Неолібералізм

1938 р. в Парижі відбулася перша Міжнародна конференція (колоквіум Уолтера Ліпмана), на якій було сформульовано теоретичні засади неолібералізму.

Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб'єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв'язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставляться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.

Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них найвідомішими є лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л. Ерхард), паризька (М. Алле).

Американський неолібералізм. Кейнсіанський варіант управління економікою методом грошової емісії та бюджетного дефіциту хоч і сприяв швидкому економічному зростанню, але не міг забезпечити безкризового розвитку, повної зайнятості, подолання інфляції. Задовго до початку 70-х рр., коли світ зазнав чергової глобальної кризи, представники неокласичної школи прогнозування її. Вони доводили, що "Велика депресія" 1929-1933 рр. Була не результатом вільного підприємництва, як стверджував Кейнс, а наслідком провалів у тій сфері діяльності, за яку були відповідальні уряди: грошова політика (емісія грошей) та надмірні держані витрати, що призвели до розладу фінансової системи, до кризи, інфляції і безробіття.

На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий характер, неокласики пропонували обмежити державне регулювання економіки контролюванням грошової маси, емісії грошей, кількості грошей в обігу і запасах, а також забезпечити збалансування державного бюджету та встановити високий банківський процент. На думку представників неоліберальної опозиції кейнсіанство, контроль за грошовою масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу. В основі його дії лежить кількісна теорія грошей, започаткована А. Смітом і остаточно сформульована Д. Рікардо.

Розділ 2. Інституціоналізм Загальна характеристика інституціоналізму

Інституціоналізм (лат. institutum – установа) – один із напрямів західної економічної думки, що виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т.Веблен, Д.Коммонс, У.Гамільтон, англійський економіст А.Гобсон та ін. Т.Веблен, наприклад розглядав життя людини як боротьбу за існування, а значить процес відбору і пристосування. Аналогічною, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів, система яких утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя ( в тому числі господарського), людських зв’язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливими факторами відбору.

Найпрогресивнішими ідеями прихильників сучасного інституціоналізму є необхідність участі трудящих у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади – гуманітарній інтелігенції. Заслуговують на увагу також їхні думки про еколого-економічне виживання людства.