18. Специфіка наукового пізнання

Наука — це поступовий процес розширення області відомого людству, відсування границь невідомого. В основі науки лежить наукове дослідження, метою якого є отримання наукового знання. Наукове знання відрізняється тим, що воно здобуте за процедурою, що отримала назву наукового методу. Ця процедура включає в себе спостереження, експеримент зі строгими вимірюваннями, аналіз результатів, розробку гіпотез, теорій і формулювання законів із обов'язковою вимогою повторюваності результату і ретельної перевірки. Люди, які виконують наукові дослідження називаються дослідниками, науковцями, вченими.

Результати наукових досліджень публікуються в науковій літературі, й, зазвичай, така публікація вимагає рецензування, тобто перевірки правильності процедури й висновків іншими науковцями, фахівцями з даної області досліджень. Будь-які висновки досліджень і теорії можуть бути відкинуті, якщо з'являються нові факти, що їх заперечують.

Наукові дослідження прийнято поділяти на:

• фундаментальні (пізнання законів, що управляють поведінкою і взаємодією базисних структур природи, суспільства і мислення),

• прикладні (застосування результатів фундаментальних досліджень для розв'язання пізнавальних і соціально-практичних проблем).

Фундаментальні дослідження, як правило, випереджають прикладні і створюють для них теоретичний заділ. Зміцнення взаємозв'язків між фундаментальними і прикладними дослідженнями, скорочення строків впровадження наукових досягнень у практику та виробництво — одне з основних завдань сучасної організації науки.

19. Проблема істини в філософії

І́стина — одна з центральних категорій гносеології^[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини^[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності^[3].

У тлумачному словнику української мови істина трактується також як правда, як положення, твердження, судження, перевірене практикою, досвідом^[4]. В мовах програмування «істина» — одне з двох значень, які можуть приймати логічні змінні^[4].

Види істини

• Абсолютна істина — повне, вичерпне знання.

• Об'єктивна істина — такий зміст наших знань, що не залежить від суб'єкта за змістом (за формою завжди залежить, тому істина суб'єктивна за формою).

• Відносна істина — форма вираження об'єктивної істини, яка відображає певну повноту знань, певну міру чіткості і точності, яка досягнена на певному етапі розвитку науки.

Етимологія

В українській мові слово «істина», як і його відповідники в ряді інших слов'янських мовах (напр. рос. , болг. истина), пов'язано зі старослов'янським истъ, истовъ «истинный, сущий»^[5]. Аналогічне походження мають також слова «істота» та «існувати» (також пол. istota, istnieć)^[6], що дало підстави В. Далю говорити про тотожність понять існування і істини. ^[7]

У польській та чеській мовах іменник «істина» був витіснений іменником «правда» (пол. prawda, чеськ. pravda). Проте різне етимологічне походження слів «істина» і «правда» дає підстави говорити про різне їх первісне значення — якщо правда характеризує певну модель дії, то істина — модель існуючого.^[6].

У західно-європейських мовах на рівні етимології поняття правди і істини також взаємопов'язані. Зокрема мають спільне походження англ. truth і true ^[8], в романських мовах відповідні слова (напр. іт. verita) походять від латинського Veritas — імені богині правди в римській міфології.

Філософія істини

Питання визначення істини є одним із найважливіших в філософії з давніх часів. В Стародавній Греції поняття істини введено Парменідом як протиставлення думці. Пізніше вчення про істину розроблялося Платоном і Аристотелем. Ґаутама Будда закликав «зберігати істину в собі, як єдиний світоч»^[1][9], а «чотири шляхетних істини» були покладені в основу буддистського світогляду.