56. Національна політика в усрр в 20-х рр. Хх ст. Українізація.

На початку 20-х рр. особливої актуальності набули і питання національної політики, що конче потрібно було Комуністичній партії для зміцнення її влади в національних регіонах. У 1923 р. ХІІ з'їзд РКП(б) у сфері міжнаціональних відносин проголосив політику "коренізації", яка в Україні дістала назву "українізації". Політика українізації передбачала: виховання кадрів з представників корінної національності в дусі відданості комуністичній ідеології, впровадження в роботу апарату управління мови корінної національності, розширення мережі навчальних закладів із навчанням рідною мовою, а також розвиток національної культури. Але справжня сутність українізації була в тому, щоб закріпити владу Компартії в Україні і перебудувати ідеологічну сферу на засадах комуністичної ідеології.

Тому ставлення до українізації, особливо з боку членів КП(б)У, де українці становили 25%, було неоднозначним. Сильним виявився і опір українізації. У 1923 р. секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь виступив із "теорією" про боротьбу двох культур в Україні. Двозначною була і позиція Л. Кагановича, який у 1925 - 1928 рр. був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Але частина українських комуністів з ентузіазмом підтримала курс на українізацію.

Основні завдання й напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Тут проголошувалась рівність мов і вказувалось на необхідність надання допомоги в процесі розвитку української мови. Для проведення українізації була створена комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським. Від самого початку політика українізації наштовхувалась на опір з боку русифікованої верхівки КП(б)У. Але завдяки наркомату освіти, очолюваному послідовно Г. Гринько, О. Шумським, М. Скрипником українізація проходила успішно.

Керівництво і практичне проведення українізації в значній мірі здійснював наркомат освіти УСРР, а його в 20-ті - на початку 30-х рр. очолювали переконані прихильники українізації, у 1924 - 1927 рр. - О. Шумський, у 1927 - 1933 рр. - М. Скрипник. Особливо рішуче діяв Шумський, який у 1926 р. звернувся з листом до Сталіна, вимагаючи прибрати Кагановича з України і замінити його Чубарем. У відповідь Каганович звинуватив Шумського в націоналізмі. Кампанія критики Шумського скоро перейшла у відверте цькування. Шумського зняли з посади наркома і вислали за межі України. Так з'явився "шумськизм".

Одне із звинувачень Шумському було в тому, що він підтримав "національний ухил" М. Хвильового. Саме Хвильовий започаткував літературну дискусію у 1925 - 1927 рр., в якій йшлося про шляхи розвитку української літератури, про необхідність широкого використання досягнень європейського мистецтва, а не тільки однобічно орієнтуватися на російську культуру. Тому було висунуте гасло: "Геть від Москви! Дайош Європу!" У 1926 - 1927 рр. М. Хвильового звинуватили в націоналізмі, ворожості до офіційного курсу партії. Так з'явилася "хвильовизм".

На початку 1928 р. в журналі "Більшовик України" з'явилася стаття М. Волобуєва, в якій була піддана критиці економічна політика ВКП(б) в Україні і доводилося, спираючись на факти, що Україна залишається, як і раніше, економічною колонією Росії, що українська економіка може розвиватися самостійно. Погляди Волобуєва також були засуджені. Так з'явилася "волобуєвщина".

Проте, незважаючи на всі суперечності, українізація приносила вагомі здобутки. Відбувалася посилена українізація партії і державного апарату. У 1929 р. в УСРР діяло з українською мовою навчання: 80% шкіл, більше 60% технікумів, 30% інститутів. Періодичні україномовні видання у 1922 р. становили не більше 10, у 1933 р. з 426 видань україномовних було 373.

Складовою українізації став розвиток культури і мови представників інших народів, які проживали в Україні. У 1925 р. в УСРР з 28 млн. населення українці становили 22 млн., а інші - 6 млн. Було відкрито сотні шкіл з національними мовами навчання, десятки національних театрів, періодичних видань. В місцях компактного проживання національних груп неукраїнського населення було створено 12 національних районів і 538 сільських рад (болгарських, грецьких, єврейських, німецьких, польських та інших).

Взагалі здобутки українізації були дуже вагомі. Особливого розвитку дістала українська культура, література, мистецтво, які в 20-ті рр. пережили справжнє відродження і розквіт.

З еміграції, повіривши в неї, повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші діячі науки, освіти, культури. 1920-і роки — це процес творчого злету української науки. Розгорнули свою діяльність відомі наукові колективи, зокрема математична школа. Л. Ландау став ініціатором досліджень у галузі термоядерного синтезу. На терені суспільних наук активно працювали Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Яворський, М. Грушевський, літературознавці С. Єфремов.

Видавалися десятки альманахів, збірників, журналів. Існували десятки літературно-художніх об'єднань: "Гарт", "Плуг", "Ланка", "Молодняк", "Авангард", ВАПЛІТЕ («Вільна академія пролетарської літератури»)та ін. Діяли О. Досвітній, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, М. Рильский, В. Сосюра, Г. Тичина, М. Хвильовий та інші. У ці ж роки діяв театр Леся Курбаса "Березіль", уславився кінематограф О. Довженка (фільми "Арсенал", "Звенигора" та інші).

У 1920-ті рр. бурхливо розвивалися й інші види мистецтва. Скрізь виникали самодіяльні і професійні музичні колективи. Серед них капела «Думка», київський симфонічний ансамбль на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко. Становлення українського театру пов'язано з іменами Л. Курбаса.

В образотворчому мистецтві плідно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич та ін. Музеї українського мистецтва були створені в Києві, Харкові, Одесі. В архітектурі розвивався конструктивістський стиль. Однією з найбільш видатних пам'яток цього стилю стала споруда будинку Державної промисловості у Харкові.

Тобто українізація не піддається однозначному оцінюванню, проте вже на початку 30-х рр. починається процес її згортання, а на кінець 30-х рр. фактично вона ліквідовується.