9.3. Самоменеджмент менеджера

Кожній людині у професійній діяльності й житті потрібен ме­неджмент, тобто система управління власною особистістю. Базо­ві управлінські навички відіграють у житті сучасної людини таку саму роль, як грамотність у попередні століття. Тому знан­ня основ самоменеджменту має велике значення для успішної професійної діяльності й побудови кар'єри менеджера. Чи мож­на, самовдосконалюючись, підвищити свою ефективність, набу­ти необхідних знань і навичок? Історія знає багато прикладів, як з неграмотних людей виходили письменники, художники, ком­позитори, вчені, які ставали гордістю свого народу. Для само­вдосконалення потрібні бажання, сила волі й наполегливість. Ще Леонардо да Вінчі говорив: "Наполегливість долає будь-яку перешкоду".

Для того, щоб працювати успішно й отримувати задоволення від своєї роботи, менеджеру треба бути особистістю, що самоактуалізується. Самоактуалізація - це розкриття свого потенці­алу, прагнення людини до найповнішого вияву та розвитку своїх особистісних якостей [258, с. 1531]. У науковий обіг це поняття ввів один з основоположників американської школи гуманістич­ної психології Курт Гольдштейп. Самоактуалізацію як вищу по­требу людини розглядав психолог Абрахам Маслоу. Він писав: "Людина має стати тим, ким вона може бути. Вона має відповіда­ти власній природі. Цю потребу можна назвати потребою в само-актуалізації. У той момент, коли людина досягає безпеки, любо­ві й поваги, перед нею постає проблема людського буття, само­розвитку, тобто проблема самоактуалізації". На його думку, самоактуалізація — це вміння налаштовуватися в унісон зі своєю внутрішньою природою. "Особистість, яка самоактуалізується, — писав Маслоу, — не боїться нічого нового, вона приймає його. Часто невідоме навіть більше притягує, ніж відоме. Вона не тіль­ки не боїться непевного, неконструктивного - вона прагне до нього. Вона не відмітає невідоме, не біжить від нього, коли загальна об'єктивна ситуація вимагає цього. Вона добре почуваєть­ся в неупорядкованому, анархічному, хаотичному світі. Сумні­ви, невпевненість, які для більшості — лише небезпечна загроза, для такої людини є стимулюючим викликом" [149, гл. 11].

Самоактуалізовані особистості живуть у реальному світі, до­бре знають свої сильні й слабкі сторони, здатні сприймати будь-які ситуації такими, які вони є (а не побоювання, не власні очі­кування, надії, тривоги з приводу цих ситуацій). Основні риси самоактуалізованих особистостей, на думку А. Маслоу, такі [149]:

• ефективне сприйняття реальності навколишнього світу;

• адекватне розуміння себе та інших;

• простота й природна поведінка;

• фокусування на проблемах, вміння розглядати їх з різних боків, бачити причинно-наслідкові зв'язки.

Самоактуалізованих особистостей характеризують адекватне сприйняття реальності, простота, чесність, щирість, незалеж­ність, упевненість, гуманістичне спілкування, почуття гумору, креативність. Чим вищий рівень самоактуалізації людини, тим більшого вона прагне досягти. Такою є внутрішня динаміка роз­витку мотивації. Американський психолог Ф. Герцберг зробив висновок, що відчуття розвитку особистості і самоактуалізації є ключовим у розумінні позитивного ставлення людини до праці. Успіх, визнання, сам процес праці, глибоке задоволення від неї, відповідальність, просування по службі та самоактуалізація — це основні мотиватори, які пробуджують дух творчості у люди­ни, а через неї — креативність в організації [121, с. 187—188]. Перший ключ до розуміння поняття "самоактуалізація" полягає в креативності, закладеній у людині, а другий — у концепції роз­витку людини. Самоактуалізація — це процес, який не має за­вершення. Проте на думку А. Маслоу, процес самоактуалізації обмежується: 1) негативним впливом минулого досвіду та звич­ками, які в результаті цього виникли й закріпилися; 2) соціаль­ним впливом та груповим тиском, які часто діють всупереч ба­жанням людини; 3) внутрішнім захистом, спрямованим на змен­шення можливих негативних наслідків [149]. Тому "самоактуа­лізовані особистості", на жаль, становлять лише 1—4 % загаль­ної кількості людей [33, с. 22; 166, с. 225—226].

В українському бізнесі є дві позиційні групи менеджерів. Перші вважають, що вони все знають і всьому можуть учити ін­ших. У них відсутнє критичне ставлення до своїх знань та вмінь. Спеціалісти вважають, що у таких менеджерів сформовані стереотипи свідомості, які блокують прагнення особистого розвитку, творчого ставлення до своєї професії. Такі менеджери не вміють організувати свою особисту працю. За спостереженнями П. Форсіта, погано організований менеджер не може відразу знайти по­трібні документи та інформацію; припускається плутанини у своїх планах, де одні й ті ж записи повторюються кілька (іноді багато) разів; перескакує з одного завдання до іншого, не доводя­чи справу до кінця; запізнюється на наради, приходить на них погано підготовленим; збільшує обсяги паперової роботи; не має чіткого уявлення про пріоритети в кожну конкретну мить; часто говорить те, що не стосується справи, записує не те, що потрібно і т. ін. [271, с. 37—38]. Такій людині самій важко працювати, бо вона не вміє раціонально організувати свою працю, і з нею важко працювати іншим людям — її колегам, підлеглим, керівникам. Менеджери другої групи, навпаки, постійно сумніваються у сво­їх управлінських знаннях, навичках та вміннях і прагнуть до са­мовдосконалення, раціональної організації своєї розумової праці.

Розумова праця, крім власне мисленнєвої діяльності, вклю­чає ще й організаційні, технічні елементи. Тому проблеми орга­нізації особистої праці можна вивчати з огляду на методи, прин­ципи та прийоми праці. Водночас важливим для організації осо­бистої праці менеджера є техніка його особистих дій. У зв'язку з цим організація праці менеджера, з одного боку, підпорядкову­ється певним закономірностям, принципам, правилам, а з іншо­го — ці правила потребують творчого осмислення для визначен­ня ступеня їх використання з урахуванням конкретної ситуації. Відповідні принципи і правила слугують вихідним пунктом для менеджера, який прагне до вдосконалення індивідуального сти­лю, навичок та вмінь, методів організації своєї праці [258, с. 1348]. Про такого менеджера говорять, що він уміє організува­ти свою працю, тобто в нього па висоті самоменеджмент.

П. Друкер пише: "У багатьох менеджерів існує ілюзія, начеб­то для вирішення проблеми дефіциту часу можна знайти якусь панацею: для одних — це оволодіння мистецтвом швидкочитання, для других — обмеження написання звітів однією сторінкою, для третіх — спілкування з підлеглим не більше 15 хвилин. Але ці панацеї — лише марнування часу. Менеджер має навчитися розумно розпоряджатися своїм часом і зайнятися самоорганіза­цією своєї праці" [72, с. 348]. За правилом Парето, 80 % всього, що робить людина — це неефективна витрата сил, часу і грошей. А оскільки праця менеджера пов'язана з іншими людьми, то не­ефективно витрачаються сили, час і гроші цих людей. Для того, щоб підвищити ефективність своєї праці (а разом з цим і інших людей) треба навчитися самоорганізації.

Самоорганізація — це вміння розподіляти час, економно його використовувати та раціонально організовувати свою розу­мову працю [1, с. 158]. При спілкуванні з менеджерами майже завжди від них можна почути фразу: "Протягом дня й години не можу знайти, щоб спокійно попрацювати". У своїй автобіогра­фічній книзі "Кар'єра менеджера" Лі Якокка розповідає, як він вирішив змінити ставлення до організації своєї праці. "У мене завжди не вистачало часу навіть на те, щоб зробити додатковий телефонний дзвінок. І тоді я вирішив, що треба зберігати розумо­ву енергію, а не розмінюватися на те, щоб прилаштуватися до коленого працівника. Я проаналізував свій робочий час і знай­шов вільні хвилини. Наприклад, якщо я раніше сам їхав за кер­мом своєї машини, то тепер у мене з'явився персональний водій. Цей вільний час я почав використовувати для читання пошти і відповідей на листи. До того ж я вирішив звернути увагу на здоров'я, відпочинок та свою сім'ю. Встановив такий розпоря­док: за винятком службових поїздок, всі уїк-енди присвячувати сім'ї. І тільки ввечері у неділю сідав у бібліотеці, читав важливі службові папери і складав собі план роботи на наступний тиж­день. У понеділок вранці я був готовий займатися справами. Того ж вимагав і від своїх підлеглих, оскільки завжди вважав, що темп, взятий шефом, стає темпом роботи для всієї команди" [318, с. 130].

Процес самоорганізації — це свідома, доцільна діяльність лю­дини з узагальнення досвіду, формулювання понять, закріплен­ня знань та набуття навичок, а також нормалізації речей, якос­тей та відносин для переходу від досягнутого рівня розвитку до більш високого [258, с. 1588]. Тобто це здатність людини реалізу­вати себе у трудовій діяльності й особистому житті, надаючи їм системного, упорядкованого характеру. Самоорганізацію мене­джера характеризують такі якості: володіння собою, стрима­ність, самокритичність, самодисципліна, терпіння, вміння пе­редбачати, цілеспрямованість, самостійність, мужність, рішу­чість, енергійність, ініціативність, здатність до самоаналізу, са­моконтролю та саморегуляції. Методами самоорганізації мене­джера є: оволодіння науковою організацією праці (творчий по­шук); участь у нових видах діяльності; оволодіння новими тех­нологіями (зокрема інформаційними), а також бережливе став­лення до свого робочого часу [232, с. 419, 443].

У книзі "Тактичний менеджмент" Уїльям Райс-Джонстон дає такі поради щодо того, як краще менеджеру організувати свій робочий день [209, с. 360—362]:

1. перші 10 хв кожного робочого дня потрібно присвятити складанню плану роботи на день;

2. потім одну-дві години займатися організацією роботи пер­соналу, вирішенням кризових ситуацій, розглядом поточних проблем (на цей період не планувати нарад та зустрічей);

3. на одну годину (у разі потреби можна додати ще 30 хв) ізо­люватися від усіх для роботи з документами (краще завжди в один і той же час). Якщо це ввійде в систему, продуктивність праці значно збільшиться;

4. щоб запобігти перевтомі, виділяти одну годину на основну перерву — (і краще її проводити на повітрі), а також по 10—15 хв на короткі перерви (об 11:00 та 16:00);

5. у другій половині дня розглядати інші заплановані питан­ня та спілкуватися з клієнтами, підлеглими, колегами тощо;

6. наприкінці робочого дня підводити підсумки виконання наміченого на день плану;

7. один ран на 10 днів аналізувати, чи виходить планувати свій робочий час та організовувати особисту працю.

Самоорганізація менеджерів відбувається на двох рівнях [81, с. 276—277]:

1. технологічному - це організація своєї особистої праці та управлінської діяльності загалом. До цього рівня належить ши­рокий діапазон питань: від забезпечення процесу праці менедже­ра необхідною оргтехнікою, комп'ютерами, приміщенням, і т. ін., до розробки та застосування найраціональніших режимів, мето­ дів, прийомів, алгоритмів управлінської діяльності;

2. психологічному — це організація менеджером самого себе, своїх знань, мисленнєвих здібностей, емоційно-вольових харак­теристик, етичних установок, мотивів, тобто всього того, що при­йнято називати внутрішнім (духовним) світом особистості.

Така самоорганізація спирається на самоуправління, само­контроль та самооцінку.

Самоуправління передбачає самостійний вибір мети та шля­хів її досягнення, активну участь у прийнятті та виконанні при­йнятих рішень [232, с. 421]. "Хороший менеджер ніколи не по­винен бути на 100 % задоволеним собою, — вважає В.І. Терещенко. — Це зовсім не заклик до комплексу неповноцінності. Йдеть­ся про те, щоб не зупинятися на досягнутому, а завжди думати: чи не можна те, що я роблю, робити краще? І шукати можливості для поліпшення того, що ми робимо, не в глобальних масшта­бах, а кожний на своєму робочому місці, перебудовуючи на кож­ному кроці себе самого" [250, с. 28]. Процес самоуправління — це свідома доцільна діяльність людини, яка здійснюється в мі­ру переходу від усвідомлення спонукальних мотивів діяльності, потреб та пошуку найкращих способів їх задоволення до реаліза­ції останніх із узагальненням попереднього досвіду, тобто це — цикл свідомої цілеспрямованої людської діяльності, що поєднує процеси організації, управління та самоорганізації [258, с. 1588].

Інструментом самоуправління є самоконтроль. Він дає змо­гу оцінити якість та ефективність своєї діяльності, витрати часу на виконання певної роботи, використання прийомів і технічних засобів, фінансових та інших ресурсі її, відповідність зусиль тим завданням, які вирішуються. Самоконтроль пов'язаний із подо­ланням внутрішнього опору, самообмеженням, відмовою від якихось дій або станів, приємних для себе, але не прийнятних для справи. Самоконтроль базується на силі волі, бажанні само­вдосконалюватися, він має стати усвідомленою необхідністю, звичкою. Якщо зовнішній контроль будується на нормах і санк­ціях, на стимулах, то самоконтроль — на мотивах. Форми само­контролю такі: самоаналіз, самооцінка, самозвіт, тестування. Самоаналіз необхідний насамперед для самооцінки особистих якостей, професійної компетентності та управлінських дій. Він включає саморозуміння, самовизначення, самосприйняття, са­мовідчуття. Основним каналом самоаналізу є усвідомлення своїх дій, станів, стосунків, самопізнання. Давньогрецький філософ Сократ стверджував: "Якщо не можеш пізнати себе, то не варто й жити".

Однією з найважливіших форм самоконтролю є самооцінка, тобто здатність людини оцінити себе, свою діяльність, своє ста­новище у певній групі та своє ставлення до оточення, свої чесно­ти та недоліки, свої психічні та психологічні особливості [172, ч. 2, с. 200]. Це оцінка відповідності реальних результатів влас­ної діяльності особистій меті, критеріям успіху. "Проте пізнати себе — найскладніше в житті", — так писав відомий письменник Мігель де Сервантес. А поет Роберт Берне виголошував: "Хотів би я вміти побачити себе таким, яким мене бачать інші".

Дослідження, проведені в корпорації "Дженерал електрик", виявили, що майже 90 % менеджерів розглядають регулярну са­мооцінку як важливу складову оцінювання своєї праці. Найголов­нішою формою самооцінки є самокритика. Чим сильніша людина духовно, тим сміливіше оцінює свої слабкі сторони й недолі­ки, тим спокійніше реагує на зауваження інших людей на її адресу.

Виділяють кілька рівнів самооцінки: високий, низький і се­редній. Людина, яка правильно реагує на зауваження інших і рідко сумнівається щодо своїх дій, має високий рівень самооцін­ки. На цьому рівні людина керується своїми принципами, щоб бути незалежною від думки оточення щодо себе. Вона позитивно і з довірою ставиться до інших і вміє впливати па своє самопо­чуття. Людина з високим рівнем самооцінки стійка до критики, оскільки сама знає собі ціну, і думка інших для неї не є образли­вою. Тому критичні зауваження не викликають у неї бурхливої захисної реакції і сприймаються зважено. Але є люди із завище­ною самооцінкою. Ці люди поводяться занадто самовпевнено і бе­руться за справи, які перевищують їхні реальні можливості. Якщо ж їм не вдається виконати їх, вони швидко розчаровують­ся і намагаються перекласти відповідальність на інших людей або на обставини. Зрештою такі люди відсторонюються від при­йнятих у конкретній спільноті норм поведінки, внаслідок чого мають проблеми у взаєминах і;і іншими людьми. Є люди, які ма­ють вкрай завищену самооцінку. Вони вважають, що мають зна­чну перевагу над іншими, підкреслюють свою винятковість, го­стро сприймають навіть незначні образи, ставляться до інших з недовірою та підозрою.

У людини, яка хворобливо переживає критичні зауваження на свою адресу, намагається завжди брати до уваги думки інших і часто страждає від "комплексу неповноцінності", низький рі­вень самооцінки. Комплекс неповноцінності у більшості випадків так чи інакше пов'язаний із реальною образою гідності людини. При цьому у людини підвищується тривога, вразливість, звужу­ється коло тих, з ким вона спілкується, бо боїться почути нега­тивну думку про себе (що призводить до страждань); руйнується надія на добре ставлення оточуючих та на особистий успіх. У та­кої людини знижується соціальна активність, ініціативність, по­слаблюється інтерес до громадських справ. Є люди із вкрай зани­женою самооцінкою. Такі люди хронічно безвольні, що виявля­ється у безініціативності, постійній нерішучості, боязкості, під­вищеній вразливості; вони постійно сумніваються у всьому, бо­яться невстигнути, запізнитися тощо.

Людина, яка рідко страждає від "комплексу неповноціннос­ті" і лише час від часу намагається підлаштуватися до думок ін­ших, має середній рівень самооцінки.

Для того, щоб мати про себе найбільш адекватну самооцінку, менеджеру потрібно: по-перше, не піддаватися звичайній люд­ській слабкості, коли хочеться слухати про себе тільки приємне; по-друге, не треба уникати критики і боятися почути оцінку своєї роботи та своїх дій; по-третє, слід пам'ятати, що у судженнях про нас наші вороги значно ближчі до істини, ніж ми самі та наші друзі. "Для безперешкодної подорожі немає важливішого, тобто кориснішого і величнішого, ніж пізнати самого себе і зна­йти сховану у нашому попелі іскру божества, звідки народжуєть­ся благословенне оте царство володіти собою...", — писав ще у XVIII ст. український філософ і мислитель Григорій Сковорода. Він вважав, що головне - "пізнати в собі справжню людину" [Сковорода Г.С. Повне зібрання творів : в 2 т. — К., 1973].

Самооцінка цінна в контексті самовиховання, яке допомагає подолати свою природну та соціальну обмеженість, розвинути в собі кращі ділові та моральні якості, тобто ішли вати на свою волю. На думку Сократа, метою самовиховання є моральне зрос­тання розуму особистості, в якій знання й мораль, гармонійно поєднуючись, створюють найвищу чесноту людини — мудрість. У процесі самовиховання людина звільняється від тих звичок та якостей, які заважають її самореалізації та успіху. Вирізняють такі методи самовиховання [232, с. 418]:

• самовизначення (самовияв, самореалізація, самоствер­дження);

• спонукання до цілеспрямованої діяльності (самопереконання, самонагадування, самозобов'язання, самонаказ);

• володіння собою (самоволодінпя, самовплив, самодисци­пліна, самоповага);

• стримування своїх дій та вчинків, які можуть бути непри­ємними для оточення;

• підтримка своїх дій (самосхвалення, самопідтримка, само-стимулювання);

• перехід від одного виду діяльності до іншого у процесі по­ долання негативних проявів та ін.

Тільки розібравшись у собі, у своїй самосвідомості та страте­гії життя, можна починати самовдосконалення. Це означає сві­доме і цілеспрямоване використання знань та вмінь, відбирання саме тих, які корисні для розвитку, і постійна боротьба із "воро­гом у собі" (вислів П. Сенге). Здатність до постійного навчання та змін у собі зумовлює успішність людини та її конкурентоспро­можність. Самовдосконалення можливе лише за умови успішно­го процесу самоаналізу та формування у людини знань і вмінь, необхідних для впливу на розвиток особистості. Відомий спеціа­ліст із питань особистісного розвитку Брайан Трейсі на запитан­ня, який інструмент самовдосконалення потрібен менеджерам, відповів так: "Знайти найважливішу ціль, сконцентруватися на ній, а потім визначити навичку, без якої не можна досягти цілі, і зосередитися на розвитку саме цієї навички. А навичку можна виробити в собі будь-яку" [256]. П. Сенге вважає, що особисте са­мовдосконалення — це безперервний процес концентрації зусиль на тому, чого дійсно бажає людина, на її мріях. Наріжним каме­нем самовдосконалення є здатність фокусуватися на внутрішніх стратегічних завданнях [225, с. 155—156]. Проте дослідження свідчать, що понад 95 % часу менеджер витрачає на налагоджен­ня функціонування та розвиток своєї організації, а на самооцін­ку, самоорганізацію, саморозвиток та самовиховання, тобто на своє самовдосконалення, виділяє менше 5 % часу [81, с. 276— 277].

Самовдосконалення здійснюється за такими напрямами:

1. розвиток особистісних якостей, що сприяють ефективному управлінню;

2. розвиток професійних умінь, вдосконалення самої управ­лінської діяльності;

3. розвиток комунікативних умінь та навичок.

Отже, праця менеджера із самовдосконалення має розпочина­тися, по-перше, із самооцінки, усвідомлення своїх сильних та слабких сторін, по-друге, з подолання деяких стереотипів свідо­мості, що заважають вибудовувати систему таких стосунків з ін­шими людьми, які б сприяли власному розвитку, формуванню творчого ставлення до професії й життя.

Самовдосконаленню, особистісному розвиткові людини мо­жуть заважати певні особистісні обмеження, зокрема невміння адекватно оцінити свої слабкі сторони, визначати цілі та рух до них. Тоді на допомогу може прийти ТОС — теорія обмежень сис­теми Е. Голдратта. Ця система визначає інструменти, які допо­магають зрозуміти себе, виявити небажане в собі, подолати бар'єри (часу та обмеженості ресурсів), розкрити свої здібності [51]. Отже, теорія обмежень може бути корисною для менеджера не тільки за вирішення виробничих проблем, а й для підвищення особистої ефективності. Вона допоможе правильно вибрати ціль, сфокусуватися на головному напрямі свого розвитку, підвищити продуктивність своєї праці й досягти очікуваних результатів.

Менеджер, якому не байдужа власна особистість і який за­ймається самовдосконаленням, зможе допомагати іншим розкривати себе, сприяти їхній самоактуалізації та самореалізації. Вміло використовуючи знання, вміння, таланти інших людей, такий менеджер зможе забезпечити виконання поставлених ці­лей, тобто успішно реалізовуватиме свою професійну діяльність. П. Сенге попереджає, що процес саморозвитку породжує не тіль­ки успіх, але й незаплановані побічні результати, які уповільню­ють досягнення успіху [225, с. 111]. Особисте самовдосконален­ня потребує безперервного навчання, тому для того, щоб не від­ставати від життя, менеджеру потрібно сформувати в собі уста­новку не стільки навчитися чомусь, скільки навчитися постій­но вчитися. Це необхідно насамперед тому, що після закінчення вищого навчального закладу щорічно втрачається до 20 % отри­маних у ньому знань. Водночас дослідження свідчать, що люди, які займаються бізнесом, мають підвищувати свої знання кожні два роки [107, гл. 8.11]. Китайська приказка говорить про це так: "Вчитися — це все одно, що гребти проти течії: щойно пере­станеш — і тебе віднесе назад". Досягнення успіху залежить від того, як людина вміє себе організувати. Межі для самовдоскона­лення не буває.

Постійне навчання та розвиток особистісних якостей перед­бачає:

1. відмову від "блокуючих" стереотипів свідомості (зокрема таких: "всі мене схвалюють, бо я керівник"; "треба завжди бути готовим до неприємностей"; "краще уникати труднощів, ніж дола­ ти їх"; "в житті треба орієнтуватися на тих, хто має владу, силу"; "кожна проблема має лише одне правильне рішення" і т. ін.);

2. оволодіння принципами мудрого ставлення до професії й життя;

3. розкриття в собі рис особистості, що самоактуалізується, бо тільки така особистість може йти сама до успіху й допомагати це робити іншим.

Саморганізація, самоуправління, самоконтроль та самовихо­вання в комплексі становлять самоменеджмент. Це послідовне і цілеспрямоване використання менеджером перевірених методів і практичних прийомів у повсякденній діяльності для підвищен­ня ефективності управлінських процедур та операцій. Він спря­мовується на максимальне використання менеджером власних можливостей і свідоме керування своїм робочим часом [258, с. 1733]. Автори книги "Менеджмент" (Т. Мостенська та ін.) вва­жають, що функціями самоменеджменту є визначення цілі, пла­нування шляхів її досягнення, прийняття рішень, організація їхнього виконання, контроль за процесом виконання прийнятих рішень, збирання та обробка інформації, здійснення комунікації [166, с. 629]. На думку П. Друкера, самоменеджмент, тобто пра­вильна організація праці і життя, "ставить як обов'язкове вису­вання менеджера з низового рівня на більш високий рівень управління" [72, с. 328]. Прагнення до самовдосконалення і під­вищення кваліфікації є постійним джерелом інновацій і прогре­су в будь-якій сфері діяльності. І якщо менеджер, вважає П. Друкер, прагне професійно керувати, управляти найсучасні­шим підприємством, проводити по-справжньому якісні дослі­дження ринку, впроваджувати найсучаснішу систему управлін­ського і бухгалтерського обліку або вдосконалювати технологію, то це гідно всілякого схвалення і стимулювання [72, с. 125].