2. Художній світ техногенної цивілізації. Естетика модерну

Картина художнього життя XX ст. не схожа ні на одну з минулих епох за своєю різноманітністю і парадоксальністю.

На початку XX ст. у сфері художньої творчості – у літературі, архітектурі, малярстві, музиці, театральному мистецтві – виникає безліч течій, груп, шкіл, які прийнято позначати збірним терміном «модернізм».

Модернізм (від фр. “сучасний”) – це художньо-естетична система, що означає множинність не схожих один на одного різнорідних і суперечливих художніх напрямів зі своїми різними платформами, але з принциповою філософсько-світоглядною спільністю. Саме слово „модерн” вперше було використано в V ст. для розмежування офіційного християнства і минулого римського язичництва. З того часу „модерність” завжди передбачала необхідність усвідомлення епохи у співвіднесенні її з античністю.

У 19 ст. модерн почав набувати стійку тенденцію, протиставляти себе історії і традиції взагалі, пориваючи історичні зв’язки. Модерним вважається тільки те, що „нове”.

Умовними рамками модернізму вважають 1907 р. (початок виникнення кубізму) – 60-ті рр. ХХ ст. (початок постмодернізму).

Риси модернізму:

• відсутність єдиного стабільного начала;

• філософія життя, неокантіанство, феноменологія, інтуїтивізм, фройдизм як теоретична база модерну;

• відмова від наслідування природі, спроба проникнути в її потаємне;

• елітарний характер культури зі спробою перебудови суспільства та прагненням до масовості.

У цьому терміні немає спроби вичленити яку-небудь спільну рису – очевидні різноманітність і різноплановість майстрів. Об'єднує їх насамперед авангардизм – розрив із визнаними нормами і традиціями, бунт проти старих форм не тільки в мистецтві, але й у житті взагалі. У той же час у різних майстрів абсолютно різними були, з одного боку, цілі, а з іншого – тон і спрямованість протесту.

Особливо цінується вироблення власного, ні на кого не схожого образу, що пов'язано зі зміною загальних естетичних настанов. Якщо раніше головною естетичною категорією було прекрасне, все мистецтво попереднього сторіччя пронизане гуманізмом, то тепер популярною категорією стає потворне, ідеал цілісної людської особистості зникає, що часом веде до підриву фундаментальних основ творчості (наприклад, образотворче мистецтво відмовляється від зображувальності, образності). Головною цінністю визнається внутрішній світ художника, право без обмежень вибирати способи вираження своїх переживань, асоціацій.

Модернізм охоплює наступні напрями: кубізм, футуризм, експресіонізм, абстракціонізм, супрематизм, сюрреалізм, еклектизм, примітивізм, поп-арт, гіперреалізм, хеппенінг.

3. Постмодерністська модель світу в українській та світовій інтерпретаціях

Постмодернізм – світоглядно-мистецький напрям. Цей напрям – продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури" (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі – у літературі, малярстві та музиці.

В англійській мові розрізняють терміни «Postmodernism» (власне постмодернізм) — для означення постмодернізму, як історичної епохи, що прийшла на зміну епосі модернізму та «Postmodernity» (постмодерність) — який використовується для означення проявів постмодернізму в соціальній та культурній сферах. Подібне розрізнення термінів характерно також французькій мові.

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріда, Ж. Батаю, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979).

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися в марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена можливості не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.

Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.