тіньовики першої кримінальної групи віддають перевагу незаконним (або частково законним) засобам «відмивання» кримінальних грошей, тому що їхня легалізація неминуче веде до розкриття всієї злочинної діяльності. Представники другої групи зацікавлені в легалізації своїх доходів шляхом змінення діючих правових норм і законів. Відмивання «брудних» грошей і легалізація тіньовиків-господарників - це процеси, що перехрещуються, але не є тотожними. Якщо перший процес межує зі злочинністю, то другий можна віднести до незначних відхилень від закону, що переборюється шляхом змінення певних норм господарювання.

Звичайно масштаби й динаміка тіньової економіки визначаються такими факторами:

• загальним станом економіки;

• рівнем життя населення;

• обмеженням, що виходять від держави.

Ці загальні фактори можна деталізувати. Найважливішими чинниками, що впливають на розширення тіньової економіки, є:

• податковий тягар;

• зменшення одержуваного доходу;

• збільшення масштабів безробіття;

• необгрунтоване посилення державних обмежень підприємницької діяльності;

-' невпорядкованість в економіці;

- відсутність чіткої законодавчої бази.

Найбільш точно суть і природу виникнення нелегальної економіки встановив провідний перуанський економіст Эрнандо де Сото. Він сформулював такі принципові положення:

Нелегальна економіка - це стихійна реакція народу на неспроможність держави задовольняти основні потреби зубожілих мас.

«Чорний» ринок - це реакція мас на систему, що традиційно ставить їх у положення жертв свого роду правового і економічного апартеїду. В існуючій системі приймаються закони, які роблять нездійсненним природне прагнення народу мати роботу й дах над головою. У цих умовах маси перестають дотримуватись законів, виходять на вулиці, щоб продати те, що можуть, створюють власні магазини, там, де немає роботи, вони знаходять її, навчаючись ремеслам, про які більшість з них до тієї пори не мала поняття.

Залучені в тіньову діяльність живуть більш благополучно, коли порушують закон, порівняно з тим, якщо поважають його. Можна стверджувати, що незаконна діяльність процвітає, якщо правові обмеження перевищують деякий соціально прийнятний рівень і при цьому держава не має достатньої силу щодо примушування.

6