Питання для самоконтролю:

1. Загальна характеристика культурної ситуації у світі на початку минулого століття.

2. Відкриття у фундаментальних науках і світоглядна криза XX століття.

3. Загальнокультурне значення теорії А. Ейнштейна.

4. Модернізм у психології: З. Фрейд та К. Юнг.

5. Поняття постмодерн та постмодернізм. Основні представники філософії постмодернізму.

6. Загальна характеристика соціально-філософських концепцій постмодернізму.

7. Живопис XX сторіччя: основні напрямки і представники.

8. Новітні напрямки сучасного мистецтва: загальна характеристика.

9. Новаторська архітектура XX-го сторіччя.

10. Перспективи розвитку людської культури у XXI сторіччі. Пост-людина.

Післямова

Історія XX ст. свідчить, що зрушення у свідомості ВЖЕ набули неконтрольованого й незворотного характеру. Тому те, що має відбутися, вже не залежить від стану розуміння справ окремою людиною як синхронним діячем, частинкою людства. Є тільки здатність одноосібно оцінити ситуацію і прийняти рішення, хоча який вибір щодо варіантів цих рішень – незрозуміло. Ця ситуація відрізняється від концепції людства з Відродження до Нового часу, коли людина, незалежно від своєї долі і власних сил, жила впевненістю, що загальне сукупне уявне людство рухається у стабільному світі, який фактично вже піддався розумінню і є таким чином для людства контрольованим і прогнозованим. Отже, є надія, що прогрес, який здійснюється послідовно, має сенс для наступних поколінь, отже, певним чином має сенс і для минулих поколінь, бо вони, власне, ці наступні покоління і створюють.

У ситуації постмодерну все втрачає сенс, і нічого не контролюється. Людську свідомість і самосвідомість, сенс життя й руху нічого не підтримує, крім випадкових і фатальних збігів, що, як іскра, падають на підготовлений історією, політико-філософською думкою і науково-технологічними досягненнями вибухонебезпечний ґрунт.

Насправді, коли Ейнштейн створив теорію відносності, він ствердив, що припинила існувати абсолютна істина, тобто абсолютний критерій істини. Якщо абсолютна істина не існує, те, що є правдою для одного спостерігача, не стає правдою для іншого. Отже, ми вже втратили разом з Ейнштейном критерій, який означав «Сонце» для свідомості, ми вже у знаходимось у стані «8 хвилин після зникнення Сонця». Але цей стан, як смерть, що приходить поступово, разом з відмиранням людських здатностей, функцій і безпосередності сприйняття (а це для всіх часів було так – кожен готував собі власне потойбічне існування, але було загальне Сонце віри) не настає водночас з розумінням цього стану окремою людиною.

Спробуємо уявити, що стан плюральності допускає наступне міркування. Якщо маса пов’язана зі швидкістю, швидкість – з існуванням простору, а простір, енергія і маса утворюють усе, у тому числі й людину з її психологією, духовністю і внутрішніми вимірами (але ми про це свідомо нічого не знаємо і ніколи не дізнаємося), тоді кількість людей, що вірять в абсолютну істину, яка як абсолютна повинна включати в себе й ідею добра (хоча не зрозуміло, куди подінеться зло?), має значення для того, щоб утворювати ідеальну масу духовного протистояння руйнуванню Всесвіту й духу як такого, проти сил, що діють усупереч цій вірі. Іншими словами, той, хто вірить і робить добро, як він його розуміє, і є людиною, що утримує і подалі створює цей світ кожну мить. І це правда самого Ейнштейна, адже він довів, що сприйняття (тобто світ) залежить від спостерігача. Хто ж або що створює масу «темної енергії» за фізичними уявленнями і зло як таке – за культурологічними?

Духовно-смислова небезпека, яку не можна подолати, про всяк випадок, у видимій перспективі, полягає у тому, що оприлюднення істини про те, що вона не існує або може бути плюральною, тобто будь-якою, «іншою» в залежності від думки чи стану сприйняття кожної окремої людини, означає насправді «витвір диявола на шляху у пекло» або прирощення самої темної енергії. Адже питання не у тому, що люди помиляються, коли шукають істину. Це вже наслідок, з яким не можна боротися. Потрібно подивитися глибше: питання у тому, що вони її шукають. Адже тоді виходить, що сам пошук істини веде до сумніву, до Ейнштейна з його відносністю, до стану «загальної плюральності» та, врешті-решт, до постійного приросту маси тих, хто примножує цей стан плюральності фактом самого спостереження за ситуацією, що проголошена як плюральність. А саме, якщо критерію загальної спільної істини як віри не існує, то хоче людина чи ні, але фактом своєї появи на цей світ у час коли відкрито, що «Бог помер», що істини й вири не існує, ця людина вже сприяє своїми сумнівами, пошуками, навіть своїм напівтемним існуванням у невизначеному часі тому, що примножує масу сили абсурду, хаосу, і невіри.

У Коментарях до «Тібетської книги мертвих», яку К. Юнг з моменту ознайомлення з нею весь час тримав при собі, великий містик, науковець і гуманіст визначає останнє завдання для спрямування волі людини, що помирає: «Той, хто помирає, має відчайдушно опиратися велінням розуму (так, як ми його звикли розуміти) та вивільнитися від панування свого «Я» , яке цей розум вважає священним. На практиці це означає повне підкорення об’єктивним психічним силам з усіма наслідками, що звідси випливають, своєрідну символічну смерть, яка відповідає у найдавніших текстах людства стану Страшного Суду». Отже, у будь-якому разі кожен, незалежно від ролі, яку він виконував при житті, – геніального вченого, великого політика чи «пересічної людини», – може перевірити всі підстави віри, які рухали ним у цьому житті для досягнення істини у стані після смерті.