3. Соціальна реабілітація сім’ї з дітьми з особливими потребами

Державно–управлінські аспекти турботи про інвалідів. У роботі з сім'єю, яка виховує дитину з особливими потребами, провідною функцією є реабілітація. Це пов'язано з тим, що інвалідність дитини досить часто стає причиною глибокої й тривалої соціальної дезадаптації всієї сім'ї, для розуміння причин якої необхідно звернутися до аналізу проблеми інвалідності.

В даному випадку "реабілітація" тлумачиться як "відновлення порушених функцій", "компенсація втрачених можливостей", "повернення до активного життя". Ці визначення базуються, з одного боку, на етимології даного слова (лат. – rehabilitation - відновлення), а з другого - на розумінні цього процесу, як наближення до вихідного стану, відновлення втраченого, що іноді практично неможливо. Тому метою реабілітації може бути не повернення до певної позитивної вихідної точки, а розширення адаптивних можливостей суб'єкта соціалізації, здатності бути адекватним до нових умов, управляти своїм життям.

Реабілітація має бути спрямованою на формування у клієнта якостей, які можуть допомогти йому більш оптимально пристосуватися до навколишнього середовища. Крім того, реабілітація, будучи за своїм змістом комплексною, повинна бути спрямованою не лише на клієнта, а й на всю його сім'ю. Особливо важливим аспектом в реабілітації є розуміння її не як впливу, а як взаємодії з сім'єю на основі партнерства щодо реалізації цілей реалізації, особистісно- орієнтованого підходу, комплексності і системності зусиль. В даному випадку особливої уваги, як форма взаємодії, заслуговує реабілітація соціокультурна, головною метою якої є особистісний розвиток індивіда, підвищення його рівня саморегуляції. Соціокультурну реабілітацію розглядають як специфічний шлях соціалізації, який вбирає спеціальні заходи, спрямовані на підвищення адаптивних можливостей суб'єкта соціалізації, тобто дитини-інваліда.

Правила реабілітації дітей з обмеженими функціональними можливостями:

1. Ставитися до дитини з обмеженими функціональними можливостями як до такої, що вимагає спеціального навчання виховання та догляду.

2. На основі спеціальних рекомендацій, порад та методик поступово і цілеспрямовано:

• навчати дитину альтернативних способів спілкування;

• навчати основних правил поведінки;

• прищеплювати навички самообслуговування;

• розвивати зорове, слухове, тактильне сприйняття;

• виявляти та розвивати творчі здібності дитини;

3. Створювати середовище фізичної та емоційної безпеки:

• позбавитися небезпечних речей та предметів;

• вилучити предмети, що викликають у дитини страх та інші негативні емоційні реакції;

• не з'ясовувати у присутності дитини стосунки, особливо з приводу її інвалідності та проблем, пов'язаних з нею;

4. Рідним та людям, що знаходяться в безпосередньому контакті з дитиною-інвалідом, потрібно:

• сприймати її такою, якою вона є;

• підтримувати і заохочувати її до пізнання нового;

• стимулювати до дії через гру;

• більше розмовляти з дитиною, слухати її;

• надавати дитині можливості вибору: в їжі, одязі, іграшках, засобах масової інформації тощо;

• не піддаватися всім примхам і вимогам дитини;

• не вимагати від неї того, чого вона не здатна зробити;

не боятися кожну хвилину за життя дитини.

У роботі соціального педагога/працівника з сім’єю, що має дитину з особливими потребами, перш за все необхідно зробити соціально-педагогічну діагностику сім’ї. Для цього соціальному педагогу слід знати такі структурні характеристики сім'ї:

• наявність шлюбного партнерства (повна, формально повна, неповна сім'я);

• стадія життєвого циклу сім'ї (молода, зріла, похилого віку);

• порядок вступу у шлюб (первинний, вторинний);

• кількість дітей (багатодітна, малодітна сім'я).

В цих характеристиках скриваються як ресурсні можливості сім ї (матеріальні, виховні тощо), так і потенційні фактори соціального ризику. Наприклад, вторинний шлюб дозволяє доповнити втрачені сімейні і дитячо-батьківські зв'язки, але може викликати і негативні тенденції у налагодженому психологічному кліматі сім'ї і у вихованні дітей; ускладнення структури сім'ї, з одного боку, створює більш різноманітну картину рольових взаємодій, а отже, і ширше поле соціалізації дитини, але, з другої, в умовах дефіциту житла і вимушеного спільного проживання кількох поколінь може стати причиною посиленої конфронтації в сім'ї тощо.

Серед функціональних характеристик сімей, які мають дітей з особливими потребами, найбільш істотними для соціально-педагогічного дослідження є такі:

• матеріальний стан (забезпечення) сім'ї;

• психологічний клімат сім 'ї;

• загальна культура сім'ї;

• реабілітаційна культура сім'ї;

• реабілітаційна активність сім'ї;

• ставлення до патології дитини.

Окрім структурних і функціональних характеристик, які відображають стан сім'ї як цілого, для соціально-педагогічної діагностики є також важливими індивідуальні особливості її членів. До них відносяться соціально-демографічні, фізіологічні, психологічні, патологічні, звички дорослих членів сім'ї, а також характеристики дитини: вік, рівень фізичного, психічного, мовленнєвого розвитку (відповідно до його віку), інтереси, здібності, освітній заклад, який вона відвідує, успіхи у спілкуванні, наявність поведінкових відхилень, патологічні звички, мовленнєві, психічні порушення.

Єдність індивідуальних характеристик членів сім'ї з її структурними й індивідуальними параметрами утворюють комплексну характеристику - статус сім'ї. За рольовими функціями і сім'я може виконувати кілька статусів: соціально-економічний, соціально-психологічний, соціально-культурний, соціально-рольовий. Перераховані статуси характеризують стан сім'ї, її становище у певній сфері життєдіяльності в конкретний період життя.

Індивідуальні характеристики членів сім'ї фіксуються в ході інтерв'ювання, безпосереднього спостереження та за результатами обстеження, проведеного іншими спеціалістами (лікарем, психологом, педагогом). -

Структурні характеристики сім'ї визначаються переважно за допомогою методу бесіди, вивчення офіційних документів (медична, соціальна карта та ін.).

Рівень матеріального забезпечення сім'ї можна визначити за допомогою інтерв'ю чи анкетування та безпосереднього спостереження.

Такий же принцип комплексності критеріїв потрібен і при оцінюванні стану психологічного клімату сім'ї, який можна оцінювати як більш - менш стійкий емоційний настрій, який з'являється як результат настрою членів сім'ї, їх душевних переживань, ставлення один до одного, до роботи, до людей, які їх оточують.

Виходячи з особливостей психологічної комфортності, можна говорити про сприятливі відносини в сім'ї і несприятливі. Сприятливими відносинами вважаються такі, які базуються на принципах рівноправності і співробітництва, поваги прав особистості, відзначаються взаємною прив'язаністю, емоційною близькістю, задоволенням кожного із членів сім'ї виробленими відносинами. В такому випадку соціальне - психологічний клімат можна назвати досить високим.

Несприятливий психологічний клімат є в тому випадку, коли в одній чи в кількох сферах сімейних взаємовідносин наявні хронічні труднощі і конфлікти , члени сім'ї відчувають постійну тривогу, емоційний дискомфорт, у стосунках переважає відчуження. Все це загалом, звичайно, заважає виконанню психотерапевтичної функції. В такій ситуації соціальне – психологічний статус сім'ї знаходиться на низькому рівні. Причому часто несприятливі відносини можуть перерости у кризові, де вже проявляється, несприйнятливість, нетерпимість, ворожість.

З метою визначення стану психологічного клімату сім'ї соціальний педагог може використати відкрите і скрите спостереження, тест - методики (питальники різного типу), тест Т. Лірі, який передбачає вивчення міжособистісних стосунків членів сім'ї, а також результати обстеження, проведеного іншими спеціалістами, що дозволяє зіставляти різні оцінки і робити об'єктивні і достовірні висновки.

Визначаючи рівень загальної культури сім'ї, необхідно враховувати освіту дорослих членів сім'ї, а також безпосередньо побутову та поведінкову культуру членів сім'ї, за якою можна вести спостереження у ході зустрічі в реабілітаційному центрі чи соціальній службі, в ході патронажу.

Рівень культури сім'ї можна вважати високим, якщо сім'я може зберігати традиції, звичаї, володіє широким колом інтересів, розвиненими духовними потребами, в сім'ї раціонально організовано побут, різноманітні форми дозвілля, причому домінують спільні форми, сім'я орієнтується на різноаспектний розвиток дитини.

Стан психологічного клімату сім'ї, її культурний рівень можуть бути кореляційними показниками, оскільки сприятливий психологічний клімат може бути надійною основою морального виховання дітей, їх високої емоційної культури.

Немає сумніву в тому, що саме благополучні сім'ї з успіхом справляються з своїми функціями і практично не потребують допомоги соціального педагога, хіба що іноді їм потрібні деякі консультації чи інформація. Що ж стосується кризових, неблагополучних сімей, то в них помітне зниження адаптивності, здатності успішно здійснювати реабілітацію дитини.

Перш, ніж розпочинати роботу в сім'ї, слід визначити коло проблем, які хвилюють її чи з'явилися в цій сім'ї. Визначений соціально-психологічний діагноз служить відправною точкою для подальшої взаємодії з сім'єю, дозволяє обирати методи і форми роботи соціального педагога.

В практиці використовуються довготермінові і короткотермінові форми роботи. Серед короткотермінових варто назвати кризовоінтервентну і проблемноорієнтовну моделі взаємодії.

Кризовоінтервентна модель роботи з клієнтом передбачає надання допомоги безпосередньо в кризовій ситуації. Самі кризові ситуації можуть бути обумовлені змінами в природному циклі чи випадковими травмуючими подіями. Проте, незважаючи на індивідуальні відмінності і багатоаспектність причин, які призводять індивіда до кризового стану, його тривалість обмежена, як свідчить практика, приблизно 6-7 тижнями. І втручання спеціалістів у такий період є досить ефективним, оскільки в період кризової ситуації людина особливо сприйнятлива і швидко відгукується на прояв допомоги. В такий період використовуються як внутрішні, так і зовнішні ресурси. Незалежно від того, що привело клієнта до кризового стану, завданням соціального педагога є надання емоційної підтримки і спроба пом'якшити вплив стресової ситуації.

Допомогу можна вважати успішною, якщо вдається зняти гостру тривожність, напругу, агресивність, коли з’явиться нове розуміння даної проблеми, і починає розвиватися адаптивна реакція.

Поява в сім'ї дитини з певними фізичними чи психічними вадами є також причиною таких стресів. З метою попередження негативних наслідків цієї проблеми, сім'ї надається допомога соціального педагога, який оперативно має входити в життєву ситуацію і допомогти мобілізувати всі сили на підтримку батьків і дитини.

Звичайно, в цій ситуації психологічна допомога є домінуючою. Проте і втручання соціального педагога тут виправдано, оскільки допомога має бути не скільки глибоко психологічною, скільки комплексною і широкою за обсягом проблем та учасників подій, чию увагу потрібно привернути до проблеми сім'ї.

Щоб попередити відмову від дитини і включити сім'ю в процес реабілітації, необхідно, щоб вона мала реальну уяву про перспективи дитини і про ту роль, яку сім'я має відіграти в її житті. Головним у цій ситуації є допомога сім'ї подолати пригніченість, розгубленість, відчай, допомогти батькам зайняти активну позицію щодо реабілітації дитини.

З цією метою соціальний педагог надає освітню інформаційну допомогу, яка дозволяє сім'ї "побачити" етапи відновлювального лікування і перспективу дитини, повідомляє про можливості визнання тимчасової інвалідності і пов'язаних з нею пільг. Крім того, соціальний педагог виступає посередником між іншими спеціалістами, установами і сім'єю.

Таким чином, соціальний педагог шляхом застосування просвітницької і посередницької допомоги досягає ефекту психологічної підтримки, впливає на почуття сумнівів і страху, які заважають контролю над ситуацією. Крім того, сім'я може бути залучена до програми сімейної терапії і навчальних тренінгів, метою яких є налагодження контактів між сім'ями та вирішення скритих проблем, які з'являються в кризових ситуаціях.

Звичайно, що у кризовій ситуації кожна сім'я потребує особливої уваги і різного рівня активності в допомозі.

Втручання в кризову ситуацію, зазвичай, першою сходинкою у взаємодії соціального педагога з сім'єю, яка виховує дитину з особливими потребами. Наступною сходинкою є проблемно-орієнтовна модель взаємодії, яка також відноситься до короткотермінової стратегії роботи, протяжність якої не перевищує 4 місяців і передбачає приблизно 10-12 контактів з клієнтом.

Проблемно-орієнтовна модель має на меті вирішення чисто практичних питань, тобто зосередитись лише на тій проблемі, яку усвідомить клієнт, над якою він готовий працювати. Саме в цей період клієнт переходить до вирішення ряду проблем самостійно, що свідчить про результативність роботи спеціаліста.

Дана технологічна модель застосовується як в індивідуальній, так і в груповій терапії, в тому числі і в роботі з сім'ями. Основний принцип роботи з сім'єю полягає в концентрації уваги на пом'якшенні основних проблем шляхом визначення досить простих завдань. А поступовий перехід до вирішення складних завдань переконує уже клієнта у його спроможності справлятися з проблемою.

Соціальний педагог в межах даної технологічної моделі поєднує в єдину систему методи роботи з окремим індивідом (одним із батьків чи дитиною), сім'єю в цілому, а також з сім'єю і її найближчим оточенням. Звичайно, робота з усією сім'єю потрібна, якщо назріла кризова ситуація у стосунках членів сім'ї, порушився стиль виховання, поганий психологічний клімат тощо.

Важливим методом проблемно-орієнтовної моделі є укладання угоди між спеціалістом, який надає допомогу, і клієнтом – в даному випадку сім'єю чи її окремим представником. Угода має включати:

• опис ключової проблеми (чи проблем), яка має вирішуватись;

• мету і завдання спроектованої роботи;

• процедури і методики, які будуть застосовані;

• вимоги до клієнта і спеціаліста, визначення ролей кожного з них у процесі вирішення проблеми (для соціального педагога - це в основному зустрічі, бесіди, листи, оформлення документів, телефонні контакти тощо);

• обумовлюються також терміни спільної діяльності і дії на випадок, якщо угода буде порушена однією із сторін.

Цей метод дозволяє надати відносинам більш організованого і чіткого характеру. Крім того, угода – це один із способів реалізації етичних принципів у відносинах спеціаліста і клієнта.

В роботі з підлітками і молоддю укладання угоди надає відносинам відтінку "доброго", ділового характеру.

Звичайно ж, угода визначає відносини, а не їх зміст. Хоча, на жаль, часто цей метод в роботі соціального педагога ігнорується.

Довготривалі форми роботи потребують пролонгованого спілкування з клієнтом (від 4-х місяців і більше) і в основному базуються на психолого-соціальному підході. Психолого-соціальна модель взаємодії з клієнтом передбачає більш повне розуміння людей у контексті існуючої дійсності і використання цих знань у допомозі клієнту. Таким чином, основна ідея цієї моделі полягає в тому, щоб і зрозуміти людину в ситуації, пов'язати її почуття, переживання, вчинки з впливом довкілля і, виявивши причиново-наслідові зв'язки, знайти вихід із несприятливого становища.

В межах цієї моделі аналізується не лише сучасне, але й минуле клієнта) для чого можна використати метод генограм сімейного дерева. Водночас використовується метод індивідуальної роботи, оскільки клієнт в психо-соціальній моделі часто займає пасивну позицію.

Основне завдання даної моделі - зміна клієнта, у конкретному випадку - сімейної системи, адаптуючи її до виконання своєї специфічної функції - реабілітації дитини-інваліда.

В умовах низької мотивації звернення сімей за соціально-педагогічною, психологічною допомогою доцільно застосувати таку форму роботи з сім'єю, як патронаж (або послуга клієнту вдома). Така форма роботи практикується педіатричними службами, центрами соціального обслуговування пенсіонерів та інвалідів. В межах патронажу можуть надаватися різні види освітньої, психологічної, посередницької допомоги. Саме патронаж дає змогу мобілізувати сім'ю на подолання проблем у природних умовах і може продовжуватися досить тривалий час.

Здійснення патронажу потребує дотримання низки етичних принципів: самовизначення клієнта, добровільності прийняття допомоги, конфіденційності, тому завжди слід інформувати сім'ю про візит спеціаліста і його цілі.

Патронаж може проводитися з такими цілями:

• діагностичні: ознайомлення з умовами життя, вивчення можливих факторів ризику, дослідження проблемних ситуацій;

• контрольні: оцінка стану сім'ї і дитини, динаміка проблеми, аналіз ходу реабілітаційних заходів, виконання батьками рекомендацій тощо;

• адаптивно—реабілітаційна допомога (освітня, психологічна, посередницька).

При цьому соціальний педагог повинен завуалювати діагностичні і контрольні цілі, щоб сім'я не відчувала себе підконтрольною і залежною. Хоча в асоціальних сім'ях такі цілі не варто окривати, оскільки ці сім'ї мають усвідомлювати невідворотність "втручання" спеціаліста у їхню життєдіяльність і виховання дітей - інвалідів.

Патронаж має одиничний характер або регулярний, залежно від розробленої стратегії щодо конкретної сім'ї.

Таким чином, можна стверджувати, що патронаж - одна із форм роботи соціального педагога, яка проявляється у відвідуванні клієнта вдома з діагностичними , контрольними адаптивно-реабілітаційними цілями, що дозволяє налагоджувати і підтримувати тривалі зв'язки з клієнтом, своєчасно виявляючи його проблемні ситуації, надаючи термінову допомогу.

Поряд з патронажем у психолого-соціальній моделі істотне місце посідає консультаційна бесіда, що є предметом розмови в окремому розділі книжки. Крім того, можна назвати ще таку форму роботи, як соціально-психологічний тренінг. Тренінг - це поєднання багатьох прийомів індивідуальної і групової роботи, наприклад, індивідуальні вправи з метою управління своїм тілом, емоціями; рольові ігри в малих групах; система домашніх завдань, виступів, дискусій; використання відео матеріалів, прийомів артотерапії, ігротерапії тощо. Адже і сьогодні групова дискусія і рольова гра в різних модифікаціях і поєднаннях лежать в основі тренінгових програм. Тренінг - один із перспективних методів вирішення проблеми психолого-педагогічної освіти батьків. А однією із його ознак є гнучкість та індивідуальність, оскільки програма тренінгу має враховувати як потреби батьків, так і завдання реабілітаційного процесу і розроблятися відповідно до цілей, спільно прийнятих педагогами і батьками.

За своїм призначенням тренінги можуть бути спрямовані на розвиток: а) комунікативних умінь; б) психологічних навичок зняття стресу, саморегуляції; в) умінь психотерапевтичного впливу на раннє розвиваюче навчання, модифікацію поведінки дитини тощо.

Використання у роботі соціального педагога різних моделей методів, форм і правил роботи свідчить, що його участь у комплексній реабілітації сімей, які виховують дітей з особливими потребами, з метою підвищення їх соціальної адаптації може давати помітні соціально-значущі педагогічні результати.