Література. Мистецтво

У середині 3 тис. до н.е. клинописна система породила розмаїття текстів: це були не тільки розрахункові документи, але й наукові знання – назви країн, рослин, мінералів, тощо, двомовні словники. При школах-академіях (едуба) виникали бібліотеки. Найвідомішою є бібліотека ассірійського царя Ашшурбанапала в Ніневії (знайдена у 1853 р.), яку він збирав з усіх великих міст Межиріччя та розмістив у архівах власного палацу. Основне місце в бібліотеці посідали книги релігійного та наукового змісту, головним чином – з математики та астрономії, а також словники та книги для вправ у читанні по складах. Інший відділ бібліотеки складали «архівні» документи: політичні трактати, царські накази, переліки податків, доповіді чиновників, приватні документи.

Великий інтерес становить старовавілонська «Поема про атрахасиса», яка містить оповідь про створення людини і всесвітній потоп та культовий космогонічний епос «Енума еліш» (Коли зверху…»). З Месопотамії дійшла поема-казка про витівки хитруна, який тричі помстився тому, хто його образив. Мотив польту людини на орлі, що широко розповсюджений у світовому фольклорі вперше зустрічається в аккадській «Поемі про Етана». Серед творів авторського походження слід назвати «Вавилонську теодицею» та «Розмову господаря з рабом», які угадують теми біблійних книг Іова та Еклезіаста. У цілому словесність Межиріччя, її тематика та саме бачення світу значно вплинули на літературу інших народів, на Біблію, а через неї – на літературу Європи.

Одним з найкращих зразків давньомесопотамської літератури вважається «Епос про Гільгамеша». Це імя аккадського походження, можливо означає «пращур-герой». Гільгамеш був легендарним правителем м. Урука у 27 - на початку 26 ст. до н.е. Після смерті був обожнений. Найдавніший запис поеми датується І чвертю 2 тис. до н.е., але, можливо, сягає останньої третини 3 тис. до н.е. Найповніша версія поеми зветься «Про того, хто все бачив». Вона зберіглася у записах урукського заклинателя 7-6 ст. до н.е. Зміст поеми такий: жителі м. Урука постіно зверталися до богів зі скаргами на жорстокого та норовливого правителя свого міста Гільгамеша. Він примушував їх виконувати важкі повинності, відбивав жінок у добропорядних громадян. Богиня Аруру створює дику людину Енкіду, яка має зійтися у двобої з Гільгамешем і подолати його. Гільгамеш бачить увісні видіння, з якого дізнається, що йому суджено мати друга. У двобої Гільгамеша з Енкіду ніхто з них не зміг перемогти одне одного, вони стають друзями. Разом герої здійснюють низку подвигів, виступаючи іноді і проти волі богів. Так сталося після вбивства лютого Хумбаби, який охороняв священний ліс. З волі богів, розгніваних його смертю, Енкіду помирає. Ця жертва, як можна думати, зберігає життя Гільгамешу. Приголомшений смертю друга, Гільгамеш тікає у пустелю, а оплакуючи його, вперше відчуває свою смертність. Одержимий бажанням стати безсмертним, Гільгамеш кидається на пошуки вічного життя. Його попереджають, що боги судили людям смерть, а безсмертя залишили собі. Але він долає безліч перешкод у пошуках безсмертя – долає навіть води смерті і потрапляє на острів, де живе Утнапішті – єдина людина, якій боги залишили безсмертя. Від Утнапішті Гільгамеш дізнається про історію всесвітнього потопу, а також про те, що рада богів не збереться, щоб дарувати йому безсмертя. На прощання все ж праведник відкриває Гільгамешу таємницю квітки вічної молодості. Гільгамеш дістає квітку, але не встигає нею скористатися. Коли він купався, квітку викрала змія, яка, скинувши шкіру, одразу помолодшала. Повернувшись в Урук, Гільгамеш заспокоюється, отримуючи насолоду від виду стіни, спорудженої навколо міста.

Вдаючись до побіжного аналізу викладеного в епосі про Гільгамеша сюжету, можна визначити декілька вартих уваги моментів. По-перше, жорстокість та норовливість Гільгамеша – відображення стихійної дії сутнісних сил особистості, що тільки народжується в цивілізаційно-культурному процесі , коли соціальні і культурні норми ще слабкі, щоб приборкати стихію емоцій і бажань людини, що природно й у силу соціального статусу має великі можливості. По-друге, звернення громадян до богів – це фіксація випрацювання основи для апеляції, яку, стало відігравати право та закон дії монархів – «ме». По-третє, творення богами дикої людини Енкіду – це виявлення суперечливих начал у єстві людини. Власне, Гільгамеш врешті-решт бореться не з Енкіду, а з самим собою, тільки сили упорядкування і руйнування в його душі і свідомості отримують персоніфіковану форму. Не випадково, що боротьба закінчується примиренням, тобто гармонізацією внутрішніх сил і примиренням Гільгамеша з собою, внаслідок чого його сили подвоюються, і він постає справді культурним героєм – носієм культурного закону та приборкувачем хтонічних (тобто породжених стихією Землі), хаотичних сил, що чинять спротив людині в процесі її культуротворчої діяльності. По-четверте, повстання проти волі богів. Це чи не центральний пункт оповіді. Адже тут фіксується притаманна людині тяга до здійснення і ствердження власної волі. Людина бачить себе як самостійний чинник космічного процесу, в якому боги повинні рахуватися з його волею і місцем під сонцем у космосі і на землі. По-п’яте, нарешті, марність прагнення знайти безсмертя. Це відповідь, яку в давньому епосі дає герой оповіді, і яка не заперечена й сьогодні, оскільки людина продовжує шукати шляхи власного ствердження у своїй долі, у своїй культурі як способі самостійного існування в історії та Всесвіті. І, нарешті, Гільгамеш повертаєтьтся в рідне місто Урук та знаходить спокій споглядаючи побудовану навкруги його стіну. Це символ примирення з собою, що виникає на останньому етапі драми його долі і означає такий невід’ємний стан людини як особистості, що має кінечний земний шлях, коли завершення життя має реалізацію у ствердженні себе в результатах культурної діяльності. Власне це і є досягнення людиною земного безсмертя, коли воно отримується тим наслідком, який залишається в матеріалізованих результатах праці та стає (і це другий символ-значення споглядання стіни) оспіваним в епосі як формі соціально-культурної пам’яті. Для Гільгамеша це славне завершення шляху – його особиста доля реалізувалась у пошуку, якому він віддав всього себе.

Так сама поема стає зразком і своєрідною мапою проходження людиною певних душевних станів – від непокори до покори, але не зламаності, а примирення. Ці етапи є природними, але вони не переживаються автоматично. Кожна доля, кожне життя – це виклик, який людина сприймає фактом свого народження, але реалізує тільки власними зусиллями, і результат цих зусиль ніколи не є прогнозованим заздалегідь.

Основу архітектури Межиріччя складають світські (палаци) та культові (храми) монументальні споруди. Храми Межиріччя - це могутні культові будівлі, що мають назву зіккурати (свята гора). Вони належать до 4-3 тис. до н.е.

Зіккурати є символом культури Дворіччя. Вони мали квадратну форму і нагадували східчасту піраміду. Стіни зіккуратів були чорного (асфальт), білого (вапно), червоного (цегла) кольору. Вони являли собою східчасті башти з священною кількістю поверхів (3, 5, 7). Зіккурат втілював Всесвіт і ніс знання з математики, астрономії, архітектури, мистецтва. Верхня частина споруди – місцеперебуванн божества, тріади верховних богів: Ану, Єнліля (Мардука – покровителя Вавілону), Єа, що персоніфікував Небо, Землю і підземні води. Середня – місце відправлення культу людей, що живуть на Землі. Нижня частина – загробний світ. Кожен з поверхів мав по астральному богу. Найвідоміший з зіккуратів (Вавілонська вежа) був збудований у Вавілоні на честь бога Мардука. Справжня назва цього зіккурату – «Етеменанкі» – означає «Будинок підвалин небес і землі». Довжина одного з боків подошви цього зіккурату, що в основі мав форму квадрату, становила 91, 5 м. Сім поверхів підносили його на висоту 90 м.

Найбільшого розмаху будівництво досягло у Вавілонії за часів Навуходоносора ІІ (605–562 р.р. до н.е.), що підкорив Сірію, закріпив за собою Фінікію, захопив Єрусалім. Він використовував полонених для будування храмів, укріплень, палаців Вавілона.

За правління Навуходоносора ІІ споруджено т. зв. Сади Семіраміди. За легендою, яка, між тим, не отримала історичного підтвердження, цар вирішив подарувати своїй дружині Амітіс (дочці мідійського царя) одразу цілу оазу, ніби вивезену з гір Мідії, де вона народилася. Насправді давня історія знає декілька жінок на ім’я Семіраміда. Найбільш відома з них – легендарна цариця, про яку в давнину існувало безліч легенд, зокрема таких, що поєднують її з Іштар. Вважається, що прообразом Семіраміди була асирійська цариця Шаммурамат (812–803 рр).

Технологія створення цього будівельного і архітектурного дива вражає і сьогодні. Сади розміщувалися на широкій 4-х ярусній башті. Кожен ярус мав цегляні стіни, які підтримувались могутніми колонами. Платформи терас були складені з масивних кам’яних брил, укритих шаром очерету і залитих асфальтом. Далі йшли шари цегли, гіпсу і свинцю, щоб запобігти протіканню води. Наверх насипали шар родючої землі, на якому могли рости дерева. Для поливання рослин, висаджених на терасах садів, було збудовано спеціальне водопідйомне колесо зі шкіряними відрами.

Вершини мистецького розвитку у царині скульптури представлені рельєфними зображеннями у палаці Саргона 2 у Дур-Шаррукене та палаці часів ассірійського царя Ашшурбанапала (668–633 рр. до н.е.). Вони зображують натхненні сцени полювання: знаменіті коні, що скачуть, поранені леви та дикі віслюки.

Водночас для ассірійського образотворчого мистецтва характерним є особливий підхід до образу людини: прагнення створити ідеал краси і мужності. Цей ідеал втілюється в образі царя-переможця. У скульптурних постатях давніх ассірійців підкреслюється фізична міць, сила, здоров’я. Ассірійці залишили й військові зобрження. На рельєфах царських палаців художники з майстерністю, що вражає, відбили грандіозні батальні сцени, перемоги ассірійського війська. Важливе значення у вигляді ассірійських палаців відігравала скульптура. Біля входу людину зустрічали кам’яні фігури левів та крилатих биків з людськими головами – духів-охоронців царя (шеду). У кожної зі скульптур було п’ять ніг, у результаті зі зміною ракурсу досягалось враження, що образ починав рухатись.

Література: 6, 22, 24, 47, 49, 72.