Література

Література XVIII ст. збагатила світову культурну скарбницю багатьма видатними іменами. Піонерами художньої прози вважаються англійці Джонатан Свіфт (1667-1745 рр.), Даніель Дефо (1660-1731 рр.), Генрі Філдінг (1707-1754 рр.), Семюел Річардсон (1689-1761 рр.). Поезія Англії представлена Олександром Поупом (1688-1744 рр.), Джоном Драйденом (1631-1700 рр.), шотландським поетом Робертом Бернсом (1759-1796 рр.). Драматичне мистецтво було представлене у Англії Річардом Шеріданом (1751-1816 рр.). У Франції безсмертну славу своїми комедіями здобув П’єр Бомарше (1732-1799 рр.), в Італії – Карло Гольдоні (1707-1793 рр.). Німецька поезія пишається іменами Евальда Крістіана фон Клейста (1715-1759 рр.), французька – Андре-Марі де Шеньє (1762-1794 рр.). У Франції видатними романістами були Вольтер і Руссо. Але якщо кожна з епох залишає пам’ятки у різних галузях діяльності, які мають прояснити для нас, наступних читачів, її зміст і дешифрувати її сенс, культурну атмосферу, ціннісний дух, то для Нового часу таким (але не єдиним) є твір Антуана Франсуа Прево Декзиля (1697-1763 рр.) «Манон Леско». Це – одна з найвеличніших історій кохання у світовій літературі. Спробуємо зрозуміти, чим приваблює цей твір безвідносно необхідності визначити крізь нього «дух епохи». Сюжет відповідає класичній трагедійно-міфологічній схемі – кохання як випробування і смерть як результат. Недарма тема кохання вважається вічним сюжетом. Бо кохання – це власне не сюжет, а певний прицип побудови оповіді та її рушійна сила. Але зміст і сенс цього поняття, його ціннісна складова різниться в залежності від історичної епохи. В історії європейського літератури і культури «Манон Леско» є знаковим твором. Античність не знає і не залишає розвинених описів пристрасного кохання, бо, як ми вважаємо, саме кохання у його розгорнутій психологічній глибині з’являється в європейській культурі значно пізніше. Здається, що особистість у той час ще була не здатна до кохання (або його опису) у його сьогодняшньому розумінні: кохання Трістана та Ізольди – це конфлікт почуття і честі, а не власне анатомія самого кохання; кохання Данте до Беатріче – це залюбленість поета у символ чистої жіночості, яким постає її образ у його уяві; навіть дещо іронічним є ототожнення Дон Кіхотом простолюдинки з прекрасною Дульсінеєю Тобосською, яка є для нього втіленням лицарського ідеалу кохання до «Прекрасної Дами». «Манон Леско» насправді руйнує старий міф і створює новий – справжній міф Нового часу. Це міф про велике кохання, підвалини якого у «Ромео та Джульєтті» звів ще великий казкар Вільям Шекспір. Але якщо велика трагедія закоханих у Шекспіра – це класичний жах неможливості вийти за межі року, який визначає долю закоханих залізним збігом випадковостей, то в «Манон Леско» діє зовсім інший «механізм». На противагу закоханим у «Ромео та Джульєтті» обставини весь час допомагають Манон і кавалеру де Гріє «стати на шлях істинний»: друг кавалера Де Гріє Тіберж повідомляє його батькові про місце перебування коханців, і кавалер отримує нагоду повернутися до своїх духовних занять, у яких він досягав таких значних успіхів. Персонажі, що зустрічаються на шляху Манон, створюють, здається, нездоланні перешкоди, щоб вона не могла далі йти «шляхом пороку», тощо. Але все марно – тільки у вигнанні, у далекій Америці, куди доля закидає закоханих, настає час останнього випробування, яке за законами оповіді не може закінчитися щасливою розв’язкою, а тільки невідворотністю фінального акорду – смертю Манон, яка може означати, що вона цілком пройшла своє життєве випробування. Аббат Прево не не намагається розповідати повість про іншу Манон, бо це має бути іншою повістю, можливо, зовсім не цікавою для читача. Манон вмирає, віддано слідуючи за своїм єдиним коханням – кавалером де Гріє. Але цей фінал насправді не означає перемогу розуму, який у Просвітництві ототожнюється з доброчинністю. Він скоріше говорить про його (розуму) абсолютну безсилість у справах серця. І тому «галантний» вік і вік «Просвітництва» не випадково є одним і тим самим XVIII ст. У ньому збіглися дві сили: розум і почуття. Розум намагався пролити своє холодне світло на таємницю людської душі, де вирують пристарсті, і панує свавілля ірраціональних законів кохання. Кохання від цих спроб ні на йоту не змінило своєї сутності. Тільки літературно- мистецькі витвори цього часу залишилися високим свідченням переможної сили кохання, якій, за виразом античних авторів, можна тільки підкоритися. І ще один важливий висновок: Манон втілила новий міф. З одного боку, вона стала вічним символом пристасті і відданості чуттєвій насолоді, хай це буде чуттєве кохання чи прагнення «красивого життя». Але, окрім цього, літературний твір «Манон Леско» знаменує новий тип мистецької культурної діяльності: опис новими засобами нового типу нових для людини почуттів. А саме: не скальпель, а скоріше, мистецький пензль людського розуму починає послідовно вимальовувати мінливі картини пристрастей людської душі на історичному полотні культурних періодів. Важливе спостереження робить автор «Манон Леско» на сторінках твору: «Небагато людей знає силу глибоких душевних потрясінь. Більша частина людства є чутливою лише до 5-6 пристрастей, до яких зводяться всі їхні життеві хвилювання. Заберіть у них любов і ненависть, радість і сум, надію і страх, – ніяких інших почуттів у них не залишиться. Але люди більш високого складу можуть хвилюватися на тисячу різних ладів; здається, начебто вони наділені більш, ніж 5 почуттями, та здатні уміщати у собі почуття і думки, що перевищують звичайні межі природи; і оскільки вони усвідомлюють свою перевагу, що вивищує їх над натовпом, вони цінують його більш за все на світі...» Можливо, цей уривок несе в собі відповідь, найбважливішу з точки зору обговорюваного предмету, а саме: нова епоха висвітила нову цінність, точніше, нову її грань – індивідуалізм, «замішаний» на відчутті власної унікальності, несхожості на інших, що підживлює і дає силу для створення власної комбінації долі і проживання власної картини пристрастей. А цих картин, як і комбінацій генів, може бути незліченно багато. Проте, жодною з них не можна знехтувати, бо в них (як в особистому наборі генів індивіда, міститься його вигляд і якості), полягає прояснення родової цінності людини. А це прояснення для людини як родової істоти відбувається одночасно з історією її культурного становлення. З появою у XIX ст. романтизму, не стільки як художнього напряму, а як світоглядної установки, від Ніцше і Фрейда до Ейнштейна і Далі вже важко буде відрізнити художній метод від наукового, якщо не утримуватися в межах штучно визначених правил. У XX ст. реальність взагалі починає зникати.