Елліністи́чна цивіліза́ція — термін, який має два смислових значення: хронологічне — культура епохи еллінізму і типологічне —культура, що виникла в результаті взаємодії грецьких (еллінських) і місцевих елементів. Типологічне розуміння призводить до розширення хронологічних та географічних рамок аж до включення в поняття «Елліністична цивілізація» усієї культури античного світу від часу походів Александра Македонського (4 століття до н. е.) до падіння Римської імперії (5 століття н. е.). При цьому не беруться до уваги якісні зміни в ідеології та культурі, що виникли після римського завоювання.

Сформована на всій території елліністичного світу культура не була одноманітною. У кожній області вона формувалася шляхом взаємодії місцевих, найстійкіших традиційних елементів культури з культурою, принесеної завойовниками і переселенцями — греками і негреками. Форми синтезу визначалися впливом багатьох конкретних обставин: чисельним співвідношенням різних етнічних груп (місцевих і прийдешніх), рівнем їхньої економіки і культури, соціальної організації, політичною обстановкою і т. д.

Навіть при зіставленні великих елліністичний міст (Александрії, Антіохії на Оронті, Пергама і т. д.), де греко-македонське населення відігравало провідну роль, чітко видно особливі, характерні для кожного міста риси культурного життя. Ще ясніше проступають вони у внутрішніх областях елліністичних держав (наприклад, у Фіваїді, Вавилоні, Фракії). Проте всім місцевим варіантами елліністичної культури властиві деякі спільні риси, обумовлені, з одного боку, подібними тенденціями соціально-економічного та політичного розвитку суспільства на всій території елліністичного світу, з іншого — обов'язковою участю в синтезі елементів грецької культури.

Утворення елліністичних монархій у поєднанні із полісною структурою міст сприяло виникненню нових відносин у суспільстві. Напружена політична обстановка, безперервні військові конфлікти між державами та соціальні рухи всередині них також наклали істотний відбиток на елліністичну культуру. Саме у культурі доби еллінізму більш опукло, ніж у класичній грецькій, виступають розбіжності у змісті та характері культури еллінізованих верхніх шарів суспільства і міської та сільської бідноти, в середовищі якої стійкіше зберігалися місцеві традиції.

[Ред.]Релігія та міфологія

Пргамський вівтар, Афіна в двобої з синами богині землі Геї, залишки горельєфу, Берлін.

Найхарактернішою рисою елліністичної релігії та міфології є синкретизм, в якому східна спадщина відігравала величезну роль. Боги грецького пантеону ототожнювались із стародавніми східними божествами, наділялись новими рисами. Змінювалися форми шанування божеств, містерії набували більш оргіастичного характеру. При збереженні місцевих розходжень у пантеоні та формах культу поступово отримали все більш поширювались деякі універсальні божества, що поєднували у собі подібні функції найшанованіших божеств різних народів.

Одним з головних культів став культ Зевса Гіпсіста (Найвищого над усіма), він ототожнювався із фінікійським богомВаалом, єгипетським Амоном, вавилонським міфічним Белом, іудейськими Яхве. Його численні епітети — Пантократор (Всемогутній), Сотер (Спаситель), Геліос (Сонце) та інші, — свідчать про надзвичайне розширення його функцій. Із культом Зевса за поширеністю конкурував культ Діоніса з містеріями, які зближали його з культами єгипетського бога Осіріса, малоазійскіх богів Сабазія та Адоніса.

Серед жіночих божеств головним і майже усюди шанованим божеством стала єгипетська Ісіда, що втілили риси багатьох грецьких та азіатських богинь. Специфічним породженням елліністичної епохи був культ Серапіса — божества, яке зобов'язане своєю появою релігійної політиці Птолемеїв, що прагнули злити звичний для греків антропоморфний вигляд Зевса-Посейдона з функціями єгипетських зооморфних божеств Осіріса та Апіса. Синкретичні культи, що склались на Сході, проникли у поліси Малої Азії, Греції і Македонії, а потім і у Західне Середземномор'я. Деякі східні культи майже у незміненій формі сприймалися греками. До рівня головних божеств зросло значення богині долі Тіхе.

[Ред.]Філософія

В епоху еллінізму продовжували свою діяльність Платонівська академія, аристотелівський ліцей, кініки та кіренська школа. У той же час виникають три нові філософські школи:скептицизм, епікуреїзм та стоїцизм. Об'єднувала їх загальна зосередженість на питаннях поведінки індивіда, досягнення ним внутрішньої незалежності від навколишнього світу і пов'язане з цим витіснення онтологічної проблематики.

Школа скептиків, заснована наприкінці 4 століття до н. е. Пірроном, закликала до досягнення незворушность духу на шляху відмови від пошуків неможливого, на їхню думку, об'єктивного знання, утримання від суджень і прямування розумною ймовірності, традицій та звичаїв. Надалі скептицизм зливається із Платонівською академією (це, так звані, друга та третя академії, засновані Аркесілаєм та Карнеадом). У 1 столітті до н. е. скептицизм розвивається Енесідемом.

Епікур, який створив своє вчення на основі атомістичного вчення Демокріта та етики кіренаїків, почав викладати 309 до н. е., проповідуючи досягнення щастя і духовного блаженства (безтурботність і спокій душі) через помірність у почуттях, задоволеннях. Школа Епікура, що існувала до середини 4 століття н. е., здійснила значний вплив на світогляд елліністичної епохи.

Діяльність засновників стойцизму — Зенона з Кітіона, Клеанфа та Хрісіппа протікала у 3-2 століттях до н. е. Відроджуючи концепції досократівської філософії (насамперед Геракліта), стоїки вбачали космос розумним вогненним диханням, яке дробиться на різноманіття логосів, одним з яких є людина. Нескоренністю духу вбачається в повному підпорядкуванні космічному розуму, для чого необхідні безпристрасність та чесність.

З середини 2 століття до н. е. починається процес сакралізації, зближення філософії з релігійно-міфологічними традиціями Греції та Сходу. Філософія стає на шлях еклектичногооб'єднання різних систем. Центральною фігурою цього процесу є Посідоній, який синтезував піфагорійський-платонічну та стоіцистську філософію у детально розроблену і велику систему платонічного стоїцизму.