3.3. Древня Греція

Особливістю давньогрецької цивілізації були міста-держави - поліси, які вели між собою торгівлю. До групи підприємців у Греції можна віднести купців, лихварів, ремісників і вільних хліборобів. У підприємців того часу був свій бог - Гермес, що вважався богом торгівлі, розуму, спритності, обману, хитрості та навіть злодійства. Перші грецькі монети були викарбувані в Лідії в 600 р. до н.е., що відразу ж підвищило інтенсивність товарно-грошового обміну.

Втім, деякі держави Греції намагалися стримувати зростання ролі грошей у житті громадян. Наприклад, у Спарті були відсутні золоті й срібні гроші, що затрудняло збільшувати багатства в руках окремих громадян. У цій державі традиційні мужність і сила цінувалися набагато вище за багатства. Можна сказати, що спартанський правитель Лікург цілеспрямовано знищив підприємництво у своїй державі, тому що ввів ряд законодавчих правил, спрямованих проти приватного сектора економіки. Лікург вигнав зі Спарти безкорисні й зайві ремесла, а щоб позбавити людей пристрасті до багатства й розкоші, заснував загальні трапези, на яких громадяни їли однакові страви. Займатися ремеслом корінним спартанцям було строго заборонено, і свій час вони присвячували військовим і спортивним тренуванням. Принизливою і рабською у Спарті вважалася будь-яка ручна праця й турботи, що пов’язані з наживою.

3.4. Древній Рим

Спочатку економіка Древнього Рима носила патріархально-натуральний характер, але в міру захоплення сусідніх земель і збагачення корінного римського населення роль грошей неухильно зростала. Відповідно поступово підсилювалася і роль підприємництва в економіці країни. Проте, як указують історики, незважаючи на успішну завойовницьку політику раннього Рима й розвиток торгово-лихварського капіталу, сільське господарство довго залишалося основною галуззю економіки.

Одним з головних джерел, що дають нам відомості про цей сектор економіки є трактат Катона Старшого «Про сільське господарство». Із цього твору ми довідаємося, що торгівля - заняття ризиковане, а лихварство - непристойне для громадянина. Даючи характеристику різних сільськогосподарських культур, Катон звертає увагу на економічну доцільність їхнього вирощування. При цьому не всі види культур він уважав однаково вигідними. Говорячи про прибутковість різних ділянок маєтку, він ставить на перше місце виноградник, на друге - город, на третє - вербові посадки, на четверте - маслинову плантацію, на п'яте - луг, і тільки на шостому місці в нього хлібне поле.

Наплив золота й срібла із завойованих провінцій сприяв розвитку лихварства. Люди, що мали зайві фінансові засоби, відкривали міняльні крамниці. Власники цих крамниць - аргентарії, в минулому були вільновідпущені або чужоземці, здебільшого греки. Вони завжди мали у своєму розпорядженні наявні засоби, стежили за станом грошового ринку, робили розмін монет, визначали їхню якість, зберігали й переводили грошові суми з рахунку одного вкладника на рахунок іншого й позичали гроші під відсотки. Але перебільшувати значення аргентаріїв не доводиться: справжнього кредитування в Римі не існувало, і всі грошові операції переважно мали лихварський характер.

Спочатку в Римі обробкою землі займалися її власники, то пізніше господарі землі воліли здавати її в оренду сільським землеробам, яких називали колонами. Така форма сільського підприємництва, щоби мала рентабельність, розділялась на дві категорії колонів: одні з них - місцеві жителі, які обробляли землю своєю працею, а інші - міські жителі, що посилали працювати на поля своїх рабів. Орендарі, як правило, розплачувалися грошима, але на колонах лежали й деякі натуральні повинності.

Серед підприємців часів Римської імперії була значна частина вільновідпущених, тобто колишніх рабів. При цьому мотиви звільнення рабів були різними. Відпускалися на волю раби, утримування яких не було вигідним, а також були випадки звільнення рабів на волю, чисто з благородних міркувань. Однак часто в основі цього явища лежав мотив вигоди. Спочатку раб одержував відносну волю, і йому надавалася можливість заробити грошей для його хазяїна. Такий статус називався «пекулій». У якості пекулія раб міг одержати майстерню або крамницю, за які він вносив певну заставу й у той же час накопичував засоби й відкуповувався на волю.