2. Розвиток інститутів кримінальної відповідальності та покарання в Русько-Литовській державі хvі-хvіі століття

Більш високого структурного та змістовного розвитку руське кримінально-правове законодавство досягнуло у період перебування наших земель у складі Великого князівства Литовського, за князювання Сигізмунда, коли в 1529 році було кодифіковано звичаєве право народів, що входили до цього державного об’єднання (українці, білоруси, литовці, поляки та інші ), з використанням досягнень римського, німецького права та державно-правової практики сеймів і судових установ¹².

Правова система, що склалася в Україні нап­рикінці – XIV у першій половині – XVII ст., за своєю суттю була класовою. Вона надійно служила як інтересам експлуататорів міс­цевого походження, так і пануванню іноземних поневолювачів. Її основними завданнями були захист і зміцнення феодально-кріпос­ницького ладу в Україні.

В умовах своєрідного політичного становища українських зе­мель, що опинились у складі кількох сусідніх держав, в Україні утворилася досить строката система правових джерел. У кінцевому підсумку в українських землях правова система сформувалася на основі синтезу місцевого звичаєвого права і нор­мативних актів у вигляді судебників, статутів, сеймових постанов, привілеїв Польського королівства і Великого князівства Литовсько­го. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час воно діяло поряд з нормами писаного права¹³.

У 1529 році був кодифікований Литовський статут, який складався з 13 розділів і 264 артикулів. Статут про­голошував, що усі особи, «як злиденні, так і багаті», повинні були судитися на основі норм, викладених у статуті. Спершу, даний Статут не був надрукований, а переписувався для практичного вжитку, що ж стосується друкованого варіанту, то вперше він був виготовлений давньоруською мовою, кириличним шрифтом його ж було виписано в 1854 році. На основі християнських традицій у нормах Статуту встановлювалася особиста відповідальність винного. Заборонялося позасудове і безвинне покарання людини: «Ніхто не повинен бути покараний, якщо його провина не буде встановлено судом, тобто ані дружина за злочин чоловіка свого, ані батько за злочин сина, ані син за батька, а також ніхто з родичів, ні слуга за пана»¹⁴, ця норма показує нам відмінність норм Статуту від «Руської Правди», адже становище населення значно змінилося, і було недопустимим, щоб невинна особа, яка не була причетною до протиправних дій несла покарання за злочинця.

Видання Литовських статутів, певна річ, обмежувало сферу застосування норм звичаєвого права. Однак воно, як і раніше, продовжувало діяти поряд з писаним правом. І Литовський статут, наприклад, прямо дозволяв суддям при відсутності «писаної» нор­ми вирішувати справу «на основі старого звичаю». Можливість діяти «згідно з старим звичаєм, способом звичая стародавнього» визначалася і наступними статутами. Великий князь, сказано у III Литовському статуті, зобов’язувався додержуватися давніх звичаїв, «усі привілеї земської старовини і нові від нас дані, вільності і звичаї добрі стародавні зберегти і ні в чому не порушувати».

Поняття злочину у даний період змінювалося. Спочатку злочин розуміли як фізичну, матеріальну, моральну «кривду», яку було зав­дано окремій особі або громаді. Пізніше злочин стали розглядати як «шкоду», «злочинство». Потім його стали називати «виступом», тобто порушенням правових норм, що були встановлені державою. Суб’єктами злочину вважалися як вільні, так і феодальне залежні особи, які досягли за статутом Великого князівства Литовського 1566 р. 14 років з дня народження, або 16 років за Литовським статутом 1588 р.

Велику увагу польсько-литовське законо­давство приділяло визначенню злочинів і покарань. Так, польські статути Казимира Великого середини XIV ст. присвячували злочи­нам майже дві третини своїх статей. Визначне місце займали вони і у Литовському Судебнику 1468 р., а також у всіх трьох статутах Великого князівства Литовського¹⁵.

Кримінально-правові норми мали відкрито класовий характер. Життя, майно, честь і особиста гідність представників панівних станів, перш за все шляхти, захищалися посиленими санкціями. За деякі злочини для шляхти передбачалися значно менші покарання, ніж для простих людей. Інколи шляхтичі звільнялися від покарання. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в’язниця, за образу нешляхтича – штраф. За вбивство, вчинене кількома шляхтичами, карі підлягав лише один із них, решта ж платила гуртом головщину.

Починаючи з XIV ст., законодавство і судова практика нама­галися розрізняти умисну вину від необережної. Ще Статут Казимира Великого виділяв умисний підпал, безпосередній винуватець якого виявив «гріх жорстокості». Статути Великого князівства Ли­товського досить чітко розрізняли умисел і необережність, замах і закінчений склад злочину, детально регламентували співучасть у вчиненні злочину. Їм були відомі і такі інститути, як необхідна оборона і крайня необхідність.

Законодавство передбачало досить широкий перелік злочинів, які розподілялися залежно від об’єкта злочину на кілька видів. Найбільш тяжким злочином вважалось ображення або злочинне посягання на життя і здоров’я господаря – великого князя, короля. Особливу групу складали злочини державного характеру: втеча до ворожої землі, видача державної таємниці, здача замку, заколот (рокош). Злочини проти релігії та церкви включали богохульство, чаклунство, віровідступництво та ін¹⁶.

До злочинів проти особи відносились убивство, заподіяння тілесних ушкоджень, ображення. Найбільш тяжким серед них вва­жалося убивство, яке підрозділялося на категорії залежно від об’єк­та, суб’єкта злочину, способу його учинення; убивство пана, бать­ків, чоловіка, дітовбивство, убивство під час нападу на садибу, убивство на суді або в присутності пана, убивство під час бійки, при перевищенні меж необхідної оборони. Злочинами проти власності вважалися крадіжки, підпали, пошкодження або знищення чужого майна тощо..

У статутах Великого князівства Литовського для позначення покарання використовувалося декілька термінів: «кара», «страта» то­що. Мета покарання була різною: ізоляція злочинця, відшкодування потерпілому заподіяної йому шкоди за рахунок злочинця, поповнення державної скарбниці, заподіяння злочинцю шкоди. Проте головною метою при цьому було залякування, про що свідчить все більш зростаюча жорстокість і болючість покарання, особливо смертної кари, а також публічність його виконання. Як сказано у грамоті великого князя Литовського 1522 року, залякування у писаному праві необхідно для попередження злочинів, утримання свавільних людей від злочинної поведінки і збереження у доброму стані всієї держави¹⁷.

Найбільш тяжкими покараннями була смертна кара, яка пе­редбачалася за державні злочини, убивство, розбій, наїзд. Право розрізняло просту смертну кару (відрубання голови, пові­шання) і кваліфіковану, тобто особливо нестерпну (спалювання, четвертування, посаження на кіл, закопування живим у землю тощо). Тілесні покарання були болісними (биття батогом, киями, різками) і калічницькими (відрублення руки, відрізання вуха, носа). Застосовувалися вони переважно до непривілейованих станів. Як покарання, практикувалося також позбавлення волі (ув’язнення у башті), виставлення біля ганебного стовпа.

Особливим каральним засобом, який застосовувався до представників шляхти було виволання (викрикування), оскільки воно пов’язувалось з публічним оголошенням вироку. Виволання призво­дило до громадянської смерті засудженого. Така людина переставала існувати для закону як особа: вона втрачала шляхетство, права на майно, змушена була переховуватися за кордоном, бо в разі спіймання її належало убити. Від таких наслідків «виволання» міг звільнити тільки великокнязівський охоронний лист, так званий глейт. З XVI ст. виволання замінюється менш суворим покаранням – опалою. Опальний шляхтич також повинен був залишити кордони держави. Проте це була втрата громадянських прав, але не честі.

У польсько-литовському праві склалася досить складна систе­ма майнових покарань, яка включала конфіскацію майна, головщину, відшкодування збитків, нав’язку.

«Головщина» – це грошовий штраф «за голову убитого», який сплачувався, крім основного покарання, сім’ї або родичам убитого. Головщина вважалася додатковим покаранням. Так, відповідно до II Литовського статуту «коли б людина простого звання убила іншу людину такого ж простого звання, нешляхтича, тоді... сторона обвинувачена смертю карається. А й головщина з його рухомого майна за станом убитого виплачена повинна бути тому, кому по праву належати буде». Розмір головщини залежав від стану убитого¹⁸.

Грошовим штрафом, який призначався за заподіяння пора­нення, заподіяння побоїв, незначну крадіжку, яку було вчинено вперше, була так звана нав’язка. Вона могла бути і основною, і додатковою мірою покарання. Статути детально регламентували випадки призначення нав’язки та її розмір.

Характерною рисою системи покарань була їх невизначеність. Часто право визначало вид покарання, а не його розмір. Це давало можливість суддям встановлювати розмір покарання довільно, ви­ходячи із своїх особистих і класових інтересів.

В артикулі восьмому 14 розділу було встановлено чотирнадцятирічний вік неповнолітньої особи чоловічої статі, з якого її можна притягнути до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, та визнано порядок накладення покарання. На батьків неповнолітніх злочинців названим законом покладався обов’язок компенсувати завдану потерпілим їхніми дітьми шкоду та виплачувати нав’язку. І лише у разі відсутності коштів неповнолітній зобов’язаний був відпрацювати завдану шкоду. Проте коли неповнолітній злочинець був упійманий на вчиненні злочинів з украденим «кілька разів», то призначення виду і міри покарання покладалося на розсуд суду¹⁹.

Підсумовуючи наведений аналіз права того часу, можна сказати, що статути Великого князівства Литовського, започаткували процес розвитку права та вдосконалили інститути кримінальної відповідальності та покарання в Русько-Литовській державі ХVІ-ХVІІ століття. Використовували у своїй нормотворчій практиці положення Литовських статутів також московські царі, це буде підтверджено в подальшому дослідженні теми. Але найважливішим аспектом є те, що вони з часом стали ґрунтовною основою для кодифікації українського права.