48. Сутність слідчої діяльності, її характерні риси.

Це окремий вид практичної юридичної діяльності, який І заслуговує особливої уваги з точки зору його ролі та 1 ^функціонального призначення у процесі здійснення правосуддя. Поряд з діяльністю судді, прокурора, діяльність слідчого є невід'ємною частиною судочинства, завдяки якій в загальному плані здійснюється процес втілення права, а з ним і втілення соціальної справедливості.

Основним завданням слідства є розкриття злочину. Зрозуміло, що в ході вирішення цієї глобальної задачі вирішується ще цілий ряд завдань, передбачених кримінальним законом. Але вже на цій підставі можна зробити висновок Про те, що слідчий це спеціаліст-юрист, працівник спеціального відомства, який у встановленому законом порядку здійснює досудове розслідування кримінальних справ для їх подальшого розгляду в органах правосуддя — судах. В цьому визначенні знайшли своє відображення ті риси слідства, які вказують на його функціональне призначення у кримінальному процесі та на взаємодію з органами правосуддя.

Так, в сучасній юридичній літературі вказується на характерні риси слідчої діяльності, серед яких слід назвати такі:

1. Основним призначенням слідчої діяльності є розслідування злочинів.

2. Слідча діяльність дуже чітко регламентована кримінально-процесуальним законодавством, хоча з іншого боку, у прийнятті рішень слідчий залишається постаттю процесуально незалежною.

3. Здійснення слідства передбачає наявність у відповідного суб'єкта владних повноважень, які гарантовані державою, здійснюються від імені держави.

4. Діяльність слідчого характеризується високим рівнем відповідальності, а також надмірним рівнем емоційної напруженості.

5. Слідчій діяльності характерні також елементи примусу, на ідо вказує автор Кузьмічов B.C. у своїй монографії. Це пояснюється не тільки власним характером слідчої діяльності, а ще й тим, що в ході встановлення об'єктивної істини зацікавлені в тому учасники процесу чинять протидію, для подолання якої і виявляється необхідним застосування примусу.

6. Слідча діяльність, виходячи із специфіки об'єкту свого впливу, передбачає виявлення елементів творчості у ході пошуку об'єктивної істини.

49. Історія виникнення і розвитку слідчих органів України.

50. Досудове слідство в органах прокуратури України та проблеми його реформування.

51. Процесуальна самостійність слідчого прокуратури і гарантії її забезпечення. Вказівки прокурора і процесуальна самостійність слідчого.

У Генеральній прокуратурі України, прокуратурі Автономної Республіки Крим є старші слідчі в особливо важливих справах і слідчі в особливо важливих справах; у прокуратурах областей, міст та інших прирівняних до них прокуратурах можуть бути слідчі в особливо важливих справах і старші слідчі; у районних, міжрайонних, міських - старші слідчі і слідчі.

Слідчі прокуратури провадять попереднє слідство у справах про діяння, що містять ознаки злочину, віднесені законом до їх підслідності, а також в інших справах, переданих їм прокурором.

Проблема недосконалості статусу слідчого особливо гостро проявляється у правовідносинах учасників процесу при затриманні підозрюваного. Цьому питанню хоч і приділялась увага в літературі [3], але вона ще не була проаналізована з урахуванням чинного законодавства.

Згідно зі ст. 114 чинного КПК України, слідчий усі рішення про спрямування слідства та про провадження слідчих дій приймає самостійно, за винятком випадків, коли закон передбачає одержання санкції суду або згоди прокурора.

До таких винятків належить і прийняття рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту (ст. 165-2 КПК).

Виходячи з норм КПК, рішення про затримання особи слідчий або орган дізнання приймає самостійно і несе повну відповідальність за законність та своєчасність проведення цієї слідчої дії (ч. 1 ст. 114 КПК). У ст. 106 КПК України міститься перелік підстав для затримання підозрюваного в скоєнні злочину.

Протягом сімдесяти двох годин після затримання слідчий доставляє затриманого до судді з поданням, складеним згідно зі ст. 165-2 КПК України, про обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

Нібито все зрозуміло: рішення про затримання приймає слідчий, рішення про взяття підозрюваного під варту приймає суддя шляхом винесення відповідної постанови.

Тоді незрозумілою є позиція прокурора як проміжної ланки між перетворенням рішення та переконання слідчого в рішення та переконання судді.

Згідно зі ст. 14 КПК, прокурор має негайно звільнити кожного, хто незаконно позбавлений волі. Згідно з вимогами цієї статті, негайно після затримання підозрюваного копія протоколу надсилається прокурору, і на його вимогу направляються матеріали, які стали підставою для затримання.

Подання слідчого про обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту має бути узгоджене з прокурором (на практиці – до доставлення затриманого до суду для вирішення питання про його арешт), матеріали кримінальної справи надають прокурору для отримання його згоди.

Слідчий обмежений у можливостях відстоювати свої права, адже вони фактично належним чином не захищені законом. Він може тільки “накопати” новий епізод злочинної діяльності і знову отримати незгоду прокурора. Річ у тім, що на практиці якщо судді відмовили один раз у санкції на арешт, потім не змінюють свою думку, оскільки подання знову ж таки подається до того самого суду або навіть до того самого судді – закон цього не забороняє. А який суддя може сказати, що він змінив свою думку, оскільки раніше помилився? Який прокурор визнає, що він також раніше помилявся і теж змінив думку?