3. Становлення теорії регіональної економіки

Регіональна економіка взаємопов'язана з економічною теорією, макроекономічним прогнозуванням, галузевими економіками (економіка промисловості, сільського госпо­дарства, транспорту тощо), статистикою, теорією управлін­ня та іншими соціально-економічними науками. Вона ефективно використовує результати досліджень демогра­фії, соціології, географії, етнографії, управління.

Із сукупності теоретичних надбань минулого можна виділити два магістральні напрями: теорії, які визначають спеціалізацію регіонів у територіальному поділі праці; теорії, які визначають принципи розміщення господарсь­кої діяльності.

Теорії спеціалізації регіональної економіки

1. Теорія абсолютних переваг. Спеціалізація регіону у зовнішній торгівлі повинна ґрунтуватися на принципі абсолютних переваг. Відповідно до цього принципу регіон експортує товари, які виробляє із найменшими витратами, а імпортує ті, що виробляють­ся іншими регіонами з меншими витратами. Товаровироб­ники повинні діяти за умов вільної конкуренції і невтру­чання держави в економіку.

2. Теорія порівняльних переваг. Автор цієї теорії Д. Рікардо довів, що торгівля може бути взаємовигідною навіть якщо один із регіонів не має абсолютних переваг при ви­робництві конкретного товару.

Принцип порівняльних переваг полягає в тому, що ре­гіони повинні спеціалізуватись на тих товарах, які вони можуть виробляти з мінімальними витратами порівняно з іншими регіонами.

3. Теорія Хекшера — Оліна. Причини наявності переваг дослідили шведські економісти Елі Хекшер (1879—1952) і Бертін Олін (1899—1979). Вони довели, що порівняльні переваги з'являються внаслідок відмінностей у забезпеченні регіонів факторами виробництва. Зовнішня торгівля має спеціалізуватися на товарах, при виробництві яких найбільші витрати припадають на ресурси, якими найкра­ще забезпечений регіон.

Теорії, які визначають принципи розміщення господарської діяльності (виробництва)

1. Теорія розміщення сільськогосподарського виробниц­тва (теорія сільськогосподарського штандорта Й. Тюнена).

Становлення теорії розміщення (локалізації) започаткува­ла публікація книги німецького економіста Й. Тюнена «Ізольована держава в її відношенні до сільського госпо­дарства та національної економіки» (1826). Теорія передбачала наявність економічно ізольо­ваної країни, в межах якої є центральне місто, що слугує єдиним ринком збуту сільськогосподарської продукції і джерелом забезпечення промисловими товарами. Ціна кожного товару в будь-якій точці простору відрізняється від ціни в місті на величину транспортних витрат, які пря­мо пропорційні вазі вантажу і відстані перевезення. За припущенням, оптимальна схема розміщення сільськогосподарського виробництва — це система концентричних кіл - поясів різного діаметра навколо центрального міста, що поділяються на зони різних видів сільськогосподарської діяльності. Чим вища урожайність (продуктивність), тим ближче до міста повинно розміщуватися виробництво, чим дорожчий певний продукт на одиницю ваги, тим далі від міста .доцільно його розміщувати.

2. Теорія розміщення промисловості (теорія раціональ­ного розташування промислового підприємства). Німець­кий вчений Вільгельм Лаунхардт (1832—1918) у 1882 р. розробив метод визначення пункту оптимального розмі­щення окремого промислового підприємства відносно дже­рел сировини та ринків збуту продукції. Вирішаль­ним чинником розміщення виробництва В. Лаунхардт та­кож вважав транспортні витрати.

Оптимальним пунктом розміщення підприємства буде той, в якому транспортні витрати мінімальні.

3. Теорія промислового штандорта А. Вебера. Праця ні­мецького економіста і соціолога А. Вебера «Про розміщен­ня промисловості: чиста теорія штандорта» (1909) присвя­чена створенню загальної «чистої» теорії розміщення ви­робництва на основі вивчення господарської діяльності ізольованого підприємства. Він запровадив у теоретичний аналіз нові фактори розміщення виробництва на додаток до транспортних витрат, поставивши загальнішу оптимізаційну задачу: мінімізація загальних виробничих витрат, а не лише транспортних.

4. Загальна теорія розміщення. Автором цієї теорії став польський економіст А. Льош, дослідження якого викладено в праці «Просторова організація господарства». Шукаючи відповідь на питання, умови необхідні для виникнення територіального поді­лу праці, уваги було взято лише два факто­ри: ефект концентрації виробництва і транспортні витра­ти. Для кожного виду діяльності існує своя раціональна межа концентрації, перевищення якої перекривається зростанням транспортних витрат. Для різних видів вироб­ництва поєднання двох факторів дають різні оптимальні рішення. З огляду на ці обставини виникають різні кон­центрації різних виробництв на території, тобто територі­альний поділ праці.

5. Теорія центральних місць. Першу теорію розміщення системи населених пунктів (центральних місць) в ринко­вому господарстві сформулював В. Крісталлер в науковій праці «Центральні місця в південній Німеччині» (1913).

Теорія В. Крісталлера пояснює, чому одні товари і послуги (продукти першої необхідності) мають вироблятися в кож­ному населеному пункті, інші (основний одяг, побутові по­слуги тощо) — в середніх поселеннях, треті (предмети розкошу, театри, музеї тощо) — тільки у великих містах.

Кожен населений пункт виконує певні функції та має свій радіус впливу і тяжіння. Відповідно, можливі різні методи територіальної організації систем розміщення, за яких створюються сприятливі умови для виконання тих чи інших функцій.

6. Теорія, економічних центрів. Розроблена вченими Я. Тінбергом (1961) і X. Босом (1976), вона розвивала й поглиблювала теорії центральних місць. Основна ідея теорії по­лягає в тому, що на формування та розвиток економічних Центрів впливають зовнішні та внутрішні соціально-еко­номічні фактори та методи оптимального розвитку торго­вих зон..

7. Теорія економічного районування. Її зміст полягає в тому, що оптимальний поділ країни на великі райони сприятиме їх комплексному соціально-економічному розвитку. Найґрунтовніше теоретичні основи економічного районування розкриті у працях Миколи Колосовського (1891—1954).

Сучасні теорії розвитку регіональної економіки

1. Нові парадигми і концепції регіону. У сучасних теоріях регіон досліджують як багатофункціональну і багатоаспектну си­стему з різних точок зору.

Регіон як квазідержава, тобто вивчають взаємодію цен­тральних і регіональних органів влади, а також різні фор­ми міжрегіональних економічних відносин, що забезпечу­ють функціонування регіональної економіки в межах на­ціональної економіки.

Регіон як квазікорпорація, тобто як великий суб'єкт власності (регіональної і муніципальної) та економічної діяльності.

Регіон як ринок. За цього підходу зосереджуються на загальних умовах економічної діяльності (підприєм­ницькому кліматі) і особливостях регіональних ринків різ­них товарів і послуг.

Регіон як соціум. Дослідження людської спільноти, яка проживає на одній території.

2. Теорія розміщення діяльності. У межах цього наукового напряму Т. Хегерстанд розробив теорію дифузії інновацій. На стадії дії інновації необхідні активні персональні контакти, тому розміщення виробниц­тва відбувається у великих містах, на стадії зростання ви­робництво переміщується в периферійні регіони, але це створює певний ризик для невеликих міст, оскільки за стадією насичення починається скорочення або взагалі при­пинення виробництва, поки не з'являться інші інновації у великих містах.

3. Просторова організація економіки. У межах цього на­пряму на розвиток регіональної економіки вплинула тео­рія «полюсів зростання», автором якої був французький економіст Перру. Регіональний полюс зростання предста­влений сукупністю галузей виробництва, розміщених в урбанізованій зоні, що перебувають на стадії розвитку та роз­ширення і здатні забезпечувати подальше зростання еко­номічної діяльності в зоні свого впливу. Регіони, в яких швидкими темпами розвиваються нові галузі, отри­мують конкурентні переваги перед іншими. Якщо полюси зростання поєднуються розвинутою транспортною мережею, то території, що розміщені між цими полюсами і забезпечують транспортний зв'язок, от­римують додаткові чинники розвитку завдяки зростанню вантажопотоків і стають віссю розвитку. Навколо неї по­чинають виникати невеликі полюси зростання. Такі осі ро­звитку разом з полюсами зростання формують просторо­вий каркас економічного розвитку великого регіону або країни.