Р ис. 26. Резервуар вірусу грипу а в природі.

у противірусному імунітеті. Інформація про специфічність вірусної нейрамінідази міститься в геномі вірусу. Виявлено розходження в структурі нейрамінідази в штамів вірусу грипу А2, виділених у різні роки. У перших з них фермент складається з гомогенних, у других — з гетерогенних глікопротеїдів. При вивченні дрейфів-варіантів вірусу грипу визначають антигенні детермінанти гемаглютинінів у процесі його природної еволюції, для чого використовують методи: РЗК, РТГА, реакцію подвійної імунної дифузії (РПІД), реакцію радіальної імунної дифузії (РРІД), а також методи радіоімунологічного (РІА) і імуноферментного аналізу (ІФА). У результаті використання зазначених методів удалося доказати, що еволюційні зміни в даного вірусу торкаються переважно трьох антигенних ділянок ГА (якісно різні антигенні детермінанти). У дрейф-варіантів цього вірусу виникають якісно нові антигенні компоненти гемаглютиніну замість втрати антигенів, властивих вірусам-попередникам. Поступові незначні зміни властивостей поверхневих антигенів усередині підтипу вірусів грипу А названі антигенним дрейфом, у результаті якого утворюються нові варіанти вірусу, що і викликають міжепідемічні спалахи. Антигенні зміни вірусу грипу, що відбуваються при дрейфі, виявляються як на рівні гемаглютиніну, так і нейрамінідази.

Що стосується антигенного шифту, та більшість учених вважають, що виникнення нових пандемічних і епізоотичних штамів вірусу грипу в природних умовах є результатом рекомбінації між вірусами, що циркулюють серед людей і тварин. Цю концепцію підтверджують такі факти як: по-перше, усі віруси грипу людини і тварин типу А мають гемаглютинін і нейрамінідазу, що змінюються незалежно один від одного; по-друге, основні антигенні стрибки (шифт) відбуваються в штамів грипу А, і тільки цей тип зустрічається як у людини, так і у тварин; по-третє, віруси грипу типу А легко піддаються рекомбінації, і в лабораторних умовах удається порівняно швидко одержувати рекомбінанти (гібриди). Внутрішньовидова рекомбінація відтворюється закономірно, і за допомогою цього методу практично можуть бути передані будь-які ознаки і властивості від одного штаму до іншого. При гібридизації (рекомбінації) вірусів грипу А0, А1 і А2 передаються наступні генетичні ознаки: резистентність до інгібіторів, вірулентність, антигенність і т.п.

Крім внутрішньовидової, удається міжвидова рекомбінація вірусів грипу. При генетичних взаємодіях вірусів грипу людини і птахів виникають рекомбінанти, що мають нейрамінідазу одного з батьків і гемаглютинін іншого. Для вірусу грипу відомий також і додатковий механізм виживання — збереження генетично детермінованої вірулентності для людини при заміні поверхневих антигенів на антигени тваринного походження (птахів, ссавців). Мінливість вірусу, що відбувається в природних умовах, грипу насамперед позначається на антигенній структурі гемаглютинінів і нейрамінідази як структурних білків даного вірусу. Зараз незаперечно доведено, що неефективність вакцинації проти грипу зв'язана з високою мінливістю двох головних поверхневих антигенів вірусу гемаглютиніну і нейрамінідази. Однак еволюція вірусу грипу А2 характеризується істотними змінами не тільки антигенної структури, але і мінливістю таких найважливіших біологічних властивостей, як репродукція при різних температурах культивування, здатність викликати вірусемію в мишей, підвищення нейрамінідазної активності і термостабільності гемаглютинінів і ін. При рекомбінації вірусу класичної чуми птахів (А1) з різними штамами вірусу грипу людини А2 в експериментальних умовах виділені рекомбінанти, що володіють гемаглютиніном вірусу класичної чуми птахів, і нейрамінідазою вірусу грипу людини і, навпаки, гемаглютиніном вірусу грипу А2, і нейрамінідазою вірусу класичної чуми птахів. Якщо це можливо в експерименті, то чому подібна рекомбінація не може бути в природі?

Пандемічні віруси витісняють своїх попередників, але вони не зникають, а циркулюють одночасно з домінуючими. Виникає питання: де зберігаються реліктові форми вірусу? На думку багатьох дослідників, у самій вірусній популяції виражена гетерогенність її складу. Витиснуті варіанти вірусу грипу, що вийшли з циркуляції, зберігаються в популяції і беруть участь в епідемічному процесі одночасно з домінуючим у популяції вірусом.

Отже, в еволюції вірусу грипу дослідники постійно зіштовхуються з його природною мінливістю по ряду властивостей і головним чином антигенним відмінностям. Питання про міжвидову передачу вірусів грипу і зв'язок її з еволюцією грипозної інфекції мають солідну історію, і більше усього вона стосується антигенного споріднення вірусів грипу людини і свиней.

Протягом останніх двох десятиліть можна було спостерігати зміни характеру епізоотій ньюкаслської хвороби. В перші роки появи її хвороба носила надзвичайно гострий характер і, як правило, супроводжувалася 100%-ною летальністю хворих птахів. Виділені польові штами вірусу володіли надзвичайно високої контагіозністю і патогенністю. Однак згодом унаслідок широкої специфічної профілактики даної інфекції за допомогою інактивованих і особливо живих вакцин різко скоротилася екологічна база циркуляції вірусу. Участилися випадки атипового прояву інфекції. У ряді країн при таких атипових спалахах дослідникам удалося ізолювати природно-послаблені польові штами вірусу. Вони виявилися високо стабільними у відношенні патогенності і цілком придатними для застосування як живі вакцини. В даний час такі штами, як B₁, La Sota, F, FR, Бор-74 ВДНКІ й ін., широко застосовують для профілактики ньюкаслської хвороби.

Крім ньюкаслської хвороби, описаний атиповий прояв таких вірусних інфекцій тварин, як африканська чума свиней, чума великої рогатої худоби, ящур, сказ, європейська чума свиней, лихоманка долини Ріфт, хвороба Найробі й ін. У зв'язку з цим незмірно зросла роль лабораторних методів діагностування кліщового енцефаліту, ньюкаслської хвороби, чуми свиней, хвороби Ауескі, інфекційного бронхіту і грипу птахів, атиповий плин яких виключає можливість точного діагностування лише на підставі клінічної картини хвороби і патологоанатомічних змін. Протягом останніх десятиліть спостерігається виражена еволюція ентеровірусних інфекцій людини і тварин.

Еволюція різних вірусів у природі нерівнозначна і має свої особливості. Одним з важливих аспектів еволюційного процесу є змі­на спектру патогенності існуючих вірусів і поява нових, раніше невідомих вірусів.

Нові віруси заявляються постійно, що можна пояснити такими основними механізмами:

- зміна екології місцевості; звичайно це пов’язано з початком сільськогосподарських робіт або війною, коли люди змушені кон­тактувати з переносниками або тимчасовими господарями вірусів;

- попадання не імунних осіб в ендемічні райони, де місцеве населення має популяційний імунітет;

- зміни властивостей вірусів, пов’язані з обміном генів з вірусами рослин, комах або диких тварин;

- поява нових стабільних мутантів існуючих вірусів.

Відомо багато нових хвороб, що заявилися у зв’язку із зміною екології (кліщовий енцефаліт, кримсько-конголезька, омська і аргентинська геморрагічні лихоманки та ін.). Освоєння “ди­ких" територій завжди зв’язано із загрозою виникнення в спа­лахів арбовірусних інфекцій за рахунок як відомих, так і поки що не виявлених збудників. Ситуація ускладнюється тією обставиною, що популяційний імунітет у новоприбулих контингентів відсутній. У цих умовах нові в епідеміологічному відношенні природні вогнища арбовірусних інфекцій можуть дати про себе знати досить вагомо, а всі ці обставини зумовлюють необхідність завчасного прогнозування і обстеження територій, які підлягають освоєнню.

Деякі віруси з’являються і зникають, очевидно, не мають змоги вижити. Наприклад, вірус Росіо з родини флавівірусів викликав великий спалах енцефаліту у Бразилії в 1975-1976 рр. і зник так само раптово, як і з’явився. Можливо, такі віруси все ще передаються, але нижче рівня реєстрації. Для того, щоб вижити, вірус повинен знайти довгостроковий резервуар у вигляді хребетного або безхребетного господаря.

Нові віруси можуть з’явитися і у високо розвинутих країнах при найсучасніших технологіях виробництва. Класичний приклад: поява в 1985 році у Великобританії губкоподібної енцефалопатії ВРХ у результаті згодовування м’ясо-кісткового борошна виготовленого з туш хворих на скрепі овець. Виникнення і розповсюдження нових нозологічних форм ТГЕ висвітило непередбачені можливості широкої територіальної інвазії, а також подолання збудником видового бар’єру. Такі ситуації, як у випадку з ГЕ ВРХ, потрібно заздалегідь прогнозувати.

Еволюція різних вірусів у природі нерівнозначна і має свої особливості в кожного виду, що належить до царства Vira. Вона не обмежується зміною антигенних і патогенних властивостей. Одним з важливих елементів цього процесу є зміна кола хазяїнів, що уражаються. У цьому відношенні описані зовсім парадоксальні дані. Недавно була доказана можливість вірусів тварин розмножуватися в нижчих рослинах (бактеріях, грибах), а останнім часом з'явилися повідомлення про патогенну дію ряду вірусів тварин на вищі рослини. Виявилося, що афтовіруси здатні проникати в організм рослини (редису, огірків, томатів) і виявлятися в листках і плодах після інфікування кореневої системи на гідропонних щебеневих культурах цих рослин. Показано можливість культивування арбовірусів (кінських енцефаломієлітів, вірусу лісів Семліки) у культурах тканин рослинного походження.

Очевидно, що питання еволюції вірусних хвороб тварин ще чекають свого скрупульозного вивчення і вирішення.

ВАКЦИНОПРОФІЛАКТИКА ТА ХІМІОТЕРАПІЯ ВІРУСНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

СПЕЦИФІЧНА ПРОФІЛАКТИКА ВІРУСНИХ ХВОРОБ ТВАРИН

Профілактика вірусних хвороб будується в загальному на тих же принципах, що і профілактика інших інфекційних хвороб. Міри попередження і боротьби, можна розділити на три групи: організаційні заходи, специфічна профілактика і хіміопрофілактика. Організаційні заходи боротьби з вірусними інфекціями викладені в підручниках по епізоотології, а хіміопрофілактика вірусних хвороб ще слабко розроблена, тому в цьому розділі мова йтиме про вакцинопрофілактику і серопрофілактику,

Специфічна профілактика вірусних хвороб забезпечується застосуванням різних типів вакцин: цільновіріонних (живих і інактивованих); субодиничних; рекомбінантних; вакцин з живих рекомбінантів; синтетичних пептидів, і антиідиотипічних вакцин.

ЖИВІ ЦІЛЬНОВІРІОННІ ВАКЦИНИ

Вони можуть бути гомологічні з ослаблених вірусів, проти яких використовуються з профілактичною метою, і гетерологічні з гетерологічних вірусів. Головним компонентом будь-якої вакцини є збудники чи їх субодиниці.

Вітчизняна біологічна промисловість виготовляє велику кількість вакцинних препаратів проти вірусних інфекцій. Багаторічне планове використання засобів специфічної профілактики дозволило практично цілком ліквідувати багато хвороб і забезпечити надійне благополуччя суспільного тваринництва на величезних територіях нашої країни (ящур, чума свиней, чума великої рогатої худоби, віспа овець, ньюкаслська хвороба, віспа птахів і ін.). Масштаби профілактичних щеплень величезні.

Противірусні вакцини повинні відповідати наступним вимогам: бути специфічними, тобто мати антигенну ідентичність зі збудником хвороби; повну загальну нешкідливість; імунологічну реактогенність; стерильність і імуногенність.

Принципи одержання живих противірусних вакцин викладені в розділі “Генетика вірусів”. Вони включають одержання аттенуйованих штамів вірусів шляхом:

*** різного роду адаптації патогенних вірусів до малочутливим чи зовсім несприйнятливих лабораторних тварин (штам Л3 Накамура для профілактики чуми великої рогатої худоби, virus fіхе - сказу, штам К- чуми свиней та багато інших);

- до курячих ембріонів (аттенуйовані штами вірусів інфекційного бронхіту, інфекційного ларинготрахеїту птахів, ньюкаслської хвороби, чуми м'ясоїдних, хвороби Ауескі й ін.);

- до культур клітин (штам ЛТ чуми великої рогатої худоби, штами парагрипу-3 і інфекційного ринотрахеїту великої рогатої худоби, чуми свиней і ін.). При аттенуації (ослабленні) вакцинний штам (на відміну від дикого) розмножується в організмі обмежено чи внаслідок підвищеної температурної чутливості в умовах організму хазяїна (ts-мутанти), чи внаслідок зміни тропізму і втрати здатності уражати відповідні тканини. Однак обидва типи аттенуації ведуться паралельно з добором модифікованих клонів у лабораторних умовах за допомогою спеціальних прийомів. В даний час знаходять усе більше застосування температурочутливі вакцинні штами в зв'язку зі здатністю їх розмножуватися тільки в тканинах організму, що мають придатну температуру; при інтраназальному уведенні їх розмноження обмежується верхніми дихальними шляхами, що забезпечує надійний захист тварин від респіраторних вірусних інфекцій;

*** селекції природно-ослаблених штамів вірусів при атипових чи латентних інфекціях (штами B₁, La Sota, F, FR і Бор-74 ВДНКІ вірусу ньюкаслської хвороби і ін.);

*** використання гетеротипічних антигенно родинних апатогенних штамів як живі вакцини (штами вірусу віспи голубів для профілактики віспи курей, штам ФС-126 вірусу герпесу індичок для профілактики хвороби Марека в курей, вірус фіброми Шоупа для профілактики міксоматозу кроликів, вірус кору для захисту собак від чуми м'ясоїдних, вакцинний вірус чуми свиней для профілактики діареї великої рогатої худоби і т.п.).

Живі противірусні вакцини представляють ліофілізовані суспензії вакцинних штамів вірусів, вирощених у різних біологічних системах (курячих ембріонах, культурах клітин, організмі лабораторних тварин). Основна властивість вірус-вакцин, що корінним чином відрізняє їх від циркулюючих у природі патогенних штамів,— стійка втрата здатності викликати в організмі щепленої тварини типову інфекційну хворобу. Разом з тим вакцинні штами мають здатність «приживлятися» в організмі тварини, тобто розмножуватися як у місці введення, так і в регіонарних лімфатичних вузлах і внутрішніх органах. Перебування і розмноження в організмі вакцинного штаму (так названа вакцинальна інфекція) продовжуються здебільшого від 5—10 днів до декількох тижнів і не супроводжуються клінічними проявами, характерними для даної інфекційної хвороби, приводять до формування імунітету проти, інфекційної хвороби, яку викликають патогенні форми відповідного збудника.

Живі вакцини, отримані на основі аттенуйованих вакцинних штамів вірусів, мають значні переваги перед інактивованими. Головна з них - висока напруженість і тривалість створюваного ними імунітету, що наближається до постінфекційного. Важливе достоїнство живих вакцин — можливість для більшості з них однократного введення. Розвиток вакцинальної інфекції супроводжується розмноженням вакцинного штаму в організмі, утворенням і надходженням в організм протягом тривалого часу активних антигенних субстанцій, що забезпечують формування напруженого імунітету. Другою та істотною перевагою живих вакцин є можливість застосовувати їх не тільки підшкірно, але і перорально, інтраназально й аерозольно, тобто з використанням групових методів вакцинації.

Однак живі вакцини поряд з відзначеними перевагами мають і ряд недоліків, зв'язаних з тим, що діючий початок цих препаратів (живі віруси) дуже відчутні до несприятливих факторів, які виникають при виготовлені, транспортуванні, збереженні і застосуванні. В Україні та в інших країнах світу усі противірусні вакцини для ветеринарної практики випускаються в сухому виді. Ці вакцини повинні транспортуватися і зберігатися при температурі не вище 4 — 8 °С. Зовсім неприпустиме порушення вакууму в ампулах з живими вакцинами: потрапляння повітря і вологи призводить до інактивації препарату. Спеціальні вимоги передбачають якість компонентів живих вакцин і особливо чистоту вірусомісткого матеріалу. При одержанні живих вакцин на культурах клітин, у курячих ембріонах субстрати можуть виявитися контамінованими сторонніми вірусами, мікоплазмами, бактеріями та грибами. У цьому відношенні особливо небезпечні гомологічні тканини. Наприклад, культури клітин свинячого походження нерідко інфіковані вірусом класичної чуми свиней і парвовірусом, тканини великого рогатого худоби - вірусами інфекційного ринотрахеїту і діареї, курячі ембріони — вірусами лейкозно-саркоматозного комплексу, латентними аденовірусами, авірулентними штамами вірусу ньюкаслської хвороби. Неконтрольоване потрапляння сторонніх вірусних агентів у вакцини може призвести до серйозних наслідків.

Живі вакцини не містять консервантів, тому при розкритті ампул і розчиненні їхнього вмісту необхідно строго дотримуватись правила асептики. При нашкірному методі вакцинації неприпустиме використання для попередньої обробки таких дезинфікуючих речовин, як настойка йоду, розчини карболової кислоти й інших речовин, які тривалий час можуть залишатися в місці застосування препарату.

ІНАКТИВОВАНІ ВАКЦИНИ

Інактивовані вакцини – складні по складу препарати. Виробництво їх вимагає великої кількості вірусу. Наприклад, у виробництві інактивованої протиящурної вакцини використовуються реактори ємністю до 2 т для вирощування клітин ВНК-21 і вірусу глибинним методом.

У виготовленні інактивованих противірусних вакцин з кожним роком проблема сировини (біологічної системи, у якій репродукується вірус) здобуває усе більш гострий характер. Зростаючі труднощі одержання первинної культури ниркових і тестикулярних клітин для репродукції вірусів (інфекційного ринотрахеїту, аденовірусної інфекції, вірусної діареї великої рогатої худоби й ін.) спонукують дослідників одержувати чуттєві до цих вірусів лінії перещеплювальних клітин. Протягом багатьох років вважалося неприпустимим застосування клітинних перещеплювальних ліній у виробництві противірусних вакцин у зв'язку з наявністю в таких ліній онкогенних потенцій. Однак зараз накопичений певний досвід, що свідчить про безпеку біопрепаратів, отриманих з використанням перещеплювальних ліній клітин у медичній і ветеринарній практиці.

Тривалий час у багатьох країнах у виробництві протиящурної інактивованої вакцини успішно застосовують перещеплювальну лінію диплоїдних клітин ВНК-21/13. Установлено можливість виробництва вірусних інактивованих вакцин на перещеплювальних лініях гетероплоїдних клітин, наприклад, використання клітин Vero (спонтанно трансформованої лінії клітин нирки зеленої мавпи) для виробництва вакцини проти поліомієліту і сказу чи перещеплювальної лінії клітин 4647 (нирки зеленої мавпи) для репродукції аттенуйованого штаму «Внуково-32» вірусу сказу з метою виробництва концентрованої й очищеної культуральної антирабічної вакцини для медичних і ветеринарних цілей.

У інактивованій цільновіріонній вакцині вірусний геном повинний бути неповоротно переведений у неактивну форму чи зруйнований. Залишкова інфекційність інактивованих вакцин навіть при наявності хімічної чи фізичної інактивації генома може бути обумовлена різноманітними генетичними впливами між окремими інтактними фрагментами нуклеїнових кислот. Тому поняття «убиті вакцини» у деякій мірі умовне. Так, з антирабічної фенол вакцини й інших за допомогою спеціальних методик удається виділити інфекційний вірус. Послідовність інактивації вірусу така: спочатку втрачається інфекційність і лише потім імуногенність препарату, тому в динаміці цього процесу можливий такий проміжний момент, коли зберігається ще деяка кількість інтактних часток вірусу, інфекційність яких уже неможливо виявити звичайним зараженням сприйнятливих тварин у зв'язку з обмеженням їх розмноження переважаючою пропорцією убитих часток. Основна вимога, пропонована до убитих вакцин, — повна і необоротна інактивація генома при максимальному збереженні антигенної детермінанти (ланцюгів поліпептидів, що викликають утворення специфічних антитіл і цитотоксичних лімфоцитів) і імунний захист щеплених тварин. Тому що імунна відповідь обумовлена головним чином білками оболонки віріону чи білками, експресованими на плазматичній мембрані зараженої клітини, то ці з'єднання в умовах інактивації генома або взагалі не повинні піддаватися змінам, або ці зміни повинні лише в незначному ступені впливати на імунну відповідь організму. Тому інактивант повинний необоротно ушкоджувати нуклеїнову кислоту й у мінімальному ступені торкатися білків. При абсолютній інактивації вірусу повинні бути такі зміни генома, що виключають транскрипцію чи трансляцію вірусної РНК чи реплікацію вірусної нуклеїнової кислоти. Інактивація вірусу за рахунок інактивації реплікази, що міститься в капсиді деяких вірусів, у яких геном представлений мінус-ланцюгом, не є абсолютною, тому що функцію реплікази можуть виконувати деякі ферменти хазяїна чи реплікази інших вірусів, які можуть бути присутніми у клітинах під час вакцинації. У ДНК-вмістимих вірусів значна частина ушкоджень генома відновлюється репараційними системами клітини. Повнота інактивації визначається конкретними методами і виражається конкретними цифрами. Задовільним результатом вважається зменшення інфекційності на 8—10 порядків.

Для одержання інактивованих вакцин як інактиванти широко використовуються формалін, гідроксиламін, етанол. бета-пропіолактон, етиленімін і його олігомери, УФ- і гамма-опромінення, температура, а також інші інактивуючі інфекційність вірусів хімічні речовини. Усі реагенти, що використовуються для інактивації вірусів, повинні активно реагувати з компонентами нуклеїнових кислот, тобто бути сильними мутагенами. Тому надлишок інактиванта по закінченні реакції повинний бути цілком вилучений чи переведений у неактивну форму.

Очищення вірусу при одержанні інактивованих вакцин є важливим етапом, тому що убитий вірус не розмножується в організмі, і для одержання досить інтенсивної імунної відповіді необхідно вводити при вакцинації значну кількість вірусного матеріалу. Суспензія вірусу, яка використовується для виготовлення вакцин, звичайно містить значні кількості компонентів клітин, що дають додаткове навантаження на імунну систему організму, тому вірусні суспензії повинні бути максимально очищені від баластових агентів.

СУБОДИНИЧНІ (МОЛЕКУЛЯРНІ) ВАКЦИНИ

Відомі три методи створення субодиничних вакцин. Перший складається в одержанні великої кількості вірусу, його очищенню і виділенні імуногенних субодиниць (“спліт-вакцини”), однак цей спосіб досить дорогий і навряд чи знайде коли-небудь, промислове застосування. Другий метод - хімічний синтез специфічного імуногену, що вимагає знання структури й амінокислотного складу антигенних детермінант. Детермінантні ділянки, що містять у собі тільки кілька амінокислот, можуть бути синтезовані хімічно і з'єднані з білком-носієм, таким, як бичачий, сироватковий альбумін, а потім зчеплений білок використовують як вакцину. На жаль, це вимагає технологічно складного пептидного синтезу. Третій спосіб одержання субодиничних вакцин — генно-інженерний. Це мікробіологічний синтез продуктів, аналогічних протективним антигенним детермінантам (епітопам). Мікробну клітину можна змусити синтезувати субодиничну чи молекулярну вакцину, таку ж, яку одержують по другому методі. Видимо, у найближчі роки субодиничні вакцини, отримані генно-інженерним методом, доповнять чи замінять вакцини, отримані з цільного вірусу.

Синтетичні вакцини. Другий напрямок пошуку субодиничних вакцин — це біоорганічний синтез протективних антигенів (синтетичних поліпептидів). Синтетичні вакцини мають ряд переваг перед класичними і генно-інженерними. Виробництво їх безпечне із-за відсутності живого вірусу, не потрібно проводити очищення, препарати добре зберігаються. Створення синтетичних вакцин можливо при повній розшифровці антигенних детермінант на поверхні вірусу. Наприклад, імуногенність вірусу ящуру залежить від його білка VP3, причому від відповідних його ділянок. Коли встановлені епітопи поліпептиду, відповідальні за індукцію імунітету, то ці пептиди синтезують з окремих амінокислот. Для підвищення імуногенності отриманих пептидів їх з'єднують з неспецифічними імуномодуляторами — сироватковим альбуміном, правцевим токсоїдом та деякими іншими. Причому, один носій можна піддавати кон’югації з пептидами декількох збудників. Як ад’ювант використовують гідроокис алюмінію, ад’ювант Фрейнда, ліпосоми. Вже отримані синтетичні пептиди, що індукують антитіла проти вірусу ящуру, поліомієліту, гепатиту А, грипу, простого герпесу, сказу.

Субодиничні вакцини мають значні переваги в порівнянні з традиційними препаратами: вони безпечні, тому що не містять вірусу, здатного викликати зараження, вільні від шкідливих домішок, стабільні і не вимагають збереження в рефрижераторах. Однак сьогодні ще головним недоліком субодиничних синтетичних вакцин є їх слабкі імуногенні властивості. Для подолання цього недоліку ведеться пошук нових ад’ювантів і імуностимуляторів (імуномодуляторів), а також конструювання противірусних вакцин у виді віросом, що складаються з оболонкового білка вірусів ньюкаслської хвороби чи хвороби Ауескі, включеного в ліпосоми. Такі віросоми індукують у тварин синтез антитіл, які по титру і тривалості імунітету перевищують антитіла, що продукуються інактивованими цільновіріонними вакцинами чи очищеними вірусними білками.

АД’ЮВАНТИ І ІМУНОМОДУЛЯТОРИ

Пріоритет у дослідженні ад’ювантів і імуномодуляторів належить угорському досліднику Jules Frend. Їм вперше отримані повні (FCA) і неповні (FIA) ад’юванти з убитими туберкульозними бацилами. Однак ці ад’юванти не одержали практичного використання для людей і тварин. У інактивованих вакцинах ветеринарного призначення широко використовують такі ад’юванти, як гідроокис алюмінію й аеросил. Ці ад’юванти добре адсорбують вірусні білки.

Сучасна ера ад’ювантів почалася з відкриттям імуностимулюючих властивостей мурамової кислоти, що міститься в стінці клітин E.coli, і одержання синтетичного препарату мурамілдипептиду (МДП). Імуностимулятори підвищують гуморальну і клітинну імунна відповідь, стимулюють природну резистентність до мікробних інфекцій, збільшують продукцію інтерферону. МДП активізує гуморальний і клітинний імунітет, біологічно нешкідливий, нетоксичний і стабільний. Він має дивну здатність підсилювати імуногенність вакцинних антигенів і в той же час не індукує гіперчутливість до хазяйських тканин, не володіє канцерогенністю і тератогенністю, а також токсичністю для мієлолімфоїдних клітин. Головна роль цих з'єднань полягає в ініціації секреторної функції макрофагів. Особлива роль ад’ювантам буде належати при створенні вакцин майбутнього.

Останнім часом широко випробується можливість створення штучних антигенів шляхом з'єднання гаптенів чи природних антигенів з неприродними поліелектролітами, що володіють здатністю до кооперативної сорбції на мембранах клітин імунної системи. Імунізація кон’югатами деяких антигенів з поліелектролітами викликає значний приріст антитіл у порівнянні з чистим білком.

Методи імунізації. Найбільш повноцінний противірусний захист досягається при введенні препаратів шляхами, що відповідають механізму передачі збудника в природних умовах. В даний час у промисловому птахівництві широко використовується аерозольна вакцинація птахів проти ньюкаслської хвороби, інфекційного бронхіту, а велика рогата худоба успішно вакцинується інтраназально живими вакцинами проти інфекційного ринотрахеїту, парагрипу й інших інфекцій. Однак проблема імунізації per os до кінця не вирішена. Складні ферментативні процеси травлення впливають на розмноження вірусів, які вражають шлунково-кишечний тракт. Секреторний імунітет кишечнику є основним захисним фактором при трансмісійному гастроентериті і ротавірусній діареї поросят. Модифіковані культуральні вакцини, що містять аттенуйовані збудники, утрачають стійкість до гідролітичних ферментів травного тракту, що й обумовлює незадовільний ефект живих пероральних вакцин при цих інфекціях.

Інактивовані вакцини застосовуються тільки парентерально. До складу їх обов'язково входять ад’юванти — неспецифічні стимулятори імуногенезу.

Асоційована профілактика вірусних захворювань широко поширена в промисловому тваринництві. Для активної вакцинації часто використовують полівалентні вакцинні препарати.

Вибір вакцини. У виборі вакцини для профілактики тієї чи іншої вірусної інфекції лікар ветеринарної медицини зобов'язаний керуватися наступними міркуваннями:

1. епізоотологічною характеристикою господарства (благополучне, загрозливе в зараженні, неблагополучне), ступенем поширення інфекції, контагіозністю збудника;

2) технологією ведення тваринництва в господарстві;

3) тривалістю і напруженістю поствакцинального імунітету при застосуванні цих препаратів;

4) практичною зручністю застосування вакцини (підшкірно, аерозольно) з метою забезпечити в короткий термін створення надійного імунітету у великого числа тварин.

ХІМІОТЕРАПІЯ ВІРУСНИХ ХВОРОБ

Впливати на віруси, що проникнули в клітини, складно, основна складність сучасної хіміотерапії укладена не в токсичності препаратів на рівні клітин in vitro чи токсичності для конкретного виду клітин in vivo, а в токсичності й інших побічних ефектах на рівні організму. Хіміотерапевтичні препарати придушують здебільшого який-небудь тип вірусоспецифічних ферментативних реакцій. У результаті цього опосередковано порушується спорідненість вірусних протеїнів один з одним або не вистачає яких-небудь з компонентів віріонів. Виходячи з вищесказаного, хіміотерапія вірусних хвороб є розділом наукових знань, що появились на стику вірусології і фармакології. Історично виникнення цього напрямку пов'язано з відкриттям антибіотиків і наступною розробкою інших антибактеріальних препаратів, які убивають бактерії в організмі і не приносять серйозної шкоди самому організму. Хіміотерапія як напрямок наукових досліджень має задачею розробку лікарських речовин, що припиняють репродукцію вірусів у зараженому організмі. Хіміотерапія як напрямок медицини і ветеринарії має на меті приготування з цих речовин лікарських форм і розробку тактики їх застосування. Хіміотерапевтичні препарати, призначені для застосування in vivo, повинні направлено впливати на вірус-специфічні біосинтетичні процеси, торкаючись процесів, що протікають у незаражених клітинах, у мінімальному ступені, і не проявляти шкідливих побічних ефектів на рівні організму в цілому. Що стосується вишукування цих препаратів, то в цьому відношенні успіхи поки ще скромні. Могутні антибіотики, що зробили переворот у лікуванні інфекційних хвороб (головним чином бактеріальних), виявилися зовсім нешкідливими для вірусів. Тому пошук йде по двох напрямках: спрямований пошук і скринінг. У першому випадку починаються спроби використовувати відомі властивості хімічних сполук для цілеспрямованого впливу на той чи інший етап репродукції вірусу, тобто вивчення йде від передбачуваного механізму дії до препарату. Другий шлях спирається на випробуваний століттями метод підбору — скринінг, припускаючи виловлювання активних препаратів серед широкого спектра хімічних сполук різних класів.

У відкритті багатьох лікувальних засобів, у тому числі антибіотиків, випадок зіграв чималу роль. Скринінг (добір, просівання) покликаний науково використовувати випадок. Пошук йде від препарату, а механізм, як думають, прикладеться після.

Можна виділити три основні групи препаратів, що придушують початкові (адсорбція і проникнення), середні (синтез компонентів) і заключні (композиція і звільнення) стадії взаємодії вірусів із клітками.