Гуманістичний рух епохи Відродження. Видатні гуманісти

Гуманістичний рух – складне й багатовимірне явище, що хронологічно охоплює весь період Відродження, сягає витоками періоду античності і продовжує надихати своїми ідеями культурну проблематику сучасності. Зазвичай під гуманізмом розуміють визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і вияв своїх здібностей, а також ствердження блага людини як критерія оцінки суспільних відносин. Але таке розуміння гуманізму скоріше декларує певні цінності, ніж розкриває їх. З моменту появи історичної особистості гуманістичного типу ця характеристика не обмежується певною культурно-історичною епохою чи періодом. Тому слід відрізняти гуманізм у загальному розумінні, гуманізм як характеристику особистості, починаючи з епохи Відродження і до теперішнього часу, й гуманізм у широкому і вузькому значенні. Гуманізмом у широкому значенні прийнято називати рух, що звільнив Захід Європи від поневолення католицькою церквою і започаткував нову незалежну науку, світську філософію, літературу, школу і самостійне мистецтво. Гуманізм у вузькому значенні означав світську науку й освіченість, яка базувалася на оволодінні мовами, переважно латинською і грецькою, і поглибленому вивченні античних авторів.

Гуманізм як характеристика особистості є най наближенішою до реального відображення світоглядної позиції людини ренесансного типу і найвільнішою від впливу наступних істричних ціннісних систем. Період Відродження, у якому було започатковано цей рух, був вкрай насиченим суперечливими проявами релігійного, політичного, соціального і культурного життя, і діяльність гуманістів, які складали живу канву цього часу, не може бути зведеною до усталених і незмінних оцінок. Головна характеристика людей, яких подалі об’єднано у коло гуманістів, зважаючи на оцінку їх діяльності, а також значення їх ідей для майбутнього розвитку науки і культурно-історичного поступу, може бути визначена таким чином: це здатність, потреба і практика індивідуалістичного вільного мислення.

Щоб зрозуміти сутність гуманістичного руху, потрібно знайти рушійну силу культуротворчої діяльності мислителів Відродження, розглянувши цей рух в історичному контексті. У період XIV-XV ст., до якого належить пік гуманістичного руху, відбувалося руйнування середньовічного політичного і соціального устрою. Особливо чітко ці процеси простежувалися в Італії. Показовою у цьому плані є історія Флоренції, що дала світу низку геніїв мистецтва і культури, серед яких Данте, Ф. Петрарка, Дж. Бокаччо, Донателло, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Н. Макіавеллі, ін. У 1293 р. у Флоренції вперше в Європі було прийнято антидворянську конституцію «Встановлення справедливості», яка позбавляла феодалів політичних прав. У 14 ст. у Флоренції було утворено мануфактурне виробництво і вперше у світі виникли ранньокапіталістичні відносини. У 1345 р. тут відбувся перший в історії страйк, а у 1378 р. у результаті повстання працівників ткацьких виробництв, до яких приєдналися ремісники і городяни («пополо минуто»), утворено робітничий уряд. У результаті зради ватажків повстання воно було придушене, влада була захоплена олігархами («пополо грассо»), а з 1434 р. Флоренція знаходилася під тиранією роду Медичі, який правив з невеликими перервами до XVIII ст. Саме з встановленням тиранії роду Медичі у Флоренції утворилась знаменита Флорентійська Платонівська академія.

Водночас мала місце криза середньовічної церковної догматики і практики церкви. Декілька століть поспіль панування католицької церкви над державою і культурою залишалося суттєвою ознакою Середньовіччя. Це панування базувалося на проголошенні в якості абсолюту аскетичного ідеалу. Наприкінці XIV ст. очевидною стала самодискредитація католицької церкви, практика якої наочно суперечила задекларованим нею принципам. У боротьбі за владу та багатство, яке вона приносить, у католицький церкві виник «Великий розкол» (1378-1417 рр.). До 1417 р. папський престол посідали одночасно двоє, а іноді троє пап, які запекло боролися між собою. З припиненням «Великого розколу» папство перетворилося на світську державу, глава якої користувався залишками духовної влади виключно з політичними та фінансовими цілями. Це відкрило шлях для застосування своїх здібностей гуманістам, які були переважно вихідцями з середніх і навіть нижчих класів міського населення. Щоб мати хоч якісь доходи, вони або приймали духовний сан, залишаючись суто світськими людьми за образом життя і за переконаннями, або домагалися університетських кафедр чи відкривали свої школи. Але частіше і з більшим бажанням вони ставали на службу приватним особам, йшли до республіканських урядів, до государів чи в папську курію. Скоро папський двір стає одним з найпривабливіших для гуманістів центрів. Папи залюбки беруть гуманістів на службу. За папи Боніфація IX на папську службу вступає Джовані Поджіо (1380-1459 рр.), при Інокентія VII – Леонардо Бруні (1369-1444 рр.). За Миколая V, який сам любив давню літературу, майже всі найкрупніші гуманісти знаходилися на папській службі. У XIV ст. набув поширення звичай супроводжувати промовами дипломатичні зносини та всі більш-менш важливі акти внутрішнього життя держави. Це сприяло запрошенню гуманістів до роботи в урядах. Наприклад, і Поджіо, і Бруні після припинення служби у папській курії, кожен у свій час, обіймали посади секретарів Флорентійської республіки.