3. Кримінальна відповідальність та покарання в Україні періоду Гетьманської держави хvі-хvііі століття

Від часу виникнення козацтва до 1775 року, коли за наказом Катерини ІІ російські війська захопили і знищили місця дислокації війська запорозького, козаки виробили власну правову систему охорони суспільних відносин. Система злочинів і покарань запорізького козацтва, яка склалася у відповідності з старовинними звичаями, «словесним правом і здо­ровим глуздом», опинилася за межами польсько-литовського законодавства, а пізніше і Московського царства і Російської імперії.

Специфічне джерело права являли собою і гетьманські (Війсь­кові) артикули, які видавалися у Великому князівстві Литовському і Речі Посполитої. Вони фактично були першими збірниками військово-судового і військово-кримінального права²⁰.

Важливе значення в українських землях мало звичаєве козаць­ке право – сукупність правових звичаїв, що встановлювались у сфері козацтва. Важливість цього джерела підкреслює той факт, що одразу після приєднання України до Росії царська грамота від 25 березня 1654 р. надавала війську Запорізькому право судитися «у своїх старшин по давнішнім правам їх», тобто на основі звичає­вого права. А база звичаєвого права закладалася якраз у XV – середині XVII ст. Спочатку особливу популярність звичаєве козаць­ке право одержало у середовищі українських селян, що тікали від своїх хазяїв і властей у райони середнього і нижнього Придніпров’я. Норми звичаєвого права, які склались у Запорізькій Січі, закріплю­вали військово-адміністративну організацію козацтва, деякі правила воєнних дій, роботу судових органів, порядок землекористування і укладення окремих договорів, види злочинів і покарань.

Наявність у козацтва свого особливого права визнавалася польським урядом. Незважаючи на суворість, а інколи нещадність норм звичаєвого козацького права, в ньому була «чесність велика». Живучі «на основі старожитніх і найстаріших звичаїв», козацтво всіляко відс­тоювало звичаєве козацьке право, побоюючись, що писане право зможе обмежити козацькі вільності.

Якщо у козаків виникало спірне питання, яке вони не могли розв’язати самотужки, суперечка обов’язково вирішувалася в суді. Козацькі суди працювали за певною системою і мали свої особливості. Судочинство проходило в чотири етапи: перший – розгляд справи у паланці (територіально-адміністративна одиниця Запорізької Січі); другий – у козацькому курені за присутністю отамана; третій – справа переходила на розгляд військового судді; четвертий – кошовий отаман зі старшиною виносили остаточний вирок.

Серед кримінальних злочинів найбільш тяжким вважалося убивство козаком товариша, завдання побоїв, крадіжка, неповага до начальства, насильство у Запоріжжі або християнських поселеннях (відібрання у товариша коня, худоби, майна), дезертирство, гайда­мацтво (крадіжка коней, худоби, іншого майна у мирних жителів), приведення у Січ жінок (окрім матері, сестри, дочки), пияцтво під час військового походу.

Покарання у запорізьких козаків залежали від характеру тяж­кості учиненого злочину, вони відразу ж приводилися в дію. При цьому жодних документів у справі не оформлялося, усе відбувалося на словах²¹.

Каральна практика козацьких судів свідчить про застосування до них таких покарань: практикувалися прив’язування винних ланцюгами до гармати на майдані (за неповагу до начальства), биття канчуками під шибеницею, калічення, розграбу­вання майна.

Найпопулярнішим покаранням було все ж було «побиття киями». Козака прив’язували до стовпа або гармати, поруч клали кий-ціпок, і всі бажаючі з вільного козацького війська могли «повчити» недбалого соратника. Після екзекуції, що найчастіше тривала цілий день, козак кланявся громаді та дякував за «науку».

За часів існування Запорізької Січі у козаків склалася певна судова «шкала»: яке покарання, за яке порушення. Вбивство, зрадництво, нанесення тілесних ушкоджень, злодійство, так само як і зберігання краденого, були найтяжчими злочинами і практично в усіх випадках каралися смертю, яка носила здебільшого кваліфікований характер: закопування жи­вими у землю, посадження на кіл, повішання на залізному гаку, забивання киями біля ганебного стовпа.

Найжорстокіша смерть очікувала козака-убивцю, який позбавив життя свого побратима: його заживо ховали в одній ямі з убитим. Застосовуючи жорстокі, а якоюсь мірою навіть варварські санкції стосовно козаків, злочинців, січове товариство намагалося «викорінити у себе всіляке зло»²².

Козаків також страчували на шибениці, яку ставили в різних місцях запорізьких вольностей над великими дорогами чи шляхами; вони мали вигляд двох стовпів з поперечкою нагорі і з мотузяним сильцем або петлею на перекладині. Щоб виконати страту, злочинця садовили верхи на коня, підводили під шибеницю, накидали на його шию петлю, швидко відганяли коня, і злочинець лишався висіти в петлі. З історичних переказів ми можемо побачити, що козаки вже на той час почали застосовувати інститут амністії, бо від шибениці, за козацьким звичаєм, можна було врятуватися, коли якась дівчина виявляла бажання вийти за злочинця заміж; якщо цей переказ вірний, то цей звичай допускався, очевидно, з огляду на постійне прагнення запорожців всіляко збільшити свою чисельність за існуючого парубоцтва січовиків, але за звичного родинного життя у паланкових козаків.

В’язниць на Запоріжжі не було, тому що позбавлення волі було огидно духу козаків. Тільки в окремих випадках, коли побоювалися, що злочинець спробує втекти від суду, його приковували до гармати.

Запорізьке судочинство дуже ретельно регламентувало фінансові взаємини між мешканцями Січі. Саме тому грубими правопорушеннями вважалися неоплачені борги та несправедливі фінансові претензії. Боржника прив’язували до дубового стовпа і тримали так, поки той не погоджувався повернути борг або, наприклад, гроші за нього не віддавав товариш.

Слідство і виконання кримінальних покарань здійснювалося під керівництвом військового осавула. Військовий довбуш був помічником осавула та водночас виконував обов’язки пристава. Він зачитував ухвали старшини і всього війська публічно на місці виконання вироку або на військовій раді²³.

Науковці стверджують, що перша згадка про «правові книги», які мали силу в Гетьманщині, міститься в універсалі Гетьмана Скоропадського²⁴. Виходячи з історичних фактів, вбачається, що російські урядовці Малоросійської колегії не розумілися на праві та законодавстві Українського народу і з часом російський уряд поступово розпочав агресивний наступ на національне звичаєве право українців, а згодом почав його заперечувати і забороняти.

Можна стверджувати, що право Запорозької Січі відповідало потребам суб’єктів кримінально-правових відносин з охорони прав та свобод, але важливим є те, що інститути кримінальної відповідальності і покарання ґрунтувалися на звичаєвому праві і виконувалися належним чином, що є важливим кроком для зменшення злочинності.

Отже, підводячи підсумки розглянутого нами питання про право, відповідальність та покарання в Україні періоду Гетьманської держави ХVІ-ХVІІІ століття ми бачимо, що найпоширенішою в адмiнiстративних i судових органах при розв’язанні конкретних питань вважалась формула «за попереднiми правилами i звичаями». Звичаї були надзвичайно авторитетними. Вводилося навiть нове поняття – «козацьке право», пiд яким розумiлася сукупнiсть норм звiчаєвого права, що виникло у Запорозькiй Сiчi, а згодом, сукупнiсть доповнених i розширених гетьманською владою i в практицi судової дiяльностi вiйськово-адмiнiстративних органiв.

Система i види злочинiв, мета i види покарань були спрощеними. Встановлювалися суворi покарання, що було чинником, який зменшував злочинність.