1.Виникнення адвокатри , її стан у стародавні часи

Слово «адвокатура» походить від латинського кореня advocare, advocatus («закликати», «запрошений»). У Стародавньому Римі терміном «адвокат» позначалися рідні або друзі позивача, які супроводжували його до суду, давали поради й як однодумці виражали підтримку і співчуття. З часом назву «адвокат» було поширено на осіб, які допомагали позивачеві вести процес, збирали документи, підшукували засоби захисту та повідомляли про їхню наявність патронові. Іноді адвокатами звалися навіть свідки. Енциклопедичний словник наводить уривок з римського літопису: хто захищає будь-кого у суді, той (якщо він оратор) нази­вається патроном; адвокатом — якщо допомагає юридичними порадами або своєю присутністю виражає дружню підтримку; повіреним — якщо веде справу, та когнітором, якщо бере на себе справу присутнього і захищає немовби свою. Отже, можемо зробити висновок, що адвокатами у повному розумінні цього слова були тільки патрони.

Потреба в появі адвокатури як специфічної сфери діяльності була пов'язана з ускладненням суспільних відносин, появою необхідності в особах, які б володіли достатнім рівнем знань з питань застосування правових норм. Пересічні громадяни, які не мали спеціальної підготовки, не могли через брак таких знань самостійно захищати свої інтереси в суді, їм була необхідна допомога людини, добре ознайомленої з нормами матеріального права та формами процесу. Саме ці спеціалісти-правознавці одержали назву адвокатів.

Адвокатура — найдавніша і в той же час загальнолюдська інституція. Про розвиток адвокатури як професії ми дізнаємося з історії стародавніх та нових культурних народів (Африки, Азії, Америки, Австралії, Китаю, Японії та ін )

Слід також зауважити, що адвокатура не виникає разом з судом. Лише в міру ускладнення політичної організації шляхом об'єднання окремих племен під владою єдиного вождя відправляти правосуддя стає не під силу одній особі. Вождь для успішного виконання урядового контролю вже потребував помічників. Він збирав біля себе людей, які добували для нього необхідні відомості, давали поради та виконували його накази Деякі з них допомагали йому відправляти правосуддя і, таким чином, виникали органи суду У народів, які досягли цього ступеня розвитку, вже можна знайти перші зародки адвокатури Це — королівства зулусів, бечуанів.

Адвокатами були сусіди, друзі і земляки (односельчани) позивачів і особливо ті з них, які "відомі як умілі оратори". Це вказівка на тих осіб, які запрошувалися для захисту в суді, тобто були примітивними адвокатами за професією. Звичайно, у них було ще надто мало спільного із правозахисниками. Вони не були правознавцями і спеціалістами; Проте в них вже можна було побачити зародок адвокатури, бо вони виконували один з обов'язків, а саме: захищали чужі інтереси на суді'.

Потреба в адвокатурі відчувалася навіть у первісних народів, які перебували на низькому щаблі юридичного розвитку. Зупинимося на її формах в стародавніх, напівцивілізованих державах. Так, в Китаї, була родинна адвокатура. Про адвокатуру в Японії не згадується в жодному відомому джерелі. Ті країни і народи, які сповідують магометанство, як Іран, Аравія, Турція та ін., мали майже однаковий юридичний устрій, оскільки їх законодавство походило з одного джерела, із Корану. Священна книга Магомета була і релігійним, і світським кодексом для мусульман. Звідси зрозуміло, що відправлення правосуддя було організовано у всіх мусульманських країнах приблизно однаково, і що всюди ми знаходимо прошарок осіб, які займалися вивченням ісламського кодексу і здійснювали правозахист громадян.

У давній Індії правосуддя проводилося царем як верховним суддею і колегіальними судами. Процес грунтувався на принципах усності, гласності і змагальності як в цивільних, так і в кримінальних справах. Давньому Єгипту теж знайома адвокатура. Так, один з папірусів свідчить про участь адвокатів у цивільному процесі, що відбувався між жрецем і грецьким найманим воїном. Захисниками були два грека.

У давніх іудеїв право ототожнювалося із релігією. Судді вважалися намісниками Ієгови. Провадження грунтувалося на принципах усності, гласності та змагальності і право підсудних старанно охоронялося. За таких обставин поява адвокатури була не тільки можливою, а й неминучою. У найдавніший час захисником міг бути кожний бажаючий.

Особливо визначених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах Середземномор'я, як Греція та Рим.

Адвокатура Греції

Усе внутрішнє правління перебувало в руках спадкової династії царів. Суд вершили або самі царі, або старі досвідчені мужі знатного походження. Процес будувався на принципах усності, гласності та змагальності. Позивачі приходили на суд і особисто захищали свої права.

З розвитком суспільного життя з'явилася адвокатура. Цицерон відмітив, що ораторське мистецтво розвинулося виключно в Афінах і що він не знає жодного грецького оратора, який би походив з інших місць' В Афінах рано створилися умови для виникнення адвокатури: демократичний устрій, розвиток громадянського суспільства, процвітання ораторського мистецтва, усність та публічність розгляду справ судами, панування змагального принципу як у цивільному, так і в кримінальному процесі. Щодо судової сфери, то в ній красномовство відігравало особливо важливу роль, оскільки суддями були рядові громадяни, які недостатньо розумілися в юриспруденції .Той, хто погано говорив як правило, програвав справу .Найбільш визначними професійними логографами у античній Греції були Антіфон, Лізій, Ісократ, Есхіл і Демосфен. Логографи були у нагоді лише для обвинувальних і позовних промов, і непридатні до захисних промов та реплік .

Розвивається усний захист, спочатку у вигляді родинної адвокатури, а потім вільного говоріння

б) особливості грецької адвокатури

Адвокатура міст-полісів була більш пов'язана з ораторським мистецтвом, ніж із правознавством. Юридичних знань від них ніхто не вимагав. Згідно з характером адвокатури, підготовка до неї полягала не у вивченні правових дисциплін, а в заняттях ораторським мистецтвом та ін. Звичайно, деякі з ораторів були добре обізнані у законах, на першому ж плані стояло красномовство.

Другою особливістю адвокатури було те, що позивачі та їх захисники не завжди могли висловлюватися в суді стільки часу, скільки вони вважали за потрібне. Як це не дивно, дебати сторін були обмежені певними часовими рамками. Час визначався водяними годинниками, які називалися клепсидрами. Тому всі справи поділялися на "справи з водою" та "справи без води". Для кожної справи потрібним був різний рівень води в сосуді, залежно від важливості процесу. Течія води зупинялася під час допиту свідків і ознайомлення з документами чи текстами законів. Параклети. Їх призначення полягало не в захисті позивача, а в посвідченні його моральних якостей. Це скоріше були не адвокати, а свідки.

Зрештою, слід звернути увагу ще на одну сторону античної адвокатури: різкість, брутальність і, навіть, просто непристойність багатьох промов ораторів. У запалі ораторського захвату адвокат не жалів нічого: ні доброго імені свого суперника, ні честі його жінки і матері, ні скромності слухачів.

Адвокатура Риму

В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура. Наступним перехідним етапом у її розвитку був, так званий, інститут патронату. Відносини між патронами та клієнтами будувалися за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, який обрав собі патрона із кровних римських громадян (патриціїв), приписувався до їх роду, до родового культу і отримував право називатися родовим іменем. Його ставлення до патрона було не лише родинним, а й вважалося навіть вищим, священнішим, бо родичі не завжди брали участь в родовому культі. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з повагою, робити йому послуги, виплачувати за нього і за його дітей викуп у випадках, коли вони потрапляли у полон до ворогів.

У надрах патронату виникла справжня адвокатура. Спочатку вона повністю перебувала в руках патриціїв як нащадків давніх патронів, до того ж обізнаних в праві. Першим кроком в зазначеному напрямі було видання законів XII таблиць, який зробив загальнодоступним знання законів. Опублікування Флавієм (V ст.), а потім Елієм (IV ст.) таблиць приймальних днів і позовних формул завдало остаточного удару по юридичній монополії патриціїв. Вивчення і застосування права стало доступним для усіх бажаючих, і адвокатура стала вільною професією'.

б) види юридичної професії в Римі

Отже, першими юристами у Римі були патрони. У їх особі суміщалися дві професії: юрисконсульт і адвокат. Вони не тільки захищали своїх клієнтів у суді, а й роз'яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час складання угоди. Коли ж патронат розпався і вивчення права стало доступним для усіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, не володіючи красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, надавали перевагу адвокатурі, причому іноді поєднували з нею і консультативні функції. Перші називалися юрисконсультами або правознавцями. Їх діяльність полягала у дачі юридичних порад , складанні у процесі участі з додержанням необхідних формальностей угод і в підтримці в суді адвокатів, які не були грунтовно обізнані з правом . Консультації давалися вдома або ж на форумі за патріархальним звичаєм. У разі необхідності вони йшли із своїми клієнтами до суду і підказували адвокату, який виголошував промову, юридичну інформацію, важливу для даної справи, з якою часто не був обізнаний оратор. На відміну від юрисконсультів адвокати займалися захистом в суді. Вони, як і раніше, називалися патронами до скасування республіканських форм правління. Як і в Греції, адвокатура була тісно пов'язана з ораторським мистецтвом. Патрони не стільки піклувалися про набуття юридичних знань і навичок, скільки про оволодіння прийомами красномовства, через що багато з них були абсолютними неуками в юриспруденції, через що вимушені були по юридичні знання звертатися до юрисконсультів та законників (прагматиків).

У Римі існували хвалителі, котрі як свідки розповідали про заслуги і достоїнства підсудного; нагадувачі, які підказували оратору правові підстави, а іноді навіть брали участь у дискусіях; сповільнювачі, завдання яких полягали в тому, щоб виголосити промову тоді, коли основний оратор відпочивав, і законники — юрисконсульти другорядного гатунку. Усі ці різновиди юридичної професії не можна визнати адвокатурою. Тільки патрони були адвокатами у повному значенні цього слова'.

в) організація адвокатури в республіканський період

Адвокатура за часів республіки була вільною професією. Проте законодавча регламентація майже її не торкнулася. Лише практика та звичай виробили окремі положення, що стосувалися різних сторін професійної діяльності.

Умови для занять адвокатською діяльністю,: освітній ценз, фахова підготовка, моральні якості тощо не були визначені. Молоді люди, що вирішили присвятити себе цій діяльності, слухали курс риторики у викладачів-ораторів, спостерігали, як даються консультації відомими правознавцями, відвідували засідання судів. Але ні порядок, ні строк, ні, навіть, обов'язковість цих занять не були встановлені законом.

Окремо слід зупинитися на гонорарній практиці римських адвокатів, законодавче регламентованій законом Цінція 204 p. до н.е. Цей закон забороняв адвокату брати або обумовлювати гонорар до початку розгляду справи, дозволивши отримувати його лише по її закінченню у вигляді подарунку. Адвокатура, по суті, ніколи не була безкоштовною.

г) організація адвокатури за часів імперії

За часів імперії римська адвокатура, як і судові установи, зазнала певних змін. Допуск до адвокатури залежав від вищого адміністративно-судового чиновника провінції або міста У ній не могли брати участь неповнолітні, особи з фізичними вадами (глухі, німі), позбавлені громадянської честі, притягнуті до кримінальної відповідальності, жінки та ін. Кандидат мав закінчити спеціальний (п'ятирічний) курс в одній з юридичних шкіл та скласти іспити. Усі адвокати поділялися на два розряди: штатних та позаштатних . Різниця між ними полягала в тому, що перші, які складали меншість, мали право виступати в усіх судах, а другі, кількісно не обмежені, практикували у нижчих судах