2. Становлення інституту адвокатури в Україні у 14-15 ст

Ще за часів Київської Русі роль захисників у судах виконували рідні та приятелі сторін, «послухи», «видоки». Професійна адвокатура в Україні сформувалася в період польсько-литовської доби. Особливу роль у цьому плані відіграли Литовські статути і Магдебурзьке право. Згідно з цими документами, захисником може бути людина яка добре обізнана з писаним правом — тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі. перший Литовський статут 1529 р. вживав лише термін «прокуратор». Щоправда, вживаються слова «адвокат» — «адвокатує», але вони стосуються адміністративних урядовців (війтів). Щодо терміну «професійна адвокатура», то тут слід зробити наступне пояснення. Справа в тому, що за часів суцільного панування звичаєвого права, коли, як вже зазначалося, праця захисника носила громадський характер, захисником міг бути кожний життєво досвідчений чоловік, обізнаний з правовим звичаєм, який з «товариських спонукань намагався захистити право звичаю для добра ж сторони». Однак в міру того, як право писане — закон витісняє право звичаєве, захисником вже може бути людина, яка добре обізнана з писаним правом, тобто професійний юрист. Отже, звідси можна вважати і час народження професійної адвокатури, хоча момент її організаційного оформлення ще був віддалений у часі. Таким чином, коли в українських містах було запроваджено магдебурзьке право, в міських судах вперше у XV ст. і з'являється захисник як професійний юрист. Однак в ці часи ще відсутні будь-які норми, які б встановлювали умови, на підставі яких певна особа могла б виступати у суді в ролі захисника.

Важливо, що у статутах вже передбачався спеціальний урядовий захисник для убогих людей, удів і сиріт, які не могли себе захищати. Окремі норми статутів передбачали досить гострі санкції за порушення захисником основ етики. Отже, на основі Литовських статутів в Україні вперше зроблена спроба впорядкувати справу судового захисту та чітко виділити адвокатську діяльність як певну професію.

3. Адвокатура у період Гетьманщини ( 1628- кінець 18 ст. )

Глава VIII кодифікації присвячує п'ять (7—11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 намагається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, пленипотент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, который в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

«Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу такого змісту: «Я (имя) присягаю Господу Богу всемогущему, что хощу быть суду послушным ,править, дело, мне от челобитчика или от вступка повереное, по силе ума моего, по совести и по найлутшому размишлению защищать буду. Так, Господи Боже, помоги мне». Етичні вимоги ставив український кодекс до професійного адвоката. Тут слід також наголосити на тому, що передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, самоврядний характер юридичної природи адвокатури.

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (батьків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумове й фізично Дужі, світського* стану. Нехристияни могли захищати тільки своїх одновірців, а духовні — лише духовних, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах.

В українському кодексі важлива суспільна роль відводиться адвокатурі. Головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові заборонялося брати справу, яка суперечила праву та справедливості .

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випадки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відшкодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займатися адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за умисне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося навіть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що завдає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже визнаною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.