Лекція № 15

Курс “Теорія соціальної роботи” Тема: Соціальна робота з інвалідами

Мета: Забезпечити оволодіння основними поняттями теми, звернувши особливу увагу на вивчення понять, що характеризують структуру систему соціальної роботи.

Формувати на основі аналізу та синтезу знань навички диференціації термінології та понятійного апарату; уміння виділяти ознаки основних понять; використовувати теоретичні знання у реальному житті.

Забезпечити усвідомлене розуміння змісту теми, розвивати альтернативне мислення.

План

1. Поняття та сучасні моделі інвалідності.

2. Соціально–педагогічна робота з дітьми з особливими потребами.

3. Соціальна реабілітація сім’ї з дітьми з особливими потребами.

4. Правові та медико–соціальні основи захисту інвалідів.

5. Державно–управлінські аспекти турботи про інвалідів.

Література

1. Грачев Л. К. Программа социальной рабоы с семьями, имеющими детей-инвалидов. - М., 1992.

2. Гуслякова Л. Г., Холокостова Е.И. Основы теории социальной работы. - М., 1997. -187с.

3. Декларація "Про загальні засади державної мо­лодіжної політики в Україні".

4. Дементьева Н.Ф., Устинова Э.В. Роль и место социальных работников в обслуживании инвалидов и пожилых людей. - М., 1995.

5. Діяльність центру соціальних служб для молоді України: сучасний стан і перспективи розвитку / Керівник авт. кол.: С.В.Толстоухова., В.В.Багай, О.В.Вакуленко, З.Г.Зайцева та ін. - К.: Академпрес, 1999. - 112с.

6. Закон України "Про сприяння соціальному ста­новлению та розвитку молоді в Україні".

7. Закон України “Про основи соціальної захище­ності інвалідів в Україні”.

8. Методичний посібник / Підготовка волонтерів до роботи з дітьми обмежений функціональних можливостей. Безпалько О.В. Едель С.В. – К.:2001 32с.

9. Основы социальной работы: Уч. /Отв.ред. П.Д.Павленок. - М., 1999.- 368 с.

10. Соціальна педагогіка. Навчальний посібник / За ред. А.Й.Капської - К., 2000. - 264с.

11. Соціальна підтримка дітей з обмеженими функціональними можливостями. Методичні рекомендації. /Авт. Упоряд. Безпалько О.В., Губарева Т.Г. - К.: Логос, 2002. - 48с.

12. Справочник по социальной работе /Л. С.Алексеева, П. В. Бобкова, Г. Ю. Бурлака и др.-М, 1997. -168 с.

13. Технології соціально-педагогічної роботи: Навчальний посібник / За ред. Проф.. А.Й.Капської. - К., 2000.-372с.

14. Фирсов М.В. Введение в теоретические основы социальной работы (историчеси-понятийный аспект). - М.-Воронеж, 1997.

Дитина більше всього потребує нашої любові

Ерма Бембек

1. Поняття та сучасні моделі інвалідності

Найважливішим чинником розвитку суспільства є гуманне, дбайливе та милосердне ставлення до людей, і, в першу чергу до дітей, які позбавлені можливості вести повноцінне життя внаслідок вад фізичного та психічного розвитку і тяжкої хвороби.

Однією із головних проблем, яка потребує негайного вирішення в Україні залишається проблема соціальної ізольованості інвалідів, їх перебування у надзвичайних і складних умовах життя. Більшість дітей-інвалідів позбавлена головного права, що визначено у Конвенції про права дитини, а саме “рости в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові й розуміння”, а також можливості жити в умовах, в яких “діти можуть брати активну і творчу участь у соціаль­ному і політичному житті своїх країн”.

В українській мові до кінця XVIII ст. людина з вадою розвитку тлумачилась як каліка, храмий, сліпець, що знаходимо у пам'ятках давньоруської літератури. Так, в Уставі князя Володимира Святославовича серед переліку метрополітичних та церковних людей є список світських людей, які підлягають особливому судочинству, серед них - "каліка, храмий"

На початку XVIII ст. у слов'янських мовах почало вживатися слово "інвалід", яке за походженням безсилий, слабкий, важко поранений, прийшло в українську і російську мови з французької і до кінця XIX ст. вживалося в значенні "відслуживший, заслужений воїн, який непристосований до служби через каліцтво, поранення, старезність.

До сьогодні в Україні немає єдиного терміну стосовно осіб, що мають фізичні та психічні відхилення. Так, в засобах масової інформації, спеціальній літературі вживаються поняття:

• інвалід;

• особи з обмеженими функціональними можливостями;

• люди з обмеженою дієздатністю;

• люди з особливими потребами;

• особи з вадами розвитку.

У законодавчих документах як правило домінує термін "інвалід".

Інвалід - особа, яка має порушення здоров'я зі стійкими розладами функцій організму, обумовлене захворюванням, наслідками травми чи дефектами, що призводять до обмеженої життєдіяльності та викликають необхідність її соціального захисту.

Інвалідність - це обмеження в можливостях обумовлених фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині бути інтегрованою в суспільство і брати участь в житті сім'ї та держави на тих же умовах, як і інші члени суспільства.

Існує багато класифікацій відхилень в здоров'ї та розвитку. Однією з найбільш поширених є британська трьохзіркова шкала обмежених можливостей:

• недуга - втрата чи аномалія психічних або фізіологічних функцій, елементів анатомічної структури, що утруднює певну діяльність ;

• обмежена можливість - втрата здатності (внаслідок наявності дефекту) виконувати певну діяльність в межах того, що вважається нормою для людини;

недієздатність - наслідок дефекту чи обмежена можливість конкретної людини, що перешкоджає чи обмежує виконання нею певної нормативної ролі, виходячи з вікових, статевих чи соціальних факторів.

Тема інвалідності до недавнього часу була непопулярною в нашій країні, замовчувалася на державному рівні і не висвітлювалася у засобах масової інформації. Тому для багатьох людей та суспільства в цілому, характерні негативні психологічні стереотипи сприйняття інвалідів, як соціально неповноцінних і навіть небезпечних елементів. Створена в країні система соціальної допомоги протягом тривалого часу базувалася на медичній моделі, тому практична соціальна робота зводилася, в основному, до збору і первинного аналізу даних про індивідууми і сім'ї, та до розподілу різних видів матеріальної допомоги грошей, ліків, одягу і т ін. Врешті-решт, психосоціальні потреби людей цієї категорії частіше задовольняються не повністю, а особистісні ресурси не активізуються, що знижує можливості соціальної адаптації та реабілітації.

Зрозуміло, що констатувати факт існування проблеми замало, тому виникла необхідність замислитися, що і як можна зробити для інвалідів.

Останніми роками, як по всій Україні, так і в Тернопільській області, активізувалася робота по створенню умов по адаптації інвалідів у громадсько-культурне і суспільно-продуктивне життя На це спрямовано роботу державних органів, що займаються проблемами інвалідів, та громадських організацій, кількість яких постійно зростає.

Про зростаючу активність інвалідів свідчить їх участь у всіх сферах життя. Це участь в різноманітних спортивних заходах, в різноманітних видах творчості. Прак­тичний досвід переконує нас все більше для людей хворих, інвалідів, із вродженими аномаліями мистецтво є одним із найнадійніших шляхів соціальної адаптації. Втім, культурологічні заходи спроможні істотно впливати і па вирішення інших проблем, яких у нинішні важкі часи перед системою соціального захисту дітей-інвалідів поста­ло більш ніж досить.

Інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі і захисті.

Інвалідність як міра втрати здоров'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи Міністерства охорони здоров'я України

Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів в особі їх управлінських органів.

Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами.

Проблема інвалідів, чи по - іншому, людей з особливими потребами (обмеженими можливостями), - надзвичайно серйозна і недостатньо вивчена. Серйозність проблеми обумовлена не лише тим, що за останній час, збільшилось число людей, котрі мають значні фізичні чи психічні вади, але й надзвичайно низьким рівнем матеріального забезпечення, їх соціальною і моральною незахищеністю. До недавніх часів ця проблема певною мірою стосувалася лише самої людини, яка має інвалідність, та її сім'ї. І лише в останні роки перед суспільством постало питання: інвалідність - це нещастя однієї людини чи суспільний феномен.

Сьогодні існують різні моделі інвалідності (медична, економічна, функціональна, соціальна) , які по - різному тлумачать її причини появи та способи адаптації індивідів.

Зокрема, медична модель інвалідності акцентує увагу на патологіях наявних у людини (вроджених чи тих, що з'явилися), з якими вона відрізняється від інших “нормальних” людей. При цьому інвалід розцінюється як неповноцінна людина у фізичному чи розумовому плані (або в тому і другому). Міра неповноцінності визначається тим, наскільки він обмежений в різних сферах людської діяльності, та його спрямованістю до незалежного існування, починаючи від самообслуговування, переміщення, сприйняття світу тощо.

Поліпшення стану інваліда досягається за рахунок відновлення фізичного чи розумового здоров'я медичними засобами. Можна сказати, що медичний підхід до інвалідів перетворює людей за певними потребами в пасивних пацієнтів, позбавляючи їх соціальної ролі та значення. В результаті створюються ситуації, коли інваліди і їх сім'ї не мають права вибору, самовизначення і не можуть через їх "неповноцінність" впливати як на вирішення їхніх проблем, так і на характер соціалізуючого фактору. Такий підхід призвів до того, що інваліди стали відчуженими від суспільства, а сама медична модель не враховує соціального контексту.

В межах економічної моделі неповноцінними вважаються особи, які працюють за обмеженим часом, мають менше навантаження порівняно із здоровими людьми чи неспроможні працювати взагалі. Інваліди розглядаються як люди менш продуктивні чи економічно обмежені. Звичайно, економічна модель інвалідності - результат концепції соціальної корисності, яка без сумніву, породжує соціальну дискримінацію. Офіційне визначення, на сьогодні прийняте в нашій державі, відображає саме економічний підхід до цієї проблеми: інвалідність - це довготривала чи постійна, повна чи часткова втрата працездатності внаслідок стійких чи важко порушених функцій організму у зв'язку з хворобою, травмою чи дефектом розвитку.

Модель функціональної обмеженості описує неповноцінність як нездатність особи виконувати ті чи інші функції порівняно із здоровими людьми. Ґрунтовне визначення інвалідності дається в Декларації про права інвалідів, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН в 1997 р., якраз з позицій функціонального підходу: "інвалід" - це особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормального особистого чи соціального життя через вади, вроджені чи набуті, його чи її фізичні або розумові можливості.

Економічна і функціональна моделі є логічним наслідком медичної моделі. Всі названі моделі роблять акцент на тому, що в даної особи є відсутнім, зокрема: медична акцентує на відсутності здоров'я, економічна - на неспроможності до продуктивної праці, функціональна - на неспроможності в широкому розумінні цього слова. Причому у всіх зазначених моделях інвалідність залишається індивідуальною проблемою її носіїв.

Поширене сьогодні визначення, яке називає інваліда людиною з особливими потребами, незаперечне, теж розглядає його з позицій функціональної моделі. Про це свідчить визначення, зафіксоване в Рекомендаціях до реабілітаційних програм на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (1992 р.), в якому зазначається, що інвалідність — це обмеження в можливостях, обумовлене фізичними, психічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими та іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, котра має інвалідність, бути інтегрованою в суспільство і брати участь у житті сім'ї чи суспільства на таких же підставах, як і всі інші члени суспільства.

Можна не погодитися з таким твердженням, оскільки самореалізація визначається не стільки потенційними можливостями, яких, безперечно більше у здорової людини, а тими, які індивід зумів використати. В цьому, без сумніву, важливі як бажання і активність самої людини, так і наявність сприятливих соціальних умов. Отже, за таких умов проблема інвалідності виходить за межі індивідуального існування.

Ця позиція відбита в наступному підході до визначення життєдіяльності, який переводить дану проблему у площину взаємовідносин між особистістю і різними елементами суспільної системи. Згідно з цим підходом, інваліди дійсно у фізичному чи психічному плані відрізняються від здорових людей, але причина їх безпорадності не лише в їхніх особливостях, а в реакції на них соціального оточення.

Не можна не сказати, що труднощі інваліда пов'язані не лише з відчуттям фізичного обмеження і дискомфорту, переживанням втрати своїх можливостей, але й з "багажем" того негативного ставлення, з яким стикається людина, "з особливостями" у своєму найближчому оточенні. З інвалідністю асоціюється не лише фізична чи психічна неспроможність. Уявлення про інваліда як про людину, яка багато чого не може робити, яка потребує допомоги інших викликає найчастіше почуття жалю, що заважає інваліду включатися в соціальні взаємовідносини. І щоб уникнути такого ставлення, інвалід спілкується лише з подібними до себе.

За таких умов одним із головних наслідків інвалідності є переміщення людини в особливу соціальну групу, особливою ознакою якої є її ізольованість, а домінуючою характеристикою інваліда виступає перерва у соціалізації, що призводить до соціальної бездіяльності, відчуження чи навіть деградації. Цей процес можна назвати психічними і соціальними дезадаптаціями. Можна цілком погодитися з позицією людей, які мають фізичні вади, з Великобританії, котрі назвали подібні ситуації соціальною дискримінацією, оскільки будь-яка форма дискримінації породження суспільства, то і подолати її можна за допомогою соціальних механізмів. Ця модель інвалідності має різні назви: політична, психосоціальна, соціальна. Вважається, що остання назва найбільш повно відображає характер змісту проблеми.

Суть соціальної моделі інвалідності полягає в тому, що вона більше не розглядає інвалідів як людей, котрі мають певні вади, а розглядає причини недієздатності неадекватності для даних людей середовища, недосконалості законів тощо. Тобто суспільство може створити більш сприятливі умови в житті для особистісного зростання цих людей. Це можна здійснити лише тоді, коли суспільство сприйме інвалідність як суспільне явище, результат взаємодії особистості і соціуму. При цьому соціум має сприймати людей з обмеженими можливостями як партнерів взаємодії.

Зміщення фокуса уваги зі стану інваліда на стан суспільства вимагає змін у роботі спеціалістів різних служб, в тому числі й соціально-педагогічних, зорієнтованих на реабілітацію інваліда. Доки інвалідність сприймалася як індивідуальний феномен, складна особистісна ситуація, викликана вродженими або набутими фізичними чи психічними вадами, то адаптація до ситуації полягала у психологічній перебудові і зміні чи формуванні способу життя відповідно до наявних обмежень.

Визначення соціальної моделі інвалідності означає, що психологи, соціальні працівники, соціальні педагоги мають бути залучені не лише до консультування людей стосовно труднощів у їх адаптації, але й до перетворення позиції суспільства, його принципів і забобонів. Лише за таких умов впровадження соціальних програм стосовно інвалідів може мати успіх і дати позитивні результати.

Таке нове розуміння даної проблеми може дозволити реалізувати в суспільстві ідею "незалежного життя" людей з особливими потребами. Якщо суспільство буде жити за нормами культурного плюралізму, то функціональні обмеження будуть віднесені до розряду культурних відмінностей, а незалежне життя буде виражатися у можливості робити вибір інвалідом, який він може здійснити за допомогою соціальних служб. Критерієм незалежності при цьому виступає не міра його дієздатності і самостійності в умовах надання допомоги, а якість життя за умови надання допомоги.

У світовій практиці простежується досить помітний поворот від культури корисності до культури гідності. В контексті цієї особистісно орієнтованої концепції людина з вродженими чи набутими органічними ушкодженнями, незалежно від своєї дієздатності і корисності для суспільства, розглядається як об'єкт особливої соціальної допомоги і турботи, зорієнтованих на створення умов для максимально повної самоактуалізації його особистості, реалізації всіх наявних можливостей інтеграції в суспільство.

Всі інваліди по різних підставах поділяються на кілька груп:

• за віком – діти-інваліди, інваліди-дорослі;

• за походженням інвалідності: інваліди з дитинства, інваліди війни, інваліди праці, інваліди загального захворювання;

• за ступенем працездатності: інваліди працездатні і непрацездатні, інваліди І групи (непрацездатні), інваліди II групи (тимчасово непрацездатні чи працездатні в обмежених сферах), інваліди III групи (працездатні в умовах щадячої праці);

• за характером захворювання інваліди можуть відноситися до мобільних, аломобільних чи нерухомим групам.

Причинами, що призводять до інвалідності можуть бути зовнішні фактори:

• Механічні (поранення, удари)

• Фізичні (дія електроструму, тепла, золоду)

• Хімічні (дія отруйних речовин)

• Біологічні (хвороботворні мікроби, віруси)

• Психічні (переляк, стрес, психотравмуючі фактори)

• Порушення харчування (голодування, нестача вітамінів, переїдання)

А також внутрішні фактори:

• Спонтанні зміни у генетичному матеріалі.

• Внутрішньоклітинні метаболіти.

• Вродженні вади.

У залежності від приналежності до тієї чи іншої групи розв'язуються питання працевлаштування й організації побуту інвалідів. Маломобільні інваліди (здатні пересуватися тільки за допомогою колясок чи на милицях) можуть працювати вдома чи з доставкою їх до місця роботи. Ця обставина обумовлює багато додаткових проблем: устаткування робочого місця вдома

чи на підприємстві, доставка замовлень на будинок і готові вироби на склад чи споживачу, матеріально-сировинне і технічне постачання, ремонт, профілактика устаткування вдома, виділення транспорту для доставки інваліда на роботу і з роботи і т.д.

Ще складніше ситуація з нерухомими інвалідами, прикутими до постелі. Вони не можуть без сторонньої допомоги пересуватися, але здатні працювати розумово: аналізувати суспільно-політичні, економічні, екологічні й інші ситуації ; писати статті, художні твори, створювати картини, займатися бухгалтерською діяльністю і т.п.

Якщо такий інвалід живе в родині, багато проблем розв'язуються відносно просто. Тому що батьки цієї дитини повинні опікуватися нею незважаючи на специфічні особливості своєї дитини як би їм не було боляче вони повинні жити і максимально допомагати своїй дитині, використовуючи при цьому всі можливості і способи. А якщо він самотній? Будуть потрібні спеціальні працівники, що знаходили б таких інвалідів, виявляли їхні здібності, допомагали одержувати замовлення, укладати договори, здобувати необхідні матеріали й інструменти, організовувати збут продукції і т.п. Зрозуміло, що такий інвалід бідує й у повсякденному догляді, починаючи з ранкового туалету і кінчаючи забезпеченням продуктами. В усіх цих випадках інвалідам допомагають спеціальні соціальні працівники, що за догляд за ними одержують заробітну плату. За сліпими, але рухливими інвалідами також закріплюються оплачувані державою чи благодійними організаціями працівники.

Розрізняють такі обмеження дитячої життєдіяльності – діти з:

• порушеннями слуху і мови (глухі, слабочуючі, логопати);

• порушеннями зору (сліпі, слабозорі);

• порушеннями інтелектуального розвитку (розумово відсталі, з затримкою психічного розвитку);

• порушеннями опорно-рухового апарату;

• з комплексними порушеннями психофізіологічного розвитку,

• (сліпоглухонімі, ДЦП з розумовою відсталістю та ін. ;

• хронічними соматичними захворюваннями;

• психоневрологічними захворюваннями.

Показниками для інвалідності у дітей є патологічні стани, які розвиваються при уроджених, спадкових, набутих захворюваннях та після травм. Питання про встановлення інвалідності розглядаються після проведення діагностичних, лікувальних та реабілітаційних заходів. Рішення про виконання дитини (підлітка) інвалідом в Україні приймають обласні, міські, спеціальні дитячі лікарні та відділення (ортопедично-хірургічне, відновного лікування, неврологічне, психіатричне, туберкульозне, отоларингологічне, офтальмологічне, урологічне, неврологічне та ін.). Рішення спеціалістів фіксується у карточці стаціонарного хворого, консультативному висновку або витягу з історії пороби. Консультативний висновок (витяг), видається на руки батькам (опікуну) дитини (підлітка)- інваліда для лікарсько-контрольної комісії (ЛКК) лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання дитини. Медичний висновок оформлюється ЛКК дитячих лікувально-профілактичних закладів.