4. Особливості реалізації класового принципу у питаннях кримінальної відповідальності та покарання в усрр та урср хх століття

Перемога в Росії Лютневої революції 1917 року відкрила шлях до самовизначення України та відродження її державності. У 1917-1920 роках в умовах жорстокої боротьби за владу функціонувало кілька форм української національної державності, а саме: Українська Народна Республіка (УНР), Українська держава гетьмана Скоропадського, УНР часів Директорії, Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). У цей же період відбувався активний пошук ефективних і оптимальних моделей українського національного кримінального права. Але в нормах кримінального права мало не кожного режиму, що владарював у 1917-1990 роках в Україні, демократичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні цінності конкурували з потягом до авторитаризму, гуманістичні ідеали – з узаконенням репресій проти політичних супротивників²⁵.

У перші місяці1917 року Тимчасовий уряд під тиском революційної демократії видав низку важливих актів, які пом’якшували покарання. Деякі вияви гуманізму можна знайти в Постанові Тимчасового уряду Російської імперії «Про поліпшення долі осіб, які вчинили кримінальні злочини», яка була чинною на території України. У Постанові, метою якої було утвердження законності, містилися заклики до суворого і неухильного дотримання порядку та спокою і до рішучого припинення будь-яких посягань на особисту та майнову недоторканність громадян, значного полегшення долі осіб, які вчинили злочин. Зокрема смертна кара була замінена висилкою на каторгу на 15 років, передбачалися й інші полегшення покарання, як скорочення строку покарання, умовне дострокове звільнення.

З перших днів свого існування Радянська влада запровадила в країні справжній терор. Ситуація загострювалася ще й тим, що у перші місяці становлення радянської влади різні види покарань містилися в розрізнених декретах, відомчих постановах, наказах і інструкціях, а також у багатьох випадках з’являлися в результаті «революційної правотворчості» трудящих мас, що в процесі безпосередньої боротьби зі злочинністю створювали норми права на місцях, серед інших і різні види покарань. На початковому етапі розвитку радянського кримінального законодавства в радянській Україні не було єдиного акта, в якому перелічувалися б усі види покарань²⁶.

12 липня 1917 р. смертну кару було поновлено на фронті, а згодом і в тилу. Це покарання було передбачено за опір виконанню наказів і розпоряджень начальства, підбурювання до повстання, воєнну та державну зраду тощо. Терміни «державна зрада» та «підбурювання до повстання» тлумачили досить широко, і будь-яке незадоволення діями командування та уряду могло бути підведене під ознаки цих складів злочинів ІІІ Універсалом Центральної Ради було проголошено таке положення: «Однині на землі Республіки Української смертна кара касується. Всім ув’язненим і затриманим за політичні виступи, зроблені до сього дня, як уже засудженим, так і незасудженим, а також і тим, хто ще до відповідальності не потягнений, дається повна амністія. Про се негайно буде виданий закон²⁷».

Розроблення проекту нової програми РКП (б) на початку 1919 року в тій частині, що стосувалася процесу реалізації покарання, дала новий поштовх для розвитку інституту покарання, а саме: підвищення відсотку умовного засудження; підвищення відсотку громадського осуду; заміни позбавлення волі примусовою працею з проживанням удома; заміни в’язниці виховними установами; заснування товариських судів для окремих категорій і в армії, і серед робітників.

«Керівні начала» 1919 року містили нові покарання, що відповідали «духу революційного часу»: оголошення ворогом революції або народу, оголошення поза законом, навіювання, вираження суспільного осуду, примус до дії, що не передбачає фізичного позбавлення (наприклад, пройти інтенсивний курс навчання), оголошення під бойкотом, виключення з об’єднання на час або назавжди, позбавлення політичних прав тощо.

Водночас загалом по Україні за 1920 р. близько 30% засуджених трибуналом до позбавлення волі засуджувались умовно і 36% усіх вироків припадало на покарання більш м’які, ніж позбавлення волі, і далі що півроку число смертних вироків зменшувалось, число умовно засуджених зростало, доходячи в другому півріччі 1921-го року до 51% усіх засуджених до позбавлення волі²⁸.

Період Української СРР (РСР) (1921–1991  рр.) характеризується тим, що формування поняття та системи, визначення мети покарання відбувалось в умовах докорінних перебудов та змін у суспільному житті – розпаду однієї соціально-економічної формації та зародження іншої. У результаті цього відбулася зміна ціннісних пріоритетів та напрямів з охорони прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку й безпеки, конституційного устрою держави від злочинних посягань, що мало результатом ухвалення нових законодавчих рішень.

Із самого початку цього періоду волюнтаризм у застосуванні покарання призвів до розширення судового та позасудового свавілля, до розширення застосування смертної кари, збільшення верхньої межі строку покарання у вигляді позбавлення волі до двадцяти п’яти років із одночасним скасуванням УДЗ²⁹.

Поряд із цим лунали такі програмові лозунги, як: 1)  збільшення проценту умовного засудження; 2)  збільшення проценту суспільного засудження; 3)  заміна позбавлення волі примусовою працею з мешканням на дому; 4) заміна тюремного ув’язнення виховними установами; 5) введення товариських судів (для окремих категорій як в армії, так і серед робітників).

У КК УРСР 1922, 1926 та 1960 рр. набули вираження основні положення радянського кримінального права щодо застосування покарання. У зазначених актах набули вираження класові принципи кримінальної відповідальності.

У КК 1926 р. засобами соціального захисту судово-виправного характеру було визнано ті самі міри, які передбачались у Основних засадах 1924 р. з деякими доповненнями. Так, ураження прав було сформульовано як ураження політичних і окремих громадянських прав. Звільнення з посади було поєднано із забороною обіймати ту чи іншу посаду або без такої. Конфіскація майна була передбачена як повна, так і часткова³⁰.

Узагалі, період з 1922 р. до 1926 р. ознаменувався процесом пом’якшення мір покарання, оскільки в КК 1926 р. було передбачено значно м’якіші міри покарання, ніж КК 1922 р. 1934–1953 рр. були властиві розгул сталінського терору та відмова від принципів доцільності та наукової обґрунтованості застосування покарання.

Все ж таки «перші ластівки» гуманізації інституту покарання з’явилися з підписанням 10 грудня 1948 р. Загальної декларації прав людини, яка поклала початок планетарному визнанню основоположних прав людини. Тільки її прийняття стало точкою відліку процесу формування у системі міжнародного права окремої галузі прав людини. Тільки вона стала дороговказом гуманістичного правового прогресу людства. У цьому й полягає її історична унікальність³¹. Цим документом покладено початок перемоги свободи на теренах колишнього СРСР. Як зазначає В.Я. Тацій: «… вона як ковток свіжого повітря надихала на боротьбу та зміцнювала переконання тих, хто ставав політв’язнем. Невипадково в СРСР Декларацію максимально замовчували. Її текст друкувався малими тиражами тільки в спеціальних виданнях. Із середини 1960-х Декларацію почали широко розповсюджувати в самвидавництвах, її машинописні копії неодноразово вилучалися в дисидентів на обшуках. Апеляції до статей Декларації, які проголошували права і свободи, стали лейтмотивом документів і акцій правозахисного руху в СРСР»³².

Починаючи з 60-х рр. в доктрині кримінального права панівною стає концепція, згідно з якою розширення застосування покарання у виді позбавлення волі здатне позитивно вплинути на зниження рівня злочинності. Тогочасна радянська кримінологія, виходячи з ідеалізованого обґрунтування існування злочинності у зв’язку з існуванням капіталістичного (буржуазного) суспільства, заявляла про поступове «відмирання» злочинності. Тому питома вага покарання у виді позбавлення волі в практиці призначення покарання була традиційно високою і становила в СРСР у 60-70-х рр. 53-66 % засуджених.

Але ці оптимістичні прогнози про скорочення та відмирання злочинності в процесі розвитку соціуму, на жаль, не виправдовувалися.

Упродовж багатьох років українське законодавство, а частіше і самі посадові особи, не забезпечували засудженим можливості повністю використовувати багато своїх передбачених законом прав. Виправна система найчастіше була головною зброєю у так званій «класовій боротьбі». Необхідністю цієї боротьби виправдовували масові репресії і занадто жорстокі умови виконання покарань

Висновки до розділу 1

Стосовно кримінальної відповідальності та покарання в Руській княжій державі Х-ХІІІ століття, то перші згадки про злочини, кримінальну відповідальність та покарання наявні в таких писемних пам’ятках права, як русько-візантійських договорах, далі ми зустрічаємо норми, які є подібними за формою і змістом в «Руській Правді», що свідчить про наявність у них спільної соціальної і правової природи.

Перші писемні згадки про злочини, кримінальну відповідальність та покарання наявні в таких писемних пам’ятках права, як русько-візантійських договорах, укладеними від імені руського народу великими князями руськими. Однак основні відомості про кримінальне право містяться в «Руській Правді».

У Давньоруській державі загальна система покарань була досить простою і відносно м’якою. Проте аналіз норм права засвідчує, що з розвитком феодалізму спостерігалася дедалі виразніша залежність кваліфікації злочинів визначення покарань від соціального стану як потерпілого, так і звинуваченого, а також різний підхід до захисту інтересів феодала і феодально-залежного населення.

Розглядаючи питання розвитку інститутів кримінальної відповідальності та покарання в Русько-Литовській державі ХVІ-ХVІІ століття, можна говорити про розвинену систему видів і міри покарань, з наведеного можна зробити висновок про соціальну цінність об’єкта і предмета правової охорони періоду дії Литовських статутів.

Особливе місце в розвитку кримінального права належить періоду Гетьманської держави ХVІ-ХVІІІ століття, де важливе значення мали кримінальна відповідальність та покарання за вчинені злочини. Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру тяж­кості вчиненого злочину, вони відразу ж приводилися в дію. Каральна практика козацьких судів свідчить про застосування до них таких покарань: практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані, биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбу­вання майна.

Стосовно застосування кримінальної відповідальності та покарання в УСРР та УРСР ХХ століття, можна говорити лише, що це був складний період протягом якого законодавство зазнавало частих змін. Даний період ділиться науковцями на декілька етапів. В період з 1917 по 1921 роки, були створені норми, які забезпечували кримінально-правовий тиск на осіб, які не підтримували владу більшовиків. Також було введено правило аналогії закону, внаслідок чого невинуватих осіб притягували до відповідальності за діяння, які не були криміналізовані на момент їх вчинення.

Наступним етапом є період з 1927 по 1960 рік, коли норми кримінального кодексу спрямовувалися на охорону радянського політичного режиму, боротьбу працюючих і експлуатованих мас та селянства з капіталістами.

Позитивну динаміку можна побачити лише після 60-х років, коли було закладено основи гуманізації кримінального законодавства, що підтверджується удосконаленням системи законодавства відповідно до міжнародного.