Навчальні завдання

1. Якими були економічні наслідки Другої світової війни?

2. Визначте тенденції й напрями розвитку світо­вого господарства у 50—90-х роках XX ст. Оха­рактеризуйте структурні зрушення у світо­вому господарстві.

3. Проаналізуйте чинники, що сприяли "економіч­ному диву" Німеччини та Японії в 50—60-х роках.

4. Яке значення має науково-технічний прогрес для розвитку національних господарств і світо­вої економіки в цілому?

5. Визначте основні форми і напрями розвитку міжнародних економічних відносин у 50—90-х роках XX ст. Назвіть основні центри економіч­ного суперництва у світовому господарстві.

6. У чому полягає суть постіндустріального су­спільства?

7. Назвіть основні причини, суть та наслідки світових інтеграційних процесів.

Питання для перевірки знань.

1. У чому полягає значення плану Маршалла для відбудови європейської економіки?

2. Яка роль держави у розвитку національних гос­подарств розвинених країн?

3. Охарактеризуйте місце сільського господарства в світовому і національних господарствах.

Тести

Лекція №11.

СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО ТА ОСНОВНІ НАПРЯМКИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДУМКИ НА ЕТАПІ ІНФОРМАЦІЙНО-ТЕХНОЛОГІЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (кінець XX - початок XXI ст.)

11.1. Створення Європейського об’єднання вугілля і сталі.

11.2. Європейське Економічне Співтовариство.

11.3. Асоціація вільної торгівлі.

11.4. Стерлінгова зона.

11.5. Характерна особливість постіндустріального суспільства – зростання обсягу інформаційних послуг у розвинутих країнах.

У 50-х роках у більшості європейських держав були розвинуті індустріальні господарства. Їхній розвиток відзначався динамічністю і стабільністю. Швидкі темпи економічного зростання доповнюються початком органічної інтеграції в єдиний західноєвропейський економічний простір. Організаційне оформлення цей процес отримав ще у 1951 р. Саме тоді у Парижі (Паризька угода) було створено Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До нього ввійшли ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург. Ця міжнародна організація об'єднала кам'яновугільну, залізорудну, металургійну галузі промисловості і контролювала 60% виплавляння сталі, 50% видобутку кам'яного вугілля в Західній Європі. Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства (ЄЕС). Договір підписали у 1957 р. шість перелічених вище західноєвропейських країн. Мета Співтовариства — створити "спільний ринок", забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні бар'єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів, сприяти пересуванню людей. Договір передбачав також проведення єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів Європейського інвестиційного банку і т. ін. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства мали бути вільна торгівля і конкуренція. Євратом, створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. були утворе­ні вищий виконавчий, законодавчий та консультативний органи ЄЕС, відпо­відно: Комісія, Рада Міністрів та Європарламент. Бюджет Співтовариства формувався з внесків його членів.

Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного протистоян­ня у Європі між індустріальними країнами, перш за все між ФРН і Францією. Вже у наступні десятиліття стали очевидними і незаперечними пози­тивні результати європейської інтеграції. З 1 липня 1968 р. було запровад­жено єдиний тариф на ввезення товарів з третіх країн. Успішно проводилася єдина сільськогосподарська політика. З 1 січня 1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтовариства, відмінена решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції. У листопаді 1993 р. набрав чинності Маастрихтський договір, згідно з яким Співтовариство поступово трансформується у валютний, еко­номічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою полі­тикою, громадянством та валютою. 1 січня 1999 р. на єдину валюту — євро перейшли 11 держав ЄС. Протягом кількох років євро було засобом безго­тівкового розрахунку поряд з національними валютами, а з 2002 р. стало єдиною грошовою одиницею у 12 країнах ЄС (до зони євро поки що не приєдналися Великобританія, Данія і Швеція).

Нині Євросоюз — одна з найпотужніших інтеграційних зон світу, яка об'єднує 25 країн. У 1973 р. до шести держав, які підписали Римський до­говір про створення ЄЕС — ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люк­сембургу, — приєдналися Великобританія, Ірландія, Данія, що посилило роль і значення організації. У 1981 р. до ЄС вступила Греція, у 1986 р. — Іспанія і Португалія, у 1995 р. — Австрія, Швеція, Фінляндія. 12 — 13 грудня 2002 р. у Копенгагені відбувся історичний саміт голів держав Європейського Со­юзу, на якому відразу 10 країн офіційно було запрошено вступити у 2004 р. до ЄС. 16 квітня 2003 р. в Афінах на зустрічі лідерів Євросоюзу запрошення було підтверджено підписанням договору про прийняття до цієї організації десяти нових членів: Польщі, Угорщини, Чеської Республіки, Словаччини, Словенії, Латвії, Литви, Естонії, Мальти й Кіпру. З 1 травня 2004 р. вони стали повноправними членами ЄС. 2007 р. очікується приєднання Болгарії та Румунії. Зі вступом до Європейського Союзу названих країн його терито­рія збільшилася більше ніж на третину, внутрішній ринок зріс до 500 млн. споживачів, що більше, ніж у США та Японії, разом узятих. Стосовно інших країн, географічно розміщених у Європі, в т. ч. й України, то долю їх майбут­нього членства в Євросоюзі поки що не визначено.

Економічний потенціал Євросоюзу, що невпинно прогресує, близький, а за окремими напрямами перевищує економічний потенціал США. Сьогодні ЄС є незаперечним лідером світової торгівлі, забезпечуючи майже 40% світового експорту, тоді як США — менше 12,3% (1948 р. — 22%). ВВП ЄС становить близько 10 трлн ДОЛ. США, промислове виробництво — 22% світового. Країни ЄС посідають панівні позиції в експорті капіталу, будучи по суті визначаль­ним інвестиційним центром світової економіки (протягом 1990-х років п'ять найбільших європейських інвесторів — Німеччина, Великобританія, Франція, Нідерланди та Швеція — забезпечували 80% загального обсягу експорту іно­земного капіталу). Значна увага приділяється соціальним складовим економі­чної політики. Таким чином, Євросоюз має всі шанси стати справді глобальним центром з перспективами стійкого зростання та посилення впливу на забезпе­чення стабільності та демократії у Європі й усьому світі.

Протягом 70 — 90-х років продовжувала свою діяльність Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ). До неї входили: Австрія, Ісландія, Ліхтен­штейн, Норвегія, Фінляндія, Швеція, Швейцарія. Між державами було ска­совано митні бар'єри на кількісні перевезення товарів. Однак у цій спільноті не було єдиних зовнішніх тарифів. Кожна країна з державами провадила самостійну економічну політику: товари цих країн не могли вільно пересу­ватися усередині ЄАВТ (за винятком непродовольчих товарів ЄС).

Важливу роль у світовій економіці на початку 70-х років відігравала стерлінгова зона, до якої входили всі країни — члени Співдружності, крім Канади, Південної Родезії, острівні володіння Великобританії у різних час­тинах світу, а також незалежні держави.

Стерлінгова зона була найбільшою з валютних груп за територією і чисельністю населення країн, що належали до неї. Вона забезпечувала Ве­ликобританії пенні економічні вигоди, оскільки країни-учасниці поставля­ли їй найрізноманітнішу сировину для обміну на англійські промислові товари. Поступово зменшувалася роль фунта стерлінга як міжнародної ре­зервної валюти в умовах міжнародного економічного суперництва. Долар СІЛА дедалі більше почав використовуватися в країнах стерлінгової зони. Вступ Великобританії в 1973 р. у "Спільний ринок" ще більше знизив роль стерлінгової зони. Хоча у валютному законодавстві Великобританії понят­тя стерлінгової зони ще формально зберігається, однак фактично вона пе­рестала існувати.

Діяльність РЕВ зосереджувалася на розвитку товарообміну, координації зовнішньої торгівлі, обміні науково-технічною інформацією. У 1956—1957 рр. країни перейшли до координації народногосподарських планів, спеціалі­зації та кооперування виробництва. Були створені організації з співробіт­ництва в різних галузях господарської діяльності ("Інтерметал", "Інтерелектр" тощо) і Міжнародний банк економічного співробітництва. Гальму­валися інтеграційні процеси пануванням планово-розподільних і команд­но-адміністративних методів управління.

Структурні зміни в економіці економічно розвинених держав супро­воджувалися розвитком сфери нематеріального виробництва, тобто сфери послуг. Найприбутковішими у цій галузі є фрахт, транспорт, туризм. За оцінками ГАТТ, у 1989 р. світовий експорт товарів становив 3095, послуг — 680 млрд. дол. Сьогодні сфера послуг досягла 1 /5 світового торгового обо­роту. Рівень розвитку сфери послуг Східної Європи різко відстає від рівня економічно розвинених країн світу.

Не в усіх країнах структура експортних товарів однакова. Економічно розвинені держави постачають на світові ринки переважно готові вироби. Левина частка в сучасній міжнародній торгівлі припадає на США - 42 %, Німеччину — 30, Японію - 12 %. Вони експортують на світові ринки 30-40 % наукоємних товарів. Головними постачальниками нафти у світі є краї­ни ОПЕК. Останнім часом з'явилися й інші — Норвегія, Великобританія, Мексика.

У міжнародно-економічних відносинах величезне значення має науково-технічна інформація. Експерти комісії ЄС підрахували, що конкурентоспро­можність 2/3 промислової продукції 90-х років і 55 % робочих місці) у Західній Європі залежать від рівня розвитку технології та інформатики. Країна, яка не шкодує витрат на НДДКР, перемагає у конкурентній боротьбі На снігових ринках. Економічно розвинені країни особливу увагу сьогодні приділяють розвитку науково-технічного прогресу. Значні інвестиції вкладаються у НДДКР. У повоєнний період частка таких витрат становила не більше ніж 1 % національного продукту. З 60-х років державні субсидії помітно зросли, а в 90-х роках у середньому становили 3%.

Загальні витрати 24 країн Організації економічного Співробітництва і роз­витку (ОЕСР) на НДДКР наприкінці 80-х років дорівнювали 230 млрд. дол. Більшу частину цієї суми становили державні субсидії. Держава, фінансуючи гроші на розвиток науки і техніки, прогнозує розвиток як національної, так і глобальної економічної стратегії. Німеччина та Японія застосовують "ноу-хау" насамперед для зміцнення конкурентоспроможності своїх товарів, США - для космічних досліджень, розвитку аеронавтики.

Для підвищення конкурентоспроможності товарів розгортається нау­ково-виробнича кооперація на рівні фірм. У них беруть участі) всесвітньо відомі "Сіменс" і "Інтел", "Сіменс" і "Тошіба", "Дженерал електрик" і "Філіпс" і т. д. Широкомасштабними є проекти ЄС. Було розроблено ряд програм. Найголовніша з них — Еспріт (Європейська стратегічна програма в галузі інформаційної технології). Завдяки їй ЄС реалізував план "Техно­логічна Європа", згідно з яким європейська економіка наприкінці XX ст. мала досягти найвищого рівня виробництва. На ці плани було затрачено мільярди екю.

Наймогутніший економічний потенціал сконцентровано у сімці країн — США, Японії, Німеччині, Франції, Великобританії, Канаді, Італії. Інтерна­ціоналізація виробництва сприяє підвищенню ефективності національних економік, прискорює розвиток науки, техніки, зростання життєвого рівня. У межах ГАТТ здійснюється 4/5 світового товарообороту, 300 транснаціональних корпорацій контролюють 75 % товарів, що направляються в краї­ни "третього світу". Вони мають можливість знижувати ціни на сировину, підвищувати на промислові товари. Характерним прикладом інтернаціо­нальної кооперації можуть бути фірми "Дженерал Моторс", "Тойота", "Боінг", "Вольво". Процвітає торгівля зброєю. Лише за 1967 — 1986 рр. продано зброї на суму 635 млрд. дол. Основними її покупцями були: Саудівська Аравія, Ірак, Єгипет, Ізраїль, Лівія, Сирія, Йорданія, країни Перської затоки. Най­більшими виробниками різних видів озброєнь є США та Росія (до 1991 р. - СРСР). За 1982—1989 рр. Саудівська Аравія заплатила за цей смерто­носний товар 42, Ірак — 42,8 млрд. дол.

Закінчилася конфронтація між так званим соціалістичним табором і економічно розвиненими державами. Дедалі більше країн, вирвавшись із "соціалістичної" системи, намагаються ввійти в економічні, політичні, куль­турні, воєнні структури Європейського Союзу. Ця історична тенденція — визначна подія сьогодення.

Міжнародні кредитні та позикові операції регулює МБРР. З 1992 р. він почав обслуговувати і країни Східної Європи. Питаннями світової торгівлі займається ГАТТ, валютно-фінансовими відносинами — МВСР. Сьогодні в центрі міжнародних економічних відносин є конвертовані валюти. Розви­нені країни давно стабілізували національні валюти. Завдяки цьому вони можуть встановлювати нормальні зовнішньоекономічні зв'язки, входити в міжнародні світові інтеграції, мати доступ до передової технології, здійснюва­ти патентно-ліцензійні операції. Конвертована валюта відкриває шлях до ринкових відносин.

Особливою тенденцією міжнародних економічних відносин стало не тільки зростання інвестицій на модернізацію виробництва, а й раціональне його розміщення. Усуваються шкідливі для людини і навколишнього сере­довища енергоємні виробництва.

У "третьому світі" з'явилися країни, які швидко розвиваються. Вони виробляють і експортують готову продукцію, в тому числі наукоємну. Для цього створюються промислові зони, звільнені від податків та мита. Голов­ний напрям їхнього розвитку становить експорт товарів на світовий ринок. Організаторок промислового виробництва у цих країнах та регулятором експортно-імпортних операцій є транснаціональні компанії. Світове співто­вариство мусить рахуватися з тим, що у "третьому світі" зберігається гра­дація країн на слабкорозвинені, середнього розвитку і такі, що вийшли на сучасний рівень.

Світ сьогодні економічно інтегрується. Головна мета союзів держав, яких сьогодні в 20, - господарське зближення в ім'я прогресу. Наймогутніший з них - Європейський Союз. У 1949-1991 рр. діяла Рада Економічної Взаємо­допомоги. В 1992 р. підписано угоду про створення "спільного ринку" між Аргентиною, Бразилією, Парагваєм та Уругваєм (МЕРКОСУЛ). У 90-х ро­ках заснувалося Чорноморське економічне співтовариство (Азербайджан, Болгарія, Вірменія, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна). На початку 90-х років підписано угоду між урядами США, Канади, Мексики про північноамериканський "спільний ринок". Подібні форми інтеграції діють у Південно-Східній Азії, Африці та в інших регіонах планети.

Учені вважають, що у XX ст. розвиток людства відбувався під знаком "звільнення" енергії та атомного ядра, в XXI ст. визначальним стане своє­рідна психологічна революція. Пріоритет дістане розумова праця інженерів, економістів, банкірів, юристів, зайнятих у невиробничій сфері. Світові запа­си сировини, енергії вичерпуються. На часі проблема регулювання світово­го господарства в цілому. Найповніше цю функцію виконує ООН, особливо її Економічна і соціальна рада (ЕКОСОР), Конференція з торгівлі та роз­витку (ЮНКТАД), Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Про­грама з навколишнього середовища тощо.

Глобальне економічне регулювання здійснюють МВФ, ГАТТ. Світовий характер мають також щорічні наради "Великої сімки", до якої в останні роки приєднується і Росія.

На сьогоднішньому етапі світова економіка формується в процесі інтер­націоналізації господарського життя. Понад 200 незалежних держав пов'я­зані у сфері виробництва, капіталовкладень, міграції робочої сили в галузі науки і техніки. На 20 провідних країн припадає 80 % сільськогосподар­ського та промислового виробництва. Наступає потреба в регулюванні всього світового господарства.

У сучасному світовому господарстві простежуються такі напрямки: максимальний розвиток промисловості, зокрема переробної, причому з ви­користанням найновіших досягнень науки і техніки; переважає товарний тип господарства, орієнтованого на ринок, де панує приватна власність; продуктивні сили спрямовані на розвиток науково-технічного прогресу, інформаційних (комп'ютерних) технологій і послуг. Найголовніші галузі суспільного виробництва — послуги, які асоціюються з екологічними, еконо­мічними і соціальними факторами виробництва. Тут все підпорядковано інтересам суспільства, природи, людини. Основне багатство — духовні цінності.

Ні одна із сучасних країн не може ефективно просуватися по шляху економічного прогресу без інтеграції із світовим господарством. Стан на­ціональної економіки дедалі більше залежить не від внутрішніх, а від зовнішніх виробничих факторів, в тому числі міжнародного поділу праці, загального світового науково-технічного розвитку, наявності сировинних ресурсів. Спроби побудови економіки лише на основі самозабезпечення зазнають неминучого краху.

Інтеграційні процеси простежуються в розвитку науки, техніки. Ево­люційні процеси, що тривали до 60-х рр. XX ст., змінилися в кінці 90-х рр. революційними перетвореннями у технологу всіх галузей матеріального виробництва та сфери послуг. З'явилася електронно-обчислювальна техні­ка, промислові роботи і матеріали нового покоління, ведеться розробка та впровадження нових джерел енергії і т.д.

Постійно зростають капіталовкладення у наукові дослідження. Якщо Великобританія на ці цілі у XIX ст. витратила 1 млн. фунтів ст., то сьогодні лише щорічно — 1,5 — 2 млн. Річні витрати США на науку ще більші — 300 — 400 млрд. дол. щорічно. Відповідно різко зросла чисельність наукових працівників. Якщо в кінці XIX ст. їх було близько 50 тис, то сьогодні — 6 млн.

Бурхливий розвиток науки і техніки в другій половині XX ст. призвів до розвитку концепції постіндустріального суспільства. її головним теоре­тиком є американський соціолог Д. Белл. Він зробив спробу розкрити на­слідки сучасної науково-технічної революції. Па його думку, вона ліквідує суттєві суперечності в соціально-економічному ладі промислово розвине­них країн. У пості індустріальному суспільстві провідну роль відіграють не індустріальні центри, а "університети", відповідно ведучою соціальною гру­пою такого суспільства стають не робітники, а представники інтелектуаль­них професій, практики нових наукоємких технологій.

ІІостіндустріальна система суспільного виробництва базується на знан­нях, інформації. Вчені, як носії інтелекту і власники складної розумової робочої сили, а не фабрик, заводів, земельних плантацій, пануватимуть у структурі привласнення.

Про посилення цієї тенденції свідчать такі дані по США. Сукупний обсяг людського капіталу там становить 44 трлн 584,7 млрд дол., а активи корпо­рацій тільки 12 трлн 770 млрд дол. Отже, нагромадження людського капіталу в США втричі перевищує капітал у матеріально-речовій сфері. У постіндустріальному суспільстві впроваджуються моделі "інтелектуального народно­господарського розвитку здібностей населення". Такі програми здійснюють­ся в Японії, США, Німеччині, Франції, Великобританії, Швеції. Як наслідок, у провідних країнах світу питома вага працюючих з творчим характером діяль­ності збільшилася з 20 % у 1960 р. до 50 —60 % у 1997 р.

Поняття "технологія" в постіндустріальному суспільстві розуміється не тільки як сукупність знань у впровадженні чи удосконаленні машин, обладнання, а й патенти, ліцензії, технічні послуги у сфері дизайну, методів управління, маркетингу. Показово, що в багатьох країнах, які розвиваються, швидкими темпами також нагромаджується людський капітал, особливо в Південній Кореї, Індії, Китаї. Саме тому "третій світ" упевнено завойовує позиції у передових галузях промисловості, наприклад, у напівпровідниковій.

Ще одна характерна особливість постіндустріального суспільства — безперервне зростання обсягу інформаційних послуг у розвинених країнах. У США в 2000 році частка найманих робітників у цій сфері становила 60-75 %. Прогрес у розвитку комп'ютерної техніки сприяє запроваджен­ню ЕОМ у всі сфери людської діяльності. Отже, у промислово розвинених країнах сформувався окремий електронно-інформаційний комплекс.

Навчальні завдання

1. Проаналізуйте особливість постіндустріального суспільства у розвинутих країнах.

2. Охарактеризуйте етапи інформаційно-технологічної революції кінця XX – початку XXI ст..

Питання для перевірки знань.

1. Охарактеризуйте створення Європейського об’єднання вугілля і сталі.

2. Коли було створено Європейське Економічне Співтовариство?

3. Асоціація вільної торгівлі – що це?

4. Сутність «Стерлінгової зони».

Тести

1.Європейського об’єднання вугілля і сталі було створено:

а) у 1951р.;

б) у 1999 р.;

в) у 2000 р.

2. Європейське Економічне Співтовариство було створено:

а) у 1951 р.;

б) у 1957 р.;

в) у 1968 р.

Лекція № 12.

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В УМОВАХ РАДЯНСЬКОЇ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ ТА ЙОГО ТРАКТУВАННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ ДУМЦІ.

12.1. Відхід від нової економічної політики й перехід до директивного управління та планування.

12.2. Форсована індустріалізація. Примусова колективізація сільського господарства та її наслідки.

12.3. Економічне становище західноукраїнських земель у 20-30-ті роки.

12.4. Розвиток економічної думки в радянський період.

12.1. Відхід від нової економічної політики й перехід до директивного управління та планування.

Соціально-економічний розвиток України у 20-30-ті роки був зумовлений тим, що радянська Україна, увійшов­ши до складу СРСР (30 грудня 1922 р.). З 1922 р. всі рішення, що стосувалися України, в тому числі й розвитку її економі­ки, приймалися центральними органами в Москві.

Запровадження необмеженої системи централізації в управлінні господарством, загальне (всесоюзне) функціону­вання транспортної системи, органів обліку матеріальних ресурсів, введення централізованого фінансування — усе це надавало економіці України колоніальний характер. Уже в другій половині 20-х років (1924-1927 рр.) до загальносо­юзного бюджету відраховувалося українського капіталу на 20 відсотків більше, ніж за часів Російської імперії.

Наприкінці 20-х років радянське партійно-державне керівництво відмовилося від непу і взяло курс на побудову в країні комуністичної системи виробництва і розпо­ділу суспільного продукту.

Як відомо, наслідки нової економічної політики в Укра­їні суперечливі. У 1928-1929 рр. у республіці вироблено електроенергії на 138 відсотків більше, ніж у 1913 р. кам'я­ного вугілля — на 119,3 відсотків, сталі — на 117 відсот­ків. Поступово виходило з кризи і сільське господарство України, яке за обсягом валової продукції вже у 1927-1928 рр. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від про­мисловості. Якщо за 1927-1928 рр. обсяг промислової про­дукції зріс на 19,5 відсотків, то сільськогосподарської — лише на 6 відсотків. Тобто неп не міг остаточно стабілізу­вати економічний розвиток. До того ж реформування еко­номіки в умовах нової економічної політики приводило не тільки до позитивних наслідків, а й до появи кризових явищ (товарний голод, інфляція, фінансова криза та ін.). Наприкінці 20-х років країна опинилася на порозі гострої кризи, в основі якої лежала нестача капіталів для реконс­трукції промисловості. Тому перед країною гостро стала альтернатива: або низькі темпи розвитку всього госпо­дарства на базі непу і все більше відставання від провід­них капіталістичних країн, або ж відмова від ринку, по­вернення до адміністративних методів, концентрація ре­сурсів і форсований ринок основної ланки господарства — важкої промисловості.

Крім економічних протиріч, здійснення непу дедалі біль­ше виявляло серйозні політичні та соціальні суперечності (небажання більшовицької партії ділитися владою і по­ширювати дію економічного плюралізму на сферу полі­тичну; швидка диференціація суспільства; поява безробіт­тя, зростання соціальної напруги, а значить і створення соціальної бази для відмови від ринкових відносин).

Безпосереднім приводом до демонтажу непу стала хлі­бозаготівельна криза 1927-1928 рр. У січні 1928 р. поча­ли застосовувати адміністративний тиск на тих селян, які не бажали продавати «надлишки» зерна державі за низь­кими закупівельними цінами, їх оголошували куркуля­ми, притягували до суду, звинувачуючи в спекуляції, а хліб конфісковували. Це нагадувало продрозкладку.

Нову економічну політику було остаточно відкинуто. Розроблялися надзвичайні заходи, які переростали в по­літику комуністичного штурму. Поворот в економічній політиці характеризувався примусовою продрозкладкою, запровадженням карткової системи постачання місько­го населення, експропріацією («розкуркуленням») найзаможніших селянських господарств і створенням колек­тивних господарств. Поступово держава почала відро­джувати надзвичайні заходи часів «воєнного комунізму». У відносинах із селом держава замість закупівель на ри­нку в кінці 1927 р. почала застосовувати конфіскаційний принцип хлібозаготівель, незаконні обшуки селянсь­ких господарств. Восени 1928 р. повсюдно розпочалось застосування надзвичайних заходів до куркулів, а місця­ми і до середняків. В село з міста було направлено тисячі членів партії для примусового вилучення хліба.

В економічне життя повернулися реалії «воєнного ко­мунізму» — заборона торгівлі, карткова система розподі­лу продуктів, фінансування державних витрат шляхом інфляційного випуску паперових грошей. В 1927 році для промислових підприємств було встановлено держав­ний виробничий план. Трестівський госпрозрахунок, що охоплював, головним чином, сферу управління виробниц­твом, замінили госпрозрахунком підприємств. 5 грудня 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про реорганіза­цію управління промисловістю», за якою підприємства, а не трести, як раніше, оголошувалися основною ланкою управління. Фактично розпочалося здійснення галузево­го принципу управління промисловістю. Трести з госп­розрахункових об'єднань перетворювалися на органи тех­нічного управління. В роки першої п'ятирічки вони вза­галі припинили своє існування. Як показує відомий економіст В. Гринчуцький, досліджуючи проблеми орга­нізації, управління та діяльності промислових трестів України у 20-ті роки, того ступеня самостійності, який мали госпрозрахункові трести, підприємствам не було на­дано. Підприємства перетворювались у виконавчий ор­ган центрального керівництва.

Майже вся велика промисловість України перейшла у підпорядкування загальносоюзних наркоматів, наділених не меншими повноваженнями, ніж главки Всесоюзної Ра­ди Народного Господарства і Української Ради Народно­го Господарства на початку 20-х років. Процес підпоряд­кування промисловості України центральним органам відбувався навіть усупереч волі завжди лояльного пар­тійно-державного керівництва самої республіки. Марними були також спроби керівництва республіки відстояти українські торговельні представництва за кордоном. По­яснення цих невдач полягало в тому, що не окремі союзні відомства, а саме ЦК ВКП(б) здійснював цілеспрямовану централізацію народногосподарського управління. Ство­рювалася командна економіка з найвищим ступенем централізації управління, яка мала стати фундаментом тоталітарного режиму. Ніхто з її творців не брав до ува­ги, що надмірна централізація веде до втрати справжньо­го контролю за соціально-економічними процесами, до па­ралічу місцевої ініціативи, величезних непродуктивних затрат ресурсів.

Новий господарський механізм ґрунтувався на центра­лізованому плануванні, а не на економічних законах. Дер­жавне планування стало переважати над ринком. Запро­ваджувалася волюнтаристська формула: наші плани — це наші прогнози, а плани — директиви. У 1927 р. XV з'їзд ВКП(б) вперше з 1921 р. проголосив примат плану над ринком. Під впливом войовничих прихильників ко­муністичної доктрини у директиви з'їзду було закладено думку про цілковите знищення товарно-грошових відно­син у найближчому майбутньому.

В умовах формування командно-адміністративних ме­тодів управління відбувалися суттєві зміни у фінансово-кредитній системі. Так, на початку 30-х років був майже повністю витіснений приватний капітал із різних секто­рів економіки, анульовані всі іноземні концесії.

В 1930 р. відбулася податкова реформа. Замість 63 рі­зноманітних податків і платежів в бюджет, які регулюва­ли виробничу діяльність підприємств, було введено два основних види: податок з обороту й відрахування з при­бутку. Але оскільки підприємства функціонували на ос­нові обов'язкових планових завдань, то податки вже не здійснювали роль регулятора, а тільки забезпечували над­ходження до державного бюджету країни. Всі інші види податків були ліквідовані.

Протягом 1930-1932 рр. фактично було покінчено з ринковими методами і в кредитній системі. Кредит було замінено централізованим фінансуванням. Було заборо­нено комерційний кредит між підприємствами, відмінено вексельний обіг. Ліквідовувався довгостроковий кредит для державних підприємств, замість нього було введено безпо­воротне фінансування. А довгострокове кредитування зберігалось тільки для колгоспів, промислової та споживчої ко­операції. Усі операції по короткостроковому кредиту пе­рейшли до Держбанку, який зосередив у своїх руках до 97 відсотків усього об'єму короткострокового кредитування. Для приватних підприємств, які до того часу залишились, стали недоступним будь-які форми кредитування. Напри­кінці 30-х років у країні залишилося всього 7 банків: Держ­банк, Зовнішторгбанк, 5 банків довгострокових вкладень (в 1959 р. ці п'ять банків влились у Будбанк, і таким чи­ном в СРСР залишилося всього 3 банки).

Формуванню нового господарського механізму (плану­вання на державному рівні, на рівні підприємств, ціноут­ворення, фінансово-кредитний механізм, господарчі пра­вові відносини), сприяла адміністративно-територіальна реформа 1932 р., в результаті якої губернії були реорга­нізовані в області.

Таким чином, утвердження адміністративної системи управління, директивний плановий розподіл ресурсів і про­дукції витіснили ринкові відносини. Наростаюча центра­лізація, повернення до командних методів управління еко­номікою зумовили посилення експлуатації трудящих, зни­ження життєвого рівня народу. Наприкінці першої п'ятирічки повністю сформувалась надцентралізована еко­номіка, яка з незначними змінами проіснувала в СРСР до кінця 80-х років XX століття.