Література. Мистецтво

Часом розквіту літературної творчості у давньому Єгипті вважається період Середнього царства. До нас дійшли літературні пам’ятки цього періоду: «Розповідь про Синухета», «Казка потерпілого у корабельній аварії», повчання фараона Аменемхета І (2000–1800 рр. до н.е.), «Повчання Неферті» та «Пророцтво Неферті». Ці літературні пам’ятки відображують поступові зміни у світоглядній картині давніх єгиптян, що були пов’язані з розвитком соціальних відносин та незворотнім плином історії. На тлі цих фундаментальних чинників у давньоєгипетських текстах усе більше вирізняється постать окремої особистості й осмислення драматичності людського існування.

В якості антитези поширеній догмі про безсмертя можна розглядати 15 текстів, які складають «Пісню арфіста». Вони теж з’явилася в епоху Середнього та на початку Нового царства. Ці тексти пов’язані між собою єдиним світовідчуттям: усе, що існує на землі, приречене на знищення; покоління людей вік за віком сходять у могили, заупокійні пам’ятники руйнуються та зникають, і від цих людей не залишається навіть згадки. Тому потрібно цінувати радості життя та насолоджуватися ними, бо ніщо не зможе зупинити безжальну смерть. Таким чином, у «Пісні арфіста» висловлено скептичне ставлення відносно потойбічних вірувань єгиптян. З цим твором перекликається і «Бесіда зневіреного зі своєю душею». Людина, що зневірилася в житті, бажає смерті. Душа відраджує її від цього бажання. Проте, наприкінці розмови душа людини має погодитися, що бажання людини прийти в обійми смерті обґрунтовано.

Література Нового царства містить велику кількість казок («Два брата», «Правда і Кривда»), а також твори дидактичного характеру. Значними позитивними поетичними якостями відрізняється любовна лірика цього періоду. Розуміння значення літературної творчості у давньому Єгипті пов’язане з розумінням давніми єгиптянами значення слова взагалі. Згідно з оповідями, Атум – Ра створював людей зі своїх сліз (ці слова єгипетською схожі за звучанням), що означало прояв віри у те, що слово і предмет знаходяться у тісному взаємозв’язку.

Мистецтво Давнього Єгипту виникло з ідеї вічного життя. Тому у мистецтві Єгипет намагався вирішити проблему смерті. Проте, всупереч думці, що могла б стверджувати похмурий, містичний характер давньоєгипетського мистецтва, єгиптяни були вдячні богам за те, що життя на берегах Нілу прекрасне. Їхнє небажання змиритися з фактом обмеженості життя смертю знайшло своє відображення у символіці та темах мистецької творчості.

Давні єгиптяни піклувались про своїх богів та померлих більше, ніж про живих. Коли вони будували новий храм, «дім вічності», вони не рахувалися з будь-якими витратами: завозили здалеку каміння, метали, коштовне дерево, хоча самі жили у будинках з сирої цегли, де тільки настінний розпис імітував камінь і метали. Тому храми і гробниці проіснували значно довше, ніж міста, а побутових речей давніх єгиптян збереглось значно менше, ніж саркофагів, храмів та статуй фараонів.

Велич тем, які відкривались єгипетському мистецькому світогляду визначила його характерну рису. Це – відсутність дрібної марноти. Твори скульптури створювалися з надтвердих матеріалів та були монументальними. Спокійна впевненість у близькій присутності вічності створила особливий тип канонічності давньоєгипетського мистецтва. У давньоєгипетському мистецтві людина вперше стала здатною подолати страх часу і простору й вийти за межі матеріальної, предметної дійсності заради вираження трансцендентних, вічних ідей. Для їхнього вираження ця культура не шкодувала ні часу, ані сил і використовувала «вічні», найтвердіші матеріали. З фанатичною наполегливістю єгиптяни за допомогою дерев’яних клинів та мідних пилок із піском і водою розколювали, розпилювали, шліфували і полірували до блиску граніт, базальт, діабаз. Монументальність досягалася простими засобами і, мабуть, не була результатом застосування особливого прийому. Скоріш за все, такою була метафізика бачення: витвори створювали контраст масштабів рівновеликих фігур, який вражає спокійною величчю і значущістю.

Для характеристики єгипетського мистецтва найчастіше використовують слова «канон», «архетип», «умовність». Проте, єгипетський канон відрізняється від античного канону, а умовність єгипетського зображення – від умовності мистецтва взагалі. Умовність єгипетського зображення випливає з синкретизму, цілісності художньої творчості, яка ще не була поділеною на окремі види мистецтва. За віруваннями давніх єгиптян, першим художником був творець світу бог Птах. Тому зображення у єгипетському мистецтві сходять до небагатьох архетипів, спільних для всіх видів ремесла: будівництва храмів і пірамід, виготовлення амулетів і меблів, одегу, монументального розпису, косметики, ієрогліфічного письма. Архетип дзеркальної симетрії повторюється у зображенні хреста анх, мотивах рослинного орнаменту, лотосоподібних колонах єгипетських храмів.

Ще однією особливістю давньоєгипетського мистецтва є тотемізм. На відміну від релігії давніх греків, єгиптяни не уподібнювали своїх богів людині. Зображення тварин у них ставали їхніми іпостасями, втіленнями, ликами. Звідси особлива символіка, що здається примхливою. Характерним прийомом «комбінаторного формоскладення» давньоєгипетського мистецтва стає заміна голів у зображеннях божеств та довільне поєднання непоєднуваних у дійсному житті елементів. Богиня Сехмет зображується з головою левиці, Баст – із головою кішки, бог Хнум – із головою барана. Замість богині неба Хатор, що зазвичай зображувалася у вигляді корови, могли бути зображені тільки роги, ка – частина душі фараона – була явлена людською постаттю, на голові якої ще одна пара рук з’єднана фантастичним чином, тіло змії має голову сокола Гора.

Канон єгипетського мистецтва складався протягом тривалого часу. Малюнки на остраках (черепках, плитках) додинастичного періоду свідчать про відсутність будь-якого канону. В мастабах 1 династії знайдені «скульптури», які належать до типу «натурального макету»: у макет голови бика вставлено справжні роги. Близько 1200 р. до н.е. у настінних розписах Фів фігури людей і тварин зображуються довільно, у різних сполученнях фронтальних та профільних проекцій. Проте значно раніше у рельєфах фараона Нармера 1 (близько 3000 р. до н.е.) канон уже ясно відслідковується: різномасштабність постатей у залежності від їхньої ієрархії, показ голови і ніг образів у профіль, плечового поясу – анфас, тазової частини – у три чверті. Це правило, що зберігалося і надалі, говорить що канон – поняття не художнє, а ідеологічне. Канон встановлює зв'язок випрацюваних історією мистецтва способів і прийомів зображення з приписуваним ззовні офіційним змістом, нормами естетики та вимогами культу. У перехідні періоди історії Єгипту, коли централізована влада була слабкою, канони послаблювались, але не зникали ніколи. Так було, наприклад, в період парвління Ехнатона.

Будівництво гігантських пірамід пов’язано з епохою фараонів 3 і 4 династій Давнього царства. Це єдине з «Семи див світу», що збереглося до нашого часу. Піраміда є ідеальним втіленням єгипетського канону. Правильний квадрат в основі конструкції у поєднанні з образною цілісністю композиції створює простоту і ясність, що виводять піраміду з її історичного часу. Класична форма пірамід склалася не одразу. Одна з ранніх пірамід, гробниця фараона Джосера, має східчасту форму, немов складається з семи мастаб, що поставлені одна на одну. Однак найбільше вражає грандіозність цих споруд.

Найвища єгипетська піраміда – піраміда Хеопса (Хуфу) складена з 2 млн. 300 тис. кам’яних брил і має у висоту 137 м. Про її масштаби говорить таке порівняння: всередині піраміди можуть одночасно вільно розміститись собори Св. Петра у Римі, Св. Павла у Лондоні та собор Св. Стефана у Відні. Загадка пірамід полягає у тому, що піраміди не обовзково мають бути гробницями фараонів: у поховальних камерах дійсно знаходили саркофаги з муміями фараонів, однак найчастіше вони були порожні. Водночас написів, що це поховання фараонів, не було знайдено, що може пояснюватись міркуваннями безпеки. Але навіщо тоді будувати піраміду?

Одна з гіпотез створення пірамід – «сонячна» – передбачає у них символічний зміст. У давнину на вершинах пірамід знаходились «пірамідіони» – камені, що уособлювали Сонце. Личкування пірамід було відшліфовано до блиску і відбивало сонячні промені. Вентиляційні шахти всередині пірамід спрямовані у двох напрямках: на пояс Оріона – сузір’я, пов’язане з культом Осіріса, та на Сиріус – зірку богині Ісіди. У «Текстах пірамід» ці споруди поіменовані «горами зоряних богів».

У період Середнього царства вже не будували великих пірамід. Висота невеликих пірамід цього часу не перевищувала 60 м.

В епоху Нового царства напроти Фів, на лівому березі Нілу, створювався царський некрополь – Долина царів. Храми і гробниці розділялись: храми будувалися внизу, а гробниці, щоб запобігти пограбуванню, висікались у скелях та маскувались. Класичним для цього часу є храм цариці Хатшепсут (близько 1500 р. до н.е.). Всередині храму підлога була оздоблена золотими та срібними плитами, двері з кедрового дерева інкрустовані золотом та слоновою кісткою, стіни вкриті розписом. До періоду Нового царства належить і побудова більшості пам’яток Карнака. Цей найбільший у світі давній храмовий комплекс будувався протягом двох тисячоліть (від 1970 р. до н.е. до правління імператора Августа). До шедеврів світового зодчества належить гіпостильний зал («хіпостілос» – підтриманий колонами), що датується XVI-XII ст. до н.е. Цей зал утворюється більш ніж 130-ма колонами, розташованими у 16 рядів, з капітелями у вигляді розкритих квіток лотоса. Стелі темно-синього кольору (що зараз не існують) були прикрашені жовтими зірками та священними шуліками.

Мистецтво часу Ехнатона (пер. пол. XIV ст. до н.е.) відрізняється зосередженою увагою до індивідуальних образів. Шедеврами давньоєгипетського мистецтва є виконані скульптором Тутмесом портрети фараона та його дружини Нефертіті.

Традиції епохи Ехнатона зберігались у роботах майстрів Фів та Мемфіса. Вшанування єдиного сонячного бога Амона в образі диска з багатьма променями-руками зумовило зміну конструкції храмів, присвячених цьому богу. Служба відбувалась просто неба, тому що вівтар Атона розміщувався у дворі храму.

Історично, згасання великої культури Давнього Єгипту відбувалось протягом кількох століть. Воно було пов’язано як із зовнішньою агресією, так і поступовою втратою цілісного світобачення і традицій таємничої давнини, що допускали до себе тільки посвячених. У VI ст. до н.е. Єгипет потрапляє під владу перських загарбників. Після битви під Пелузією у 525 р. до н.е. Кабін, перський цар, коронується на фараона. Проте вплив єгипетського культурного потенціалу був таким значним, що перський цар захотів довести неперервність влади фараонів і законність коронації. Він отримав титул «син Ра подоба Нейт» і наполіг на посвяченні у містерії Нейт, патронеси міста Саїс. У 332 р. до н.е. Єгипет відвоювали у персів війська Олександра Македонського. Великого полководця коронували як фараона і за традицією проголосили сином бога Амона та володарем обох земель. Занепад і зникнення великих знань і традицій давньоєгипетської культури відбувався ще декілька століть. Останній напис ієрогліфами датується 394 р. до н.е. У 535 р., за імператора Візантії Юстиніана перестав існувати храм Ісіди на о. Філе. Так згасла велична культура стародавнього Єгипту.

Література: 7, 8, 12, 17, 22, 28, 33, 34, 41, 50, 59, 68, 72, 74, 87.