Питання для самоконтролю:

1. Поняття феодалізму. Сутність васальних відносин.

2. Періодизація та принципи організації середньовічного суспільства.

3. Основні принципи та елементи культури лицарства в Середньовіччі.

4. Ордени Середньовіччя.

5. Розвиток науки та освіти у період Середньовіччя.

6. Мистецтво доби Середньовіччя.

7. Література доби Середньовіччя.

8. Духовні пошуки людини Середньовіччя.

Світоглядні засади відродження. Гуманістичний рух

Відродження, або Ренесанс – епоха в історії культури Європи, яка прийшла на зміну культурі Середніх віків. Вона охоплює період XIV-XVI віків і поділяється на Раннє Відродження, Високе Відродження та Пізнє Відродження. Для італійського Відродження усталеним (у приблизних датах) є виділення етапу Проторенесансу (1250-1400 р.р.), Раннього Відродження (1400-1500), Високого відродження (1500-1525 р.р.) та Пізнього Відродження (1525-1600 р.р.). Залежно від конкретних історичних умов в кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по різному.

Іноді здається, що певним протиріччям виглядає виділення в середині тривалого періоду Середньовіччя епохи Відродження, що була наче викликом принципам та світоглядним домінантам свого ширшого часового контексту. Насправді подив має викликати не стільки існування начебто особливого періоду в середині Середньовіччя, скільки нездатність розуму збагнути таємницю часу взагалі і зокрема дивна «забудькуватість» людського сприйняття стосовно найгостріших суперечностей картини світу, що, власне, самим розумом і формується. Коли людина виявляє, що не в змозі вирішити суперечності, які постають наочно у її власній картині світу, вона начебто природно забуває про них, витискує на периферію свідомості і просувається далі тією часовою віссю, яку створила для фіксації і пояснення картини власного існування у світі. Здається, такий спосіб вирішення суперечностей є властивим не тільки окремій особистості, але й суспільній свідомості загалом. Спробуємо зрозуміти механізм вирішення суспільною свідомістю світоглядних суперечностей як процес «витискування». Проблеми світогляду виникають як антиномії розуму, але, оскільки не можуть бути вирішені епохою у практичній площині, начебто розширяють культурне підґрунтя епохи, створюють духовну й матеріальну базу наступної культурної моделі шляхом формування нової структури бачення людини – у прямому і переносному значенні: як зміну світогляду і розширення горизонту людського бачення світу. Про дієвість такого механізму витискування свідчать практичні наукові і технологічні досягнення періоду Відродження.

Три винаходи визначили обличчя нової епохи: артилерія, книгодрукування і компас. Крім того, реальним свідченням розширення горизонту людського світобачення стали відкриття в астрономії. Власне, артилерія бере початок від винаходу та знайдення застосування пороху у Європі. З XIV ст. аркебуза, а потім мушкет починають знецінювати лицарські лаштунки, відвагу й майстерність. Коли артилерійські гармати удосконалилися, разом з мурами замків артилерія починає руйнувати і сам феодалізм. Лицарство стає непотрібним. Йому на зміну приходять регулярні армії. Тільки організація армії на регулярній основі могла забезпечити спеціальну підготовку вояків, необхідну для ефективного використання вогнепальної зброї. Виникла потреба у систематичному навчанні військових – піхотинців, артилеристів, кавалерії. Для цього були необхідні професійні кадри та інструктори. З’явилася і консолідувалася каста військових і моряків. Для навчання таких офіцерів виникла необхідність створення військових академій, ефективність навчання в яких значно підвищилася з появою книгодрукування.

Перший друкарський верстат Іоанна Генсфлейш цум Гутенберга почав працювати у 1450 р. у Майнці на Рейні. Перші книги отримали назву інкунабули (від лат. «колиска»). До них належать друковані видання у Європі, що вийшли до 1 січня 1501 р. Відомо біля 40 тис. назв інкунабул. Першими інкунабулами були Біблія і Католікон – Книга універсального знання. Вона була складена генуезцем Джовані Бальбо у XIII ст. Це була перша світська книга масового змісту. Революційність винаходу зовсім не обмежувалася економією часу і збільшенням кількості видань. Друкарський верстат започаткував «Галактику Гутенберга» – новий тип взаємодії людина – Всесвіт і людина – людина. Основна ідея агрегату була запозичена від стародавніх китайських ксилографічних кліше. Але в ньому було застосовано революційну новацію – шрифт. Це були однакові металеві відливки, які зображували літери. Китайський ієрогліф містить вказівку на певний асоціативний ряд. Асоціативний ряд – це образ усього світу, який начебто відблискує однією своєю гранню у свідомості. Хоча кількість асоціацій, що має викликати один ієрогліф, технічно і синтаксично обмежена, проте, вони фундаментально віддзеркалюють світ. Отже, декілька ієрогліфів – і картина світу отримує сталий вигляд. Натомість елемент шрифту відповідає літері. Літера не означає нічого, крім самої себе. Але комбінація літер, яка утворює слово, є знаком, тобто певною вказівкою на щось інше – явище, дію, річ, тощо. Щоб описати картину світу, європейцю потрібно значно більше слів ніж китайцю – ієрогліфів. Але взаємозв’язки і рух явищ, на які вказують слова, передаються динамічніше. Отже, якщо ксилографічне кліше китайців означало печатку, на якій написано: «цей світ відповідає такій комбінації ієрогліфів», то європейське слово ознало: «події цього світу відповідають такій комбінації слів».

Європейський тип мислення не тільки фіксував зміни світу, але фактично продукував їх. Оскільки винахід шрифту дозволяв легко набирати, редагувати та виправляти книгу, зміни світу стали продукуватися масовою свідомістю, а книга, саме друкований текст, стали інтерактивним інструментом втілення, зберігання і передачі цих змін. Таким чином, винахід книгодрукування став одним з поворотних пунктів історії людства. Здатність людини до творення нових смислів у словах починає створювати світ, паралельний реальному. «Галактика Гутенберга» стала носієм і наочним доказом існування цього світу.

Відкриття компасу у поєднанні з появою сміливої та ініціативної особистості призвело до нових географічних відкриттів. Існування 4 континенту було поступово підтверджено шляхом випробувань і помилок. 1492 р. став офіційною датою відкриття Америки. Але у той час Христофору Колумбу (1451-1506 рр.) вдалося тільки наблизитися до неї. Перетнувши Атлантичний океан, він досяг о. Самана, відкрив Саргасове море та інші географічні об’єкти. Приблизно через 20 років після першого плавання та повернення Колумба мореплавець Амеріго Веспуччі (1454-1512 рр.) здійснив кілька трансатлантичних плавань. Ставши головним лоцманом Іспанії, він дав своє ім’я новому континенту. У 1519-1522 рр. іспанська експедиція під орудою португальця Фернана Магеллана (1480-1521 рр.) здійснила навколосвітове плавання. Було доведено, що земля таки кругла, а Тихий та Атлантичний – два різних океани. Тепер людина вже не могла уявити собі картину, що іноді зображувалася на середньовічних мініатюрах, – мандрівник, який досяг «краю світу», просунув голову за цей «край» – умовну лінію горизонту – і з цікавістю безпосередньо споглядає за рухом «Сонця і світил». Що ж насправді відбулося? Горизонт був досягнутим, але віднині він став іншим. Колумб і Магеллан, можливо, і не намагалися знайти точку опори, щоб перевернути Землю, як пропонував Архімед, але фактично зробили це, довівши, що відтепер такою точкою опори є сама Земля, а новим горизонтом – небо.

Оволодіння небом почалося з праці польського астронома Миколая Коперніка (1473-1543 рр.) «Про обертання небесних сфер» (1543 р.), де він обґрунтував геліоцентричну систему світу. Копернік пояснив видимі рухи небесних світил обертанням планет навколо осі та обертанням планет (і Землі у тому числі) навколо Сонця. Геліоцентрична система світу стала основою космологічних теорій Джордано Бруно (1548-1600 рр.), вона підтверджувалася астрономічними відкриттями Галілео Галілея (1564-1642 рр.), але спростовувала офіційну церковну доктрину, освячену авторитетом Аристотеля. Тому від 1616 р. до 1828 р. вчення Коперніка було заборонене католицькою церквою. Зважимо, що революційні зміни як у певних технологіях, так і в уявленнях про побудову Всесвіту і Сонячної системи, мали місце переважно вже в період Пізнього Відродження. Для того, щоб вони відбулися як факт виробництва і науковий факт, спочатку мали відбутися радикальні зміни у світогляді людини взагалі. Особистісна свідомість мала вивільнитися від попередньої структури уявлень про себе і про Всесвіт, в яких панувала християнська релігійна концепція.

Для людини Відродження характерно переживання не кінця часу, а його початку. Італійський вчений, архітектор і теоретик мистецтва Відродження Леон Альберті (1404-1472 рр.) писав: «Є три речі, які людина може вважати своєю особистою власністю: її душа, тіло і ... найдорогоцінніша річ ... час». Але якщо час – власність людини, то вона намагається привласнити не тільки минуле, але й майбутнє. У Відродженні головним наслідком нового сприйняття часу стає його привласнення. Світоглядна установка на привласнення часу відіграла ключову роль для розвитку європейської культури аж до сьогодення. Привласнення часу не просто розширяє межі існування людської особистості. Насправді воно змінює характер взаємовідносин людини з вічністю і Богом. Вічність є цариною Бога. Вона неосяжна для людського розуміння, і входження у неї для людини – найвища винагорода від Бога. Власне, входження у вічність є ознакою подолання окремою особистістю тих самих спокус, на які наражає диявол людину за земне життя. Зі зміною часово-просторової характеристики буття людини, що відбувається у Відродженні, вічність десакралізується. Час через пам’ять стає містком для входження людини вже у іншу вічність з іншими намірами. Думка Альберті, наведена вище, означає, що людині стає не потрібна Божественна вічність як своєрідна винагорода за усвідомлення й виявлення стану приниженості перед Богом. Людина ставить у центр своїх зусиль, своєї духовної і матеріальної діяльності себе саму тим, що проголошує власне безсмертя здатністю відновлювати існування минулого у власній пам’яті.

Початок часу у Відродженні пов'язаний із формуванням історичної пам’яті окремої особистості, знаменується появою на тлі культурного ландшафту історичної особистості. Середньовіччя переживало час не прогресивно-історично, а релігійно-історично. Августін вважав, що справжній вимір часу задає душа, а не пам’ять: «У тобі, душа моя, вимірюю я час … Тривалим є не минуле, якого немає; тривале минуле це тривала пам’ять про минуле». Для Августіна пам’ять – це ланцюг, ланками якого є події, які душа пережила у минулому й обрала як опору душі у теперішньому часі. Ця опора потрібна для спрямування енергії своєї душі в майбутнє. Майбутнє було власне майбутнім вічності, що чекає кожного після Страшного суда.

Зовсім іншою постає пам’ять у Відродженні. Леонардо да Вінчі зауважує, що пам’ять дозволяє давно минули речі представити як такі, що існують тепер, і перетворити їх на колективну історію людства. Історія у нього постає як спосіб визначити моральну цінність речей і подій, а також досягти безсмертя шляхом накопичення минулого досвіду інших через історію. Але звернемо увагу на суттєву відмінність розуміння часу в Августіна і да Вінчі: це не прагення увійти у вічність, що з’єднає людину з Богом, а, скоріше, відчуття могутності людини від опанування часом у результаті чіткого розподілу минулого і теперішнього часу. Це був процес формування історичного мислення, який вело бажання «роздвинути» межі теперішнього, наблизити майбутнє, створити і реалізувати його проект.

У Відродженні, як здається, людина начебто забуває про тривалі пошуки Бога і починає активно розбудовувати власне середовище існування – міста, країни, держави, опановувати нові землі за допомогою винаходів, що стали надбанням учених і мислителів Відродження. Що ж дало поштовх появі «нової особистості» у Відродженні? Г. Гегель назвав це «пробудженням самотності Духа». Самотність Духа іноді визначають за наслідками його діяльності. Вона відбилася у розпаді права і моралі феодального суспільства, боротьбі класів, зіткненні приватних інтересів. Але чи розкриває зазначений перелік сутність того світоглядного переламу, що відбувався в особистісній свідомості? Розпад права і моралі середньовічного суспільства – природний процес. Будь-яка суспільна система в певний час охоплюється кризою і розпадається. Але розпад права і моралі є не причиною «самотності Духа», а його наслідком. Причиною є час (про що вже йшлося), плин якого у досить таємничий спосіб змінює якість і структуру всього, що ним охоплюється як пояснювальним принципом. Сам час від цього зрозумілішим не стає. У даному випадку йдеться про зміни світобачення людини. Світ начебто залишається тим самим, але поряд з розширенням його географічних меж (географічними відкриттями і вдосконаленням засобів пересування та комунікації) головним чинником змін виступає мотивація людини до перегляду попередньої ціннісної системи світоглядних орієнтирів.

Для розуміння природи цих змін розглянемо зміст двох давніх французьких легенд, які переказує відомий англійський дослідник ренесансної культури початку минулого століття Уолтер Пайтер. У першій оповіді, що належить XIII ст., йдеться про дивовижний приклад дружби. Аміс і Аміл, так звуть друзів, абсолютно походять один на одного. Вони бережуть відданість один одному під час випробувань долі. Трапилось так, що Аміса вразила проказа. Дружина його не могла до нього наблизитися і навіть задумала його вдавити. Він залишив дім свій і наказав своїм слугам, щоб вони перенесли його до дома Аміла. Аміл зрозумів, хто знаходиться біля його дому, – це його товариш, що врятував його від смерті, здобув йому в дружини доньку короля Франції. Він наказав перенести Аміса до свого дома, у свою почивальню, і сказав, що там він буде залишатися до виконання волі Божої над ним. І ось вночі, коли вони одні лежали у спальні, Бог послав до Аміса янгола Рафаїла, який промовив: «Я Рафаїл, янгол Господа. Прийшов сказати, що ти можеш одужати, бо почуті молитви твої. Попроси Аміла, щоб він вбив двох своїх дітей та скупав тебе у крові їх. Тоді сцілиться тіло твоє». Аміл почув слова янгола й виконав їх. Далі історія розповідає про чудесне сцілення і спасіння самих дітей, яких Аміл залишає вбитими, з приставленими до тулуба головами, а застає такими, що весело грають у спальні. І тілки червоні шрами навкруги шиї не залишають сумніву, що все було правдою і Божим випробуванням. Прагнення чуда, здійснення чуда і, врешті-решт, глибока віра у провидіння і милість Божу є ціннісним центром світогляду середньовічної людини.

Зміна цього центру, що відбувається у наступній оповіді, свідчить про приход нового світобачення і переоцінку ставлення до тих цінностей, що утримували й організовували життя тривалий період середньовічної історії. П’єса про Окасена і Ніколету теж належить XIII ст. Ця п’єса є характерною для поєзії трубадурів. Трубадури у переважній більшості були людьми найвищого рангу: вони творили для вибраного кола слухачів, у якому панували вишукані звичаї. Окасен, єдиний син графа Гарена де Бокера, запалав коханням до Ніколети – прекрасної дівчини невідомого походження, що була купленою у сарацинів. Але батько не дозволяє йому одружитися з нею. Дія обертається навколо пригод закоханих, взаємна вірність яких нагороджується наприкінці п’єси. Але на відміну від попередньої оповіді, ціннісним стрижнем її є ствердження зовсім іншої особистісної позиції. Ця позиція – вивільнення людського серця, що пов’язано з бунтарством, спротивом морально-релігійним ідеям епохи. Як зазначає У. Пайтер, коментуючи другу легенду: «У своїх пошуках втіхи почуття і фантазії, у своїй любові до краси, обожненні тілесного люди вийшли далеко за межі християнського ідеалу. Їхня любов стала своєрідним ідолопоклонством, якоюсь дивною антирелігією. Це було повернення античної Венери...». Найповніше вираження цей дух свободи отримує у різкій відповіді Окасена, коли йому погрожують пеклом, якщо він зробить Ніколету своєю коханкою. Сповнений ніжності і почуття, він бачить на шляху у рай лише неохайну команду сивих попів, які день і ніч вештаються біля вівтарів у старих сандалях. З Ніколеттою або навіть без неї він готовий потрапити у пекло разом з «добрими вченими», як він говорить, з акторами, сміливими вершниками, що вмирали у двобої, з благородними мужами, з красивими, ніжними дамами, що мають двох чи трьох кавалерів, крім власного вірного пана, – все це з музикою, у золоті, сріблі та розкішних крапчасто-білих та сірих хутрах.

Отже, йдеться про дозрівання людського духу до здатності протестувати проти усталеної і насильницьки нав’язаної традиції поведінки. Свідоме обрання іншого шляху, який є шляхом свідомого бунту проти релігійних оков духу, – такою є сутність пробудження, про яку писав Гегель. У новому типі світосприйняття Бог поступається місцем людині, яка вірить у свої сили не тому, що вона має на це неспростовні підстави, а тому, що її не влаштовує існуючий порядок речей, вона не тільки не хоче жити старими уявленнями, а повстає проти них, з ризиком залишитися без підтримки вищих сил. Вищі сили до цього часу уособлювали для людини надію на інше, блаженне існування, хоча і тільки для праведників. Але виявляється, що свобода, яка відкидає страх церковного відлучення, а напротивагу цьому спокушає радістю земних насолод і випробовує мужність боротьбою за свій вибір, є привабливішою для людини Ренесансу. Людина Ренесансу відкриває новий простір існування. Якщо у суворому світогляді раннього та зрілого Середньовіччя основний вимір ціннісного світоглядного спрямування був направлений на небеса, стосунки людини з Богом і, врешті-решт, визнання мізерності людини перед Його всемогутністю, то таємничість природного руху історії саме й виявилася у розширенні простору буттєвого середовища людини. У новому просторі з’явилась нова людина – енергійна, підприємлива, жадібна до життя у будь-якому сенсі. Ця активність окремої особи стала визначатися як провідна риса Відродження. Але спочатку простір внутрішньої активності відбився в опануванні формою у витворах образотворчого мистецтва. Процес відкриття особистості, відбитий у мисленні і творчості гуманістів Відродження.