Розділ і історичний розвиток національних інститутів кримінальної відповідальності та покарання

1. Кримінальна відповідальність та покарання в Руській княжій державі х-хііі століття

Сучасний розвиток історичної і юридичної науки дає нам можливість вивчати та досліджувати виникнення та розвиток законодавства, яке завжди пов’язане з певною територією, наявністю державно-соціальних утворень, певним проміжком часу.

Потрібно усвідомлювати, що багато понять, які регулювали відносини людей ще за родоплемінного ладу, були перенесені у сучасність. В українській правничій традиції це передусім відноситься до поняття «злочин». Розуміння поняття «злочину» є важливим з погляду адекватного сприйняття розвитку кримінального права у період існування Київської держави – Русі. Адже через визначення поняття злочину ми можемо дослідити об’єкти, на які було спрямовано посягання, вивчити їхнє значення для функціонування княжої держави¹. Також важливим питанням є кримінальна відповідальність та покарання за вчинені злочини в даний історичний період.

Перші писемні згадки про злочини, кримінальну відповідальність та покарання наявні в таких писемних пам’ятках права, як русько-візантійських договорах, укладеними від імені руського народу великими князями руськими. Однак основні відомості про кримінальне право містяться в «Руській Правді»².

Спочатку поняття «злочин» трактувалося як образа, що наносила певні матеріальні та моральні збитки. З часом поняття злочину дещо змінилося й уже в «Руській Правді» під злочином розуміється не тільки образа, а й будь-яке порушення закону. Аналізуючи норми «Руської Правди», ми бачимо, що наші предки взяли під кримінально-правову охорону найбільш важливі соціальні цінності, які й донині охороняються на кримінально-правовому рівні.

Суб’єктами злочину могли бути тільки вільні люди. Саме вони відповідали за правопорушення: сплачували кримінальні штрафи, могли бути виселені з громади, продані у холопство³.

Термінологічно злочин називався «образою» (для позначення порушення закону та нанесення шкоди), «гріхом». Такі терміни, як «порушення миру», відображали поняття замаху на князівську владу або суспільну безпеку. Значний вплив на розвиток формального моменту злочину мали законодавча діяльність князів, прийняття християнства⁴.

Стосовно наслідків злочинних дій, то укладачі «Руської правди» не завжди їх обумовлювали у текстах норм. У значній частині норм форма наслідку випливає лише зі способу вчинення⁵.

Види покарань, що застосовувалися до злочинців, не були різноманітними. У руському кримінальному праві грошовий штраф на користь держави був провідною мірою покарання, який призначався за вчинення злочину проти особи або її майна (вбивство без корисної мети, членопошкодження, крадіжка тощо). Він передбачався за злочинні дії, які на думку законодавця, були менш тяжкими, ніж ті, за скоєння яких призначався «поток» і пограбування. Так, необережне вбивство вважалось менш небезпечним, ніж вбивство «в разбої», підпал борті – ніж підпал двору, крадіжка птахів, особистих речей – ніж конокрадство.

«Руська Правда» не знала смертної кари, хоча писемні джерела свідчать про її застосування. Ймовірно, страти людей, які виступали проти князя, були настільки звичайною справою, що законодавець не вважав за потрібне навіть згадувати про них⁶.

«Руська Правда» визнавала можливість кровної помсти, злочинця чекало покарання, що відповідало суті вчиненого злочину, тобто згідно з принципом талона. Проте в разі відсутності месників чи небажання родичів потерпілого мститися встановлювалася грошова компенсація. Чинити помсту дозволялося тільки за два види злочину: вбивство та завдання тяжких ран і сильних побоїв.

У другій половині ХІ століття Ярославичі змінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства. З цього часу закон став захищати «княжого мужа» подвійною вірою (80 гривень). На 80 гривень можна було в той час придбати або 23 кобили, або 40 корів, або 400 баранів. Збільшувалося покарання за вбивство князівських холопів. Згодом Ярославичі взагалі відмінили кровну помсту.

Найсуворіше покарання в той час було «потік і пограбування» – передбачало вигнання злочинця з громади, перетворення членів його родини на рабів і конфіскацію належного йому майна. Застосовувалося за три види злочинів: убивство в розбої, підпал у будинку і присадибних будівель, конокрадство⁷.

Важливою рисою кримінального штрафу, який застосовувався у період існування Київської Русі, була наявність у ньому розмірів, що визначалися за різними ознаками. Зокрема, за тяжкістю злочину встановлювалися такі розміри штрафу як 40 та 80 гривень. Інші штрафи – за вбивство представників нижчих верств суспільства становили від 5 до 12 гривень.

Михайло Грушевський відводить головне місце в системі кримінальних покарань «Руської Правди» помсті та грошовому штрафу. Визначаючи недоліки, притаманні останнім, а також маючи перед собою приклад візантійського права, що передбачало поширене застосування тілесних покарань, духовенство робило спроби реформувати слов’янську систему покарань шляхом введення страти. Проте це суперечило інтересам громадськості та знижувало прибуток від «викупів». Отже, страту було введено, але незабаром скасовано. Мала місце і друга спроба узаконити страту під час правління князя Ярослава, яка була нейтралізована⁸.

Існував ще такий вид штрафу як «продаж» (грошове стягнення, яке йшло в казну). Він був трьох розмірів, залежно від виду злочину: тяжкі злочини – 12 гривень, інші – 3 гривні, малозначні – 60 куп⁹.

Урок та головщина – грошові стягнення яке отримували потерпілі від кривдників та сім’я чи родичі убитого. На думку вчених, розмір головщини становив одну віру.

В одному випадку «Руська Правда» дозволяла вершити самосуд. Проте він обмежувався цілою низкою умовностей. Злодія могли скарати на смерть лише тоді, коди його застануть і затримають на місці злочину. Однак, якщо «його спіймають і затримають до світанку, то вести на князівський двір. А коли уб’ють, а люди бачили злодія зв’язаним, то платити 12 гривень».

Особливий інтерес для дослідників у галузі кримінального права можуть становити норми Статуту князя Ярослава Мудрого (Східно руська редакція. Коротка група), що стосується свободи жінок, в тому числі їх статевої свободи. У згаданому збірнику законодавства закріплена система правових норм, що визначають відповідальність за викрадення дівчат різного соціального походження з метою одруження з ними, та за їх зґвалтування (пошибання) одноосібно чи толокою (групою осіб) та ряд інших правил, порушення яких тягнуло за собою не лише сплату коштів потерпілим, єпископу, а й передбачало покарання визначене князем¹⁰.

Варто зазначити про значний вплив церкви на розвиток права Київської Русі з введенням християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, перш за все візантійського. До такого роду пам’яток права відно­сяться «Єклога», «Прохірон», «Номоканон», «Закон судний людям». Старо­давньою пам’яткою руського церковного права вважаються церко­вні статути Володимира Святославича і Ярослава Володимировича.

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на «десятину» – своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації¹¹.

Проте не дивлячись на відносно прогресивні джерела права та детальну регламентацію багатьох кримінально-правових питань, вони не містили жодних положень щодо особливостей призначення покарання неповнолітніх.

Отже, право держави – княжої Русі – мало достатньо диференційоване розуміння кримінального права, з розвиненим понятійним апаратом злочину, відповідальності, покарання, штрафів тощо.