Література. Мистецтво

Для дослідження Індії у давнину важливе значення мають дві епічні поеми «Махабхарата» і «Рамаяна». Ці епічні твори складались тривалий час. «Махабхарата» і «Рамаяна» – це величезні за обсягом твори, неоднорідні за складом. Особливо розлогою є «Махабхарата» – 8 тис. шлок (строф або пісень). Її обсяг у 8 разів перевищує обсяг «Іліади» та «Одисеї», взятих разом. За змістом «Махабхарата» така різноманітна, що по праву може бути названою енциклопедією давньоіндійського життя. Тут є відомості про державний устрій та управління, соціальні відносини, економічний розвиток окремих районів країни, звичаї населення, сімейні стосунки, багатющій етнографічний та історико-географічний матеріал, виникнення основних філософських шкіл, філософсько-релігійних ідей, формування принципових рис індуїзму, культу богів Шиви та Вішну. Вступну частину 4 книги «Махабхарати» складає один з найважливіших релігійно-філософських творів Давньої Індії – «Бхагавадгіта», що відіграв визначну роль не тільки в індійській релігії, але й у культурі загалом. Цей текст з’явився в епічній поемі пізніше, ніж склалося її основне ядро.

«Рамаяна», вочевидь, cклалася пізніше, хоча і відобразила події, уявлення та ідеї ще більш раннього походження. Пізні книги «Рамаяни» склалися в усній традиції тільки біля ІІІ ст. н.е. Дехто вважає і сюжет «Рамаяни» давнішим за основну сюжетну лінію «Махабхарати». «Рамаяна» – це оповідь про життя Рами. Рама – означає «прекрасний як місяць» і вважається сьомою автарою Вішну, у якій він звільняє богів та людей від тиранії царя ракшасів Равани. Коли Рама став юнаком, він пройшов випробування і одружився з царівною на ім’я Сіта. На долю Рами випали важкі випробування: вимушене відлюдництво Рами, яке з ним ділили Сіта і звідний брат Лакшмана, запекла боротьба Рами з ракшасами, викрадення Сіти царем ракшасів Раваною, боротьба з Раваною у союзі Рами з царем мавп Сугривою та його мудрим радником Хануманом. Нарешті, драматичний фінал оповіді – Сіту звинувачують у невірності, і Рама виганяє її до лісу, де вона знаходить притулок у аскета Вальмікі. Коли Рама повертається за Сітою, то знаходить разом з нею і своїх синів, Кушу і Лаву. Рама хоче покликати до себе Сіту, але вона просить, щоб її проковтнула мати-земля, отже, подружжю було суджено з’єднатися тільки на небі.

Мистецтво Давньої Індії розвивалося у відповідності до законів, зафіксованих у найдавнішій оповіді, – ведах. Його підживлювала могутня фантазія та грандіозність масштабів уявлення про Всесвіт. Ідея єдності життя у всіх його виявах пронизує і філософське вчення, й естетику, й мистецтво. Тому в індійському мистецтві першочергове значення набуває синтез архітектури і скульптури, архітектури й живопису, живопису і музики. Невід’ємною від архітектури стає скульптура. Релігійна символіка проявляє себе у кожному творі архітектури. Скульптура, передусім – рельєф, посідає в індійському мистецтві перше місце. Перші пам’ятки індійської архітектури з’являються у 2 тис. до н. е. Міста Хараппа, Мохенжо-Даро мали регулярне планування, каналізацію, будинки з обпаленої цегли. Проте справжный розквіт архітектури пов’язаний із діяльністю правителя імперії маур’їв, Ашоки. Для об’єднання народів Індії Ашока використовував буддизм. За його правління було зведено перші кам’яні буддійські монументи-колони (стамбхи), сферичні споруди, символи буддизму (ступи), печерні храми. Починаючи з І ст. н.е., Будда був визнаний божеством та став зображуватися у вигляді людини, а не символу, як було до цього часу. Саме у цей період (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е. ) образу Будди було надано гуманістичних рис: м’якості та лагідності подоби, милосердного виразу обличчя. Водночас образ Будди мав і канонічні відмінності від зображення простого смертного. Серед них – точка між бровами, виріст на голові, вкритий волоссям, довгі мочки вух та ін.

У IV-V ст. буддизм зливається з більш давніми місцевими релігіями. Будда визнається втіленням індуїстського божества Вішну. У цей час у мистецтві, особливо в живопису, поширюються світські мотиви. Вони проникають навіть у мистецтво храмових печерних комплексів, які поєднують у собі архітектуру, скульптуру та живопис. Особливо знаменитим є комплекс буддійських монастирів та храмів Аджанти, що включає у себе близько тридцяти печер, висічених у скелі на березі річки. Живопис Аджанти широко й барвисто відбиває життя Індії того періоду: природу країни та побут людей, що її населяли, від царів до представників найнижчих прошарків населення.

З VII по XIII ст. Індія переживала епоху феодальної роздробленості. В ідеології цього періоду переважав індуїзм. Складовою частиною культів цього віровчення були масові театралізовані свята з танцями у масках та музикою. Вони проходили біля міста Мадрас перед колосальним рельєфом «Спад Гангу», розміром 9 х 27 м. Рельєф зображує людей, небожителів і тварин і присвячений уславленню благотворної сили вод Гангу. У печерному храмі острова Елефанта знаходиться дивовижне і вражаюче зображення бога Шиви висотою понад 6 м. Смужки кам’яної породи діагонально перетинають обличчя бога. Традиція скельної та печерної архітектури закінчується у IX – наприкінці XII ст.

Література: 3, 7, 15, 28, 33, 50, 72, 90.