56. Підпільно-партизанська боротьба під час німецько-румунської окупації.

Антифашистський рух Опору став складовою частиною загальної боротьби з окупантами. В Україні він був представлений трьома політичними течіями:

– керованим радянською владою партизанським і підпільним рухом;

– військовими формуваннями бульбівців, бандерівців і мельниківців. об'єднаними з часом в ОУН-УПА;

– двома польськими арміями: прорадянською Армією Людовою і підпорядкованою лондонському еміграційному уряду Армією Крайовою, що вели боротьбу з гітлерівцями, в тому числі на українських теренах.

Воєнною доктриною Радянського Союзу встановлювалося, що війна, якщо вона розпочнеться, має вестись виключно на чужій території і «малою кров'ю». Підготовка до партизанської війни була визнана недоцільною. У зв'язку з цим на початку 30-х років було ліквідовано мережу партизанських баз, які знаходились у лісах прикордонних округів. Досвідчені кадри зазнали репресій в період сталінських «чисток» як вороги народу.

Проте вже з перших днів війни в офіційних документах (Директива від 29 червня 1941 р.) ставилося завдання створити мережі партизанських загонів і підпільних організацій на захоплених ворогом територіях під керівництвом комуністів.

Однак підпільні організації, поспіхом організовані з самовідданих, але малокомпетентних людей, виявились досить уразливими для німецьких спецслужб і були ліквідовані в перші ж дні окупації.

На початку війни ЦК ВКП(б) орієнтував партійні організації і органи радянської влади на широке використання досвіду громадянської війни, що в умовах нової тактики і стратегії війни було малоефективним.

Новостворені загони діяли в прифронтовій смузі, насиченій німецькими військами. Погано озброєним і непідготовленим людям протистояли добре підготовлені та озброєні піхотні і моторизовані дивізії вермахту. Водночас в глибокому ворожому тилу активність бойових дій партизан була не досить ефективною. Проявлялася слабка організація партизанського руху в перші місяці війни.

В перший рік війни на окупованій території України було залишено 3 500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. штаб партизанського руху знав про наявність тільки 22-х діючих загонів, решта розпалася або загинула.

Чималу шкоду розгортанню партизанського руху завдало те, що частина керівників, залишених для роботи у підпіллі, самовільно виїхала у радянський тил, кинувши напризволяще людей і доручену справу. Окремі особи з числа керівного та рядового складу виявились зрадниками і перейшли на бік окупантів, допомагали гестапо вистежувати підпільників, виявляти явки, конспіративні квартири.

Пасивність опору окупантам у перші місяці війни пояснюється ще й невдоволенням певної частини населення сталінським режимом, репресіями, голодомором, насильницькою колективізацією.

Деяка частина селян навіть співробітничала з окупантами.

Неабияку роль мало те, що з самого початку війни мільйони людей, опинившись у глибокому ворожому тилу, перебували в ізоляції, під тиском переслідувань і терору.

На повну потужність працювали гітлерівська пропаганда і каральна система.

Незважаючи на кривавий нацистський терор, до партизанської й підпільної боротьби ставали найбільш мужні люди, переважно комуністи, комсомольці та бійці Червоної Армії, які потрапили в оточення. У складних умовах підпілля, щодня піддаючи себе смертельному ризику, вони збирали на полях недавніх боїв кинуту зброю, готували мережу явок, шукали і налагоджували зв'язок з «Великою землею» (так називали радянську територію за лінією фронту), розмножували та поширювали антифашистські листівки.

Після розгрому фашистських військ під Москвою ситуація в партизанському русі почала змінюватись. Війна набувала затяжного характеру. Радянське керівництво, враховуючи ситуацію на фронтах, переглянуло свою воєнну доктрину. Необхідно було створити масовий партизанський рух. який би відтягував на себе значні сили ворога, створював йому труднощі та перешкоди в тилу.

З цією метою 30 травня 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) на чолі з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П.Пономаренком. Услід за цим стали створюватися республіканські й обласні штаби партизанського руху.

У травні 1942 р. виникає Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі зі Т.Строкачем.

УШПР розгорнув активну роботу, спрямовану на забезпечення дій партизанських загонів, переправляючи літаками в партизанські краї зброю, боєприпаси, засоби зв'язку, пропагандистську літературу, поліграфічну техніку та спеціалістів з ведення «лісової війни».

Партизанському керівництву вдалося здійснити координацію бойових дій як між окремими партизанськими загонами, так і узгодити їх з діями частин регулярної армії.

Український штаб партизанського руху надавав допомогу партизанам на території Чехо-Словаччини, Польщі та Румунії. У його спеціальних школах і центрах пройшли підготовку сотні поляків, чехів і словаків. Терор окупантів викликав опір населення, сприяв створенню партизанських загонів.

Негативну роль в масовому розгортанні руху Опору в Україні на першому етапі війни відіграло сталінське керівництво.

Певний час Сталін з недовірою ставився до керівників партизанських загонів України, обережно й упереджено сприймав всю інформацію, яка надходила з республіки. Провідні посади в УШПР зайняли представники Москви.

Думка Сталіна змінилась на користь українських партизан тільки після його особистої зустрічі в Москві з відомими організаторами антифашистського руху Опору в Україні. Після цього поліпшилось матеріально-технічне забезпечення партизанських загонів і з'єднань, бійців.

Партизанський рух в Україні набув масового характеру.

У серпні 1942 р. партизанським угрупованням Ковпака, Федорова, Сабурова було поставлено завдання перейти з Брянських лісів на Правобережну Україну для розгортання там всенародного партизанського руху.

Під час партизанських рейдів були знищені десятки ворожих гарнізонів, розгромлені формування поліцаїв, порушені комунікації та тилове забезпечення вермахту.

У жовтні 1942 р. почався рейд партизанських з'єднань С.Ковпака й О.Сабурова з північних районів Сумської області в райони Київської і Житомирської областей.

У лютому-березні 1943 р. глибокий рейд південними областями України розпочали партизанські з'єднання під командуванням М.Наумова.

В березні рейд із Чернігівської у Волинську область здійснило партизанське з'єднання під командуванням О.Федорова.

Для продовження бойових дій на півночі України були залишені партизанські з'єднання під командуванням П.Куманька та М.Попудренка.

Під керівництвом Штабу партизанського руху в серпні 1943 р. була проведена одна з найбільших операцій, що мала стратегічне значення. Розпочалась «рейкова війна» на основних залізничних магістралях, якими пересувалися під Курськ гітлерівські дивізії. Українські партизани вивели з ладу тисячі кілометрів залізниць, тим самим перешкодивши нацистам перекинути до лінії фронту людські резерви, військову техніку, боєприпаси.

Восени 1943 р., в період підготовки радянських військ до форсування Дніпра, партизани України разом із партизанськими загонами Росії, Білорусії, Молдавії взяли участь в операції «Концерт», під час якої були знищені залізничні колії, засоби зв'язку, що на якийсь час паралізувало передислокацію військ вермахту.

«Велика лісова війна» (так називали боротьбу партизанських загонів) була складовою частиною Великої Вітчизняної війни. За німецькими даними, майже 10% сил вермахту були зайняті боротьбою з партизанами.

У складних умовах ворожого тилу боролось з нацистами і антифашистське підпілля.

Свій внесок зробила також підпільно-партизанська організація «Народна гвардія» ім. Івана Франка, яка діяла в західних областях України: Львівській, Дрогобицькій, Станіславській (тепер Івано-Франківській) і Тернопільській.

Членами організації розповсюджувались листівки антифашистського змісту українською і польською мовами. Підпільники і партизани від імені народу скарали на смерть фашистських катів України: помічника Коха – Функа, його радників – Вінтера і Шнайдера, нацистського віце-губернатора Галичини Бауера та ін.

Безстрашно боролися з ворогом члени підпільної організації «Партизанська іскра» в селі Кримки на Миколаївщині. її очолили учитель В.Моргуненко, учні-старшокласники П.Гречаний і Д.Дяченко. Підпільники нападали на поліцаїв, чинили диверсії на залізниці, визволяли з концтаборів військовополонених. У лютому 1943 р. організація була викрита ворогом, а її члени – заарештовані.

Героїчну боротьбу в тилу ворога вели підпільні організації в м.Сталіно (нині Донецьк) на чолі з учителем історії С.Матьокіним, у м. Ніжин, яку очолював Я. Батюк, краснодонська «Молода гвардія», командиром якої був І.Туркенич.

ОУН на початку війни

Напад нацистської Німеччини на СРСР викликав сподівання на можливість відновлення української державності серед учасників Організації українських націоналістів (ОУН).

Ще у квітні-червні 1941 р. оунівці вручили гітлерівцям меморандуми, в яких виклали свої погляди на принципи побудови взаємовідносин між німецькою адміністрацією та місцевими мешканцями.

Ще до нападу Гітлера на Радянський Союз ОУН (Б) (бандерівців) домовилася з військовими колами нацистської Німеччини про формування із оунівців двох батальйонів – «Нахтігаль» і «Роланд». Вони виникли 1941 р. під егідою німецького генштабу за підтримки німецьких спецслужб. На думку керівників ОУН, ці батальйони мали стати зародкам української національної армії. Зі свого боку, нацистське керівництво мало намір залучити українські частини до каральних акцій проти євреїв та поляків.

На окупованих гітлерівцями територіях Польщі ОУН сформувала три похідні групи. їхнє завдання полягало в тому, щоб, просуваючись слідом за німецькими фронтовими частинами, пропагувати в містах і селах ідею самостійності України, й організовувати цивільну адміністрацію – органи місцевого самоврядування та поліцію.

Окремо від ОУН (Б) подібні групи створили мельниківці – ОУН (М).

Прибувши до Львова, спеціальна група ОУН (Б), очолювана Я.Стецьком, 30 червня 1941 р. у будинку львівської «Просвіти» провела Українські національні збори, які ухвалили Акт відновлення Української держави. Був сформований український уряд, який очолив Я. Стецько.

Гітлерівці заарештували 300 представників ОУН (Б), 15 з них згодом розстріляли, а інших відправили до таборів. Були заарештовані і лідери ОУН (Б) - Степан Бандера та Ярослав Стецько. Ще якийсь час керівники ОУН (Б) намагались знайти порозуміння з німецькою адміністрацією, але їхні намагання виявились марними.

Наприкінці 1941р. ОУН (Б) взяла курс на боротьбу проти гітлерівців. Керівники ОУН вважали, що після перемоги Німеччини над Радянським Союзом перша буде настільки знесилена, що українські сили самі зможуть вигнати німців і утворити незалежну Українську державу.

Оунівське підпілля 1941-1942 рр.

Після репресій проти оунівців місцеві структури ОУН (Б) одержали від свого керівництва завдання збирати зброю на місцях боїв і створювати бойові підрозділи. Оунівці активізували свою діяльність у Києві. Харкові. Дніпропетровську, Донецьку, Полтаві, Одесі. Сімферополі та інших містах, чим викликали занепокоєння з боку окупантів.

Гітлерівська служба безпеки у наказі від 25 листопада 1941 р. наголошувала, що рух Бандери готує повстання, мета якого – створення незалежної України. Тому всі активісти цього руху мали бути негайно заарештовані і «після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники».

Зовсім іншу політику, у порівнянні з бандерівцями, проводила ОУН під керівництвом А.Мельника ОУН (М) рішуче відмежувалася від львівської акції бандерівців 30 червня 1941 р.

Вже 6 липня А. Мельник відправив листа на адресу Гітлера, в якому питання проголошення незалежності України не ставилось, а підкреслювалось тільки бажання ОУН (М) «взяти участь у хрестовому поході проти більшовицького варварства, ...йти пліч-о-пліч з німецьким Вермахтам, і мати змогу створити і цією метою українське збройне формування».

Члени похідних груп ОУН, які прибули до Києва на чолі з Олегом Кандибою (Ольжичем), зуміли провести своїх людей до міської адміністрації та поліції.

У жовтні 1941 р. у Києві почала діяти Українська Національна Рада на чолі з професором М.Величківським. Групі О.Кандиби вдалося встановити свій вплив над різноманітними організаціями міста. Так, українська поетеса Олена Теліга створила спілку українських письменників. За її участю почали виходити газета «Українське слово», журнал «Литаври». Українська Національна Рада створила свої осередки в Академії Наук та інших установах, намагалась активно впливати па громадське життя.

Однак окупаційну адміністрацію не влаштовували такі дії ОУН (М). Наприкінці 1941 р. була заборонена діяльність Української Національної Ради.

Відчувши небезпеку, з січня 1942 р. ОУН (М) перейшла на нелегальне становище. В лютому 1942 р. гестапо у Києві заарештувало групу діячів ОУН (М), серед яких були І.Рогач, О.Теліга, М,Теліга, П.Олійник та інші. Згодом їх розстріляли в Бабиному Яру.

Серед організацій, які почали боротьбу з німецькими окупантами, слід відзначити збройні формування, пов'язані з іменем Тараса Бульби-Боровця.

Ще у серпні 1941 р. Т. Бульба-Боровець, який був прибічником уряду Української Народної Республіки в еміграції, організував військове формування української міліції «Поліська СІЧ», що діяло на теренах Полісся та Волині і боролося з роздрібненими частинами Червоної Армії. Наприкінці 1941 р. німці висунули перед бульбівцями вимогу – ліквідувати і розпустити міліцейські загони. Тому бульбівці перейшли до партизанської боротьби. «Поліську Січ» було перейменовано на Українську Повстанську Армію (УПА), яка вела бойові дії як проти німецьких окупантів, так і проти радянських партизан.

На підміну від військових угруповань ОУН, УПА Бульби-Боровця зайняла більш лояльну позицію стосовно національних меншин України, а з часом встановила нейтралітет і у відносинах з радянськими партизанами, який утримувався більше ніж півроку.

19 серпня 1942 р. збройні сили Воронця вчинили успішний напад на станцію Шепетівка і завдали значних втрат гітлерівському гарнізону.

Восени 1942 р. керівництво ОУН (Б) взяло курс на створення власної партизанської армії, яка б боролась як з німецькими окупантами, так і з радянськими та польськими формуваннями. Становлення оунівського партизанського руху почалось у середині 1942 р.

Один із перших його загонів на Поліссі очолив С.Качинський. Загін цей був сформований головним чином з української поліції, члени якої масово перейшли до ОУН. Новостворене військове формування також одержало назву УПА (Українська Повстанська Армія). Офіційним днем її створення вважається 14 жовтня 1942 р. – день Покрови святої Богородиці. З часом до цієї партизанської армії явочним порядком приєдналися збройні формування Боровця й ОУН (М).