Історія виникнення і розвиток митної справи в Україні.

Відомо, що митний інститут як державний право­вий елемент існував ще у V—VII ст. до н.е. в містах Ольвія, Херсонес, інших містах Причорномор'я та державі скіфів. У договорі київського князя Олега з імператором Візантії у 911 р. обумовлювалися митні питання між двома державами. Уже на той час у київ­ських слов'ян як норма звичаєвого права існувало правило збирати мито, мит, тобто податок за провезення товарів не тільки іноземних, але й з одного міс­та до іншого.

Таким чином, Київська Русь уже тоді проводила власну митну по­літику, мала встановлені розміри митних податків (прообраз тарифів) на товари, що привозилися з різних країн, а її торгові люди (купці) сплачували митні податки в інших країнах товаром чи золотом.

Тому на час написання найстарішого відомого збірника норм давньоруського права «Руська правда» Ярослава Мудрого (1016 р.) терміни «митник», «мит», «митниця» були добре відомі і слов'янам і іншим народам, що підтримували торговельні від­носини з Київською державою.

На той час слово «мит» визначало податок, особливий збір з товару та худоби, що ввозились у державу. Право на встановлен­ня цього збору, визначення його розміру або звільнення від мита належало вищій державній особі — князю.

Для феодального періоду Київської Русі XII—XIII ст. характер­ним був занепад центральної влади та зростання могутності феода­лів. Помісні князі відмовлялися підкорятися київському князю, в тому числі і в питанні створення своєї власної податкової і митної системи. В кожній землі встановлювалися свої митні збори, відомі як проїжджі, або торговельні. До проїжджих податків належав перш за все мит — основний податок за провезення товару. Розмір збору встановлювався на віз, залежно від розміру воза та кількості товару.

Свій відбиток на митну справу залишила і молодо-татарська на­вала. Право на збирання податків ханська адміністрація надавала одноразово із спеціальним знаком — тамгой, клеймом. Це тюркське слово надовго ввійшло в нашу термінологію. Термін «тамжіння» — накладання тамги як свідоцтво факту зібраного податку надовго ви­тіснило поняття «збирання мита». Замість «митника» з'явився «таможник», «таможеник».

Різні системи митних зборів існували на українських землях, які перебували під Литвою, Польщею, Австро-Угорщиною. Ві­домо, що на той час митниками стягувалося прикордонне мито, яке називалося «цло».

Систему митної справи мала козацько-гетьманська Україна. Керівництво збиранням прикордонного мита: евеки (вивізне) та інфуки (ввізне) мито — за часи Богдана Хмельницького поклада­лося на Державний скарб, як тоді називалася фінансово-банків­ська служба України. У гетьманському універсалі 1654р. визна­чалися розміри митних платежів за товари, що ввозились в Ук­раїну.

Митні порядки були встановлені і на Запорізькій Січі, яка ве­ла активну торгівлю з Туреччиною, Кримом, Литвою, Польщею і Росією та контролювала вигідну частину відомого водного тор­говельного шляху «з варяг у греки».

Період з кінця XVII ст. до початку XX ст., коли Україна перебу­вала у складі Російської імперії, характеризується великою економіч­ною та політичною нестабільністю та непослідовністю. Подальша активна міжнародна політика Росії змусила її проводити сут­тєві адміністративні та правові реформи, в тому числі націлені на розвиток торгівлі, спрощення податкової та митної системи, її більшої централізації.

Наприкінці XVII ст. в Російській імперії було створено централі­зовану митну систему, яка охоплювала всю територію держави. Збір митних податків здійснював Наказ великої скарбниці. З 1718 р. організація митної справи була покладена на Комерцколегію. На місцях управляючих митними домами почали називати митними бургомістрами, а з 1720 р. — оберцольнерами. На митній справі відбилося захоплення Петра І Німеччиною.

У 1731 р. було прийнято Морський податковий статут, який визначав порядок заходу іноземних суден у російські порти, по­рядок їх митного оформлення. Етапною подією було створення 1754 р. прикордонної варти як особливого корпусу військ для охорони кордону на Україні і Ліфляндії.

У 1798 р. державна Комерц-колегія видала інструкцію прикордон­ним митницям і заставам, яка стала однією із перших документальних спроб уніфікації нормативних документів з процедури діяльності митних у станов. Інструкція детально регламентувала функції прикор­донних митниць, визначала порядок діловодства і митних процедур, посадові обов'язки директора митниці і співробітників. Період 1790—1820 рр. позначився впливом на митну політику Росії європейських держав. З метою тиску на Францію, де відбу­валися революційні події, Росія, Англія, Австрія і Німеччина уз­годили свою торговельну і митну політику щодо експорту та ім­порту товарів у цю державу.

Закон «Організація митного управління з європейської торгів­лі» від 25 жовтня 1811 р. став основою для становлення єдиного централізованого митного відомства. Його створення було ви­кликане об'єктивною необхідністю — встановити тверді й одна­кові правила митного влаштування руху торгівлі на всій території Російської імперії. Починаючи з 1811 р. вся територія поділялася на митні окру­ги, а з 1913 р. — митні дільниці. До складу митних округів вхо­дили всі митниці, митні застави, перехідні пункти, що були роз­ташовані на території округів. Кількість округів змінювалася:

Новий Митний статут, прийнятий 1819 р., посилив діяльність мит­ної варти та вніс уточнення щодо поняття контрабанди: під контра­бандою розумілося не тільки провезення, пронесення товару поза митницею, але й неподання відомостей власниками товару в митних заявах чи вантажних документах. Так митна система розпочала бо­ротьбу із самим поширеним нині видом контрабанди — незаявленням товару або заявлениям не своїм найменуванням. Митний статут 1857 р. удосконалював структури митних уста­нов. Митниці і митні застави створювалися на зовнішніх сухопут­ному і морському кордонах імперії та царства Польського, а також по кордону з Фінляндією. На забезпечення виконання положень Митного тарифу 1891 р. у 1892 р. було прийнято новий Митний статут, який значно розвинув законодавство про контрабанду.

Після лютневої революції 1917 p. митні установи ко­лишньої Російської імперії залишилися у віданні Департаменту митних зборів Міністерства фінансів Тимчасового уряду. Поста­новою від 28 лютого 1917р. всім чиновникам відомства пропо­нувалося «негайно поновити поточну роботу в установах Мініс­терства фінансів». Незмінною залишилася і нормативна база митної справи.

Перший декрет уряду В. Леніна з митної справи «Про дозвіл на ввіз та вивіз товарів» від 29 грудня 1917 p. визначив нові пра­вила провезення товарів через кордон. Будь-яке переміщення то­варів без дозволу визнавалося контрабандою та переслідувалося «за всією суворістю радянських законів».

Декретом від 29 червня 1918р. Департамент митних зборів було перейменовано у Головне управління митного контролю, яке підпорядковувалося Наркомату торгівлі і промисловості. Останній у свою чергу декретом від 11 червня 1920 p. було пере­йменовано у Народний комісаріат зовнішньої торгівлі.

Нова влада після жовтневих подій скептично поставилася до дореволюційної митної системи та самої концепції митної спра­ви. Ленінська політика державної монополії зовнішньої торгівлі по суті заблокувала застосування митно-тарифного регулювання. Митний контроль став допоміжним засобом впливу на зовнішню торгівлю. Система управління митною справою поступово спро­щувалася, і те, що фактично утворилося у 30-х pp., з несуттєвими змінами було закріплено в Митному кодексі СРСР 1964 p. і збері­галося до середини 80-х pp.

У період зовнішньополітичної реформи 1986—1991 pp. почав­ся новий етап розвитку митної системи, орієнтований на демок­ратичний режим і вільний ринок. Логічним завершенням цього періоду стало прийняття 1991 p. нового Митного кодексу СРСР і Закону СРСР про Митний тариф.

555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555555

«Вільна торгівля» — відсутність будь-яких бар’єрів та обмежень у торгівлі між державами. Реалізується тільки у вільних економічних зонах.

Лібералізація — розширення свободи економічних дій, скорочення кількості та зниження рівня обмежень у торгівлі з іншими країнами.

Протекціонізм (від лат. proctio – прикриття) –– державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції.

Неопротекціонізм — сучасні обмеження на міжнародну торгівлю, які застосовуються країнами як доповнення до традиційних форм обмеження небажаного імпорту або замість них.

Обгрунтований (селективний) протекціонізм –– захист окремої галузі економіки, групи підприємств, а не всього національного виробництва, або протекціонізм у торгівлі з окремими країнами і за окремими групами товарів.

Автаркія –– політика економічного відокремлення країни, спрямована на створення замкнутої, незалежної економіки, здатної забезпечити себе усім необхідним самостійно.

Меркантилізм постав свого часу водночас і теорією, і моделлю державної та навіть комерційної політики. Основні принципи меркантилізму, які були сформульовані в працях європейських економістів «двох хвиль»: першої — з останньої третини ХV до середини ХVІ ст. і другої, що наступила на першу та сягнула пізнього розквіту в ХVІІ ст.

Теорії «першої хвилі» — це фактично апологетика інтересів класу купців та заклики до активної політики держави, яка має сприяти їх збагаченню. У цьому дусі англійський економіст У. Стаффорд (1554—1612) обґрунтовував ідею про те, що основною формою багатства є гроші. Італієць Г. Скаруффі (1519—1584) навіть став автором первісної теорії грошового балансу, основною ідеєю якої є необхідність проведення політики збільшення грошового багатства «законним шляхом». Він пропонував скликати загально-європейську конференцію з метою упорядкування механізмів обігу в міжнародному масштабі.

Теорії «другої хвилі» привели до усвідомлення прямого зв’язку між багатством та станом торговельного балансу країни. Забезпечення активного сальдо в торгівлі для меркантилізму є, по суті, єдиним засобом держави збільшити багатство нації. І навпаки: пасивне сальдо призводить до зменшення багатства.

Т. Ман (1571—1641), англійський економіст, купець, представник розвинутого меркантилізму, з 1615 р. — один із директорів Ост-Індської компанії, найбільш розгорнуто сформулював концепцію зростання суспільного багатства через забезпечення активного сальдо торговельного балансу. Щодо поглядів іншого економіста, італійця А. Серра, про якого історія залишила дуже мало відомостей, то їх найкраще характеризує назва його головної праці «Стислий трактат про причини, які можуть привести до достатку золота та срібла у країнах, що не мають копалень» (1613 р.).

Француз А. Монкретьєн (біля 1575—1621) відомий тим, що сформулював тезу «купуй дешевше — продавай дорожче», закликав підтримувати вітчизняну промисловість, особливо мануфактури, був прихильником активного протекціонізму в торгівлі та на підтримку експансії торговельного капіталу, а ще тим, що ввів у науковий обіг термін «політекономія» (1615).

Узагальнюючи відомості про меркантилізм, можна охарактеризувати його як економічну теорію товарного типу, яка виходила з презумпції обмеженості світових ресурсів та можливості збагачення однієї країни виключно за рахунок іншої. Причому рівень багатства країни вимірювався золотом та сріблом.

Про вичерпання ідей первісного меркантилізму свідчило народження тих ідей, які відстоював У. Петті (1623—1687) — англійський економіст, родоначальник класичної буржуазної політекономії. Він першим висунув теорію трудової вартості та довів, що головним джерелом багатства є сфера виробництва.

Учення меркантилізму, прогресивне для свого часу, з’явилось як відлуння великого Відродження мистецтва у сфері науки та відобразило об’єктивну потребу в зростанні економічних знань, які б якісно відрізнялися від феодальних концепцій самозабезпечення. Але виходячи з презумпції обмеженості багатства монетаризм запропонував статичний погляд на світ. Міжнародну економічну діяльність він розглядав виключно як перерозподіл між країнами тих цінностей, що вже існують. Це відбувається відповідно до позитивного або негативного торговельного балансу, який автоматично збільшує багатство країни у вигляді припливу золота та срібла, або навпаки. Не дивно, що як найбільш важливу соціальну групу розглядали торговців.

Методологічно важливими та функціонально значущими і сьогодні, зокрема при формуванні моделі міжнародної економічної діяльності України, можна вважати дві базові меркантилістські рекомендації:

• прагнути до забезпечення позитивного торговельного балансу, збільшуючи експорт та зменшуючи імпорт за допомогою квот, тарифів та інших інструментів з метою збільшення внутрішніх виробництва та зайнятості, резервів та можливостей витрат;

• заборонити або суворо обмежити вивезення сировини та дозволити безмитний імпорт сировини, яка не видобувається всередині країни.

Ще один, третій, постулат монетаризму — заборона торгівлі колоній з третіми країнами, крім метрополії, яка у такий спосіб перетворює колонії на сировинні придатки та ринки збуту — зараз можна вважати неактуальним.

У сучасних умовах ідеологія меркантилізму частково відтворюється в агресивній збутовій політиці провідних ринкових країн із висококонкурентними виробничими потенціалами. Її інструментами, крім природних маркетингових стратегій на мікроекономічному рівні, є політика лібералізації міжнародної торгівлі, фінансових ринків. Для України це означає жорсткий тиск на вітчизняних експортерів, на уряд з метою обмеження вивезення товарів до певних країн або їх угруповань. Найпоширеніший засіб протидії вітчизняному експорту сьогодні — це антидемпінгові розслідування та санкції.

Щодо менш «вишукано-казуїстичних» методик, в основі яких лежать меркантилістські ідеї, то за умов сучасної лібералізації торговельних режимів простір застосування тарифно-нетарифних регуляторів постає дедалі обмеженішим.

Для розуміння того, яким чином має відбуватися формування практичної моделі міжнародної економічної діяльності сучасної держави, слід враховувати основні історичні наслідки застосування монетаристської доктрини, яка домінувала в економічній теорії протягом півтора сторіч. Світова торгівля стала об’єктом великої кількості штучних регуляторів, і головне — взаємних недружніх обмежень держав, а монетаризм став заважати капіталізму розвиватися. Так само і будь-яка держава, зокрема й Україна, в разі надмірно наполегливого наслідування його постулатам, може наразитися на дзеркальні обмежувальні дії з боку інших держав.

Висновок з цього такий: знання міжнародної економічної теорії, як і теорії взагалі, потрібне для розуміння можливих наслідків тих або інших акцій, а не для буквального наслідування певній системі постулатів.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної політики:

політика вільної торгівлі;

політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі — це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції з використанням системи обмежень імпорту.

Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються.

Виділяють декілька форм протекціонізму:

селективний — скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

галузевий — скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

колективний — проводиться об´єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об´єднання;

• прихований — здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Стосовно того, що і для якої країни краще — політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі.

Україна у міжнародній торгівлі віддає перевагу політиці вільної торгівлі, але водночас вибірково проводить політику протекціонізму стосовно певних країн і груп товарів.

Станом на липень 1997 р. Україна уклала угоди про вільну торгівлю з такими країнами:

а) ратифіковано обома сторонами — Білорусь, Росія;

б) ратифіковано Україною — Азербайджан, Вірменія, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Туркменистан, Узбекистан;

в) не ратифіковано — Казахстан, Литва.

Країни, з якими Україна уклала торгово-економічні угоди з встановленням режиму найбільшого сприяння, або національного режиму:

а) ратифіковано обома сторонами — Австрія, Болгарія, Греція, Естонія, Єгипет, Індія, Китай, Туреччина;

б) ратифіковано Україною — Алжир, Аргентина, Бельгія, Бразилія, Великобританія, В´єтнам, Гвінея, Німеччина, Данія, Ізраїль, Польща, Індонезія, Італія, Канада, Лівія, Нідерланди, Південна Корея, Словенія, Франція, Швейцарія, Югославія;

в) не ратифіковано — Білорусь, Угорщина, Грузія, Об´єднані Арабські Емірати, КНДР, Ліван, Латвія, Литва, Молдова, Монголія, Румунія, Словаччина, Туніс, Фінляндія, Хорватія, Чехія.

Крім того, укладені контингентні угоди з Киргизстаном, Туркменистаном, Росією, Узбекистаном, які передбачають, що режим вільної торгівлі не поширюється на певні групи товарів.

Незважаючи на це, порівняно з іншими країнами колишнього соціалістичного табору економіка України є найменш відкритою, що підтверджують дослідження.

У 1996 р. Центральноєвропейський університет проаналізував відкритість економік нових незалежних держав. Дані наведено у табл. 1.5.1. Відкритість економіки — це відношення сумарного обсягу експорту, імпорту і нефакторингових послуг до ВНП (%).

66666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666666

Багато дослідників ведуть історію РНБ від торгового договору між

Францією і Великобританією, так званого договору Кобдена від 23 січня

I860 року. Протягом багатьох років РНБ був предметом двосторонніх договорів іугод.

У світовій практиці діяли різні формули РНБ, істотновідрізнялися один від одного. РНБ міг надаватися у взаємній інавзамін формі, міг мати форму умовного РНБ або представлятися вбезумовній формі, надання РНБ могло супроводжуватися винятками іобмеженнями сфери його дії.

У березні 1929 року Рада Ліги націй прийняв модельну формулювання РНБ,узгоджену на багатосторонній основі. Пізніше, в I946-I948 роках, під часпідготовки статуту Міжнародної організації з торгівлі та зайнятості в їїтекст була включена розгорнута формулювання РНБ (стаття 16) інаціонального режиму (HP) (стаття 18). Опозиція США завадила створеннюміжнародної торгової організації в ті роки. Виникла з уламківнестворене організації Генеральна угода з тарифів і торгівлівключило повністю положення про РНБ/стаття I ГАТТ/і про HP/стаття 3 ГАТТ /.

Однак, ця угода поширювало РНБ і HР тільки на питання, пов'язаніз торгівлею товарами. Пізніше, в I973-I979 роках під час так званого

Токійського раунду багатосторонніх торгових переговорів з'явилося Угодаз технічних бар'єрів в торгівлі/ТБТ /, в якому знайшло своє застосування

РНБ щодо технічних норм і стандартів. В ході наступного

Уругвайського раунду багатосторонніх торгових переговорів виникло

Генеральна угода про торгівлю послугами/ГАТС/і РНБ разом з HPутворили багатосторонню правову основу міжнародної торгівлі більш ніж