Розвиток середньовічної освіти

Ренесанс XII ст. висунув ідею цінності світської освіти, незалежної від церкви. У XII ст. міські школи значно випередили монастирські. Якщо у XII ст. голос монахів, таких як Петро Достопочтенний з Клюні, був вказівним для християнськог світу, то вже Св. Бернард у XIII ст. намагався вирватися з Парижа та його соблазнів, щоб увести школярів у пустелю, у монастирську школу, а духовні керманичі орденів домініканців і францисканців самі селилися в містах і стали правити душами з церковних та університетських кафедр.

Але для відкриття освітнього закладу вимагалася санкція церкви. Це зумовило, що нові навчальні центри вийшли з єпіскопальних шкіл. Так церква і монахи сприяли виникненню університетів. В Європі відкрилися Болонський (1088 р., відновлений у 1215 р.), Паризький (1150 р.), Оксфордський (1167 р.) університети. На 1300 р. відкривається вже значна кількість таких закладів у Франції, Італії, Англії та Іспанії. Нові освітні осередки мали свій набір програм, свою методику та могли набирати викладачів та учнів. Перші університети являли собою корпорації людей інтелектуальної праці. Саме слово «університет» означає корпорація. Дійсно, університети являли собою корпорації викладачів і студентів, які розрізнялися тим, що в одних, як у Болоньї, заправляли справами студенти, а в інших, як у Парижі, – викладачі.

Університети отримали права і привілеї, певну незалежність від світської влади. В середньовічних університетах існували свої статути, що приймалися на загальних зборах, друкарські засоби і навіть суди. До університетських привілеїв належало звільнення викладачів і студентів від військової повинності, шляхових податків, нічної варти у містах на стіні та в інших місцях, знижка на плату за житло. Деканом обирався найстаріший з викладачів. У визнаних центрах інтелектуального життя зростає виготовлення книг та заснування бібліотек. Книга з об’єкту пошани перетворюється на інструмент знань. В університетах утворюються архіви – прообрази університетських бібліотек, де зберігаються книги, підручники, взяті там за плату і переписані для себе. Середньовічний університет зазвичай мав 4-5 факультетів – богословський (теологічний), права, медицини, гуманітарних наук або філософії та музики. Ці факультети мали спільний устав та спільних викладачів. На початку утворення університетів заняття часто проводилися вдома або у найманому приміщенні. Іноді ж викладач читав лекції з вікна, а студенти слухали на вулиці. Під час лекції магістр читав книги і пояснював складні місця. Студент – вчив напам’ять і міг за нехлюйство й лінощі бути випоротим. З часом, коли стали стверджуватися міцні організаційні принципи та духовні традиції, університети стали відзначати початок нового навчального року урочистою месою Духу святому, покровителю вільних мистецтв.

Освіта середньовічних університетів відбивала світогляд та рівень знань свого часу. Нове віяння і вимога часу, яким врешті- решт стала підкорена середньовічна освіта, полягало у випрацювані основ писемної культури, що відкрилася за сучасним визначенням, як «галактика Гутенберга», культура не мовленевої, а «писемної думки і слова». Адже світ, у якому процвітало ораторське мистецтво, вже зник, а нова цивілізація, що прийшла йому на зміну, не хотіла мати справу з народними зібраннями та форумами. Провідною формою навчання, що визначалася змістом, була схоластика (від лат. «шкільний», «учений»). Схоластичне навчання характеризувалося поєднанням теологічної догматики з раціоналістичною методикою та інтересом до формально-логічних проблем. На практиці, як це відбулося у Паризькому університеті, схоластичне навчання могло звестися до вивчення «суми» – енциклопедичного зібрання відповідей на запитання. Водночас схоластика мала і позитивне значення. Вона вчила систематизувати знання і брати участь у диспутах.

Основою всієї середньовічної культури була християнська частина культури, яку становило Святе Письмо. Тому головним факультетом був Теологічний. Біблія була приступною усім, але текст вважався дуже складним, таким багатим та утаємниченим, що вимагав трактувань кількох рівнів. Звідси ціла низка підходів, коментарів і глос, за якими втрачався оригінал. Таким чином, між текстом і читачем виникав подвійний екран. Святе Письмо не тільки не вивчалося у своєму оригінальному вигляді, але й Біблія перетворювалася на збірки цитат чи парафраз, ставала зібранням максим чи анекдотів. Тому ключем для розуміння всіх предметів був підготовчий факультет, що називався артистичним-мистецьким. Трівіум, перший цикл з вивчення 7 вільних мистецтв складали: граматика, риторика та діалектика. Головним мистецтвом серед них була граматика – навчання слів та мови. Граматика становила основу викладання аж до кінця XII ст. Від неї переходили вже до інших наук і особливу увагу приділяли етиці, яка доповнювала вільні мистецтва і начебто вінчала їх. Наука граматика, як її визначає каноник Деле, мала багато значень, і не тільки тому, що через коментування авторів дозволяла звертатися до будь-якого сюжету, але й тому, що завдяки словам вона дозволяла добратися до прихованого смислу ключем, до якого вони є. Крім того, до складу семи вільних мистецтв входили арифметика, геометрія, музика, астрономія. Геометрія включала географію та виміри площ. Училися на підготовчому 6 років. Потім 5 – на вищіх факультетах і ще 5 – на богословському. Природниче знання теж знаходилося під значним впливом релігійно-теологічних уявлень. Природа вбачалася величезним хранилищем символів. Люди Середньовіччя входили у контакт з фізичною реальністю шляхом містичних та білянаукових абстракцій. Як пояснює «Світильник», популярний збірник різноманітних відомостей, що використовувався для навчання, тілесна людина створена з 4 елементів: землі (плоті), води (крові), повітря (дихання) та вогню (теплоти), тому її називають мікрокосмом, тобто зменшеним світом, антропоморфним мікрокосмом. Учені Середньовіччя викладали картину світу, населеного чудовиськами і дивами Сходу. Уява та мистецтво від цього виграли, а наука понесла збитки. Середньовічна зоологія була зоологією «Фізиолога» – олександрійського твору II ст., перекладеного латиною у V ст., де наука розчинена у поезії стилю басні та морального повчання. Тварини тут перетворені на символи. Середньовіччя видобуло з цього матеріал для своїх бестіаріїв, тому й зоологічні пізнання епохи опинилисья на межі неуцтва.

Університетська освіта за рахунок опанування мовною культурою і культурою «писемного мислення» стала одним з важливих кроків до утворення у середньовічному суспільстві етнічних спільнот з ознаками національної самосвідомості. Не зважаючи на ріст населення і утворення низки соціально-політичних формацій з ознаками держави, на ранніх етапах історії взагалі не було почуття приналежності до якоїсь національної спільноти. У всіх питаннях про національність головне – це стан самосвідомості. На думку сучасних істориків та культурологів, національність полягає не в єдності крові й не в рідній землі як місті спільного народження. Навіть мова не може бути визнаною остаточним показником національної приналежності. Національність існує тільки в розумі людей. Тільки свідомість людини – середовище перебування національності, тому що національність – це спосіб розглядати себе, а не сутність у собі.

Саме тому можна погодитися з тим підходом, який визначає провідний принцип руху середньовічної самосвідомості як залежний від впливу домінуючого християнського релігійного світобачення. Самосвідомість людей у XIII ст. перебувала у тому, що малося в дійсності. Як зазначає історик Н. Девіс, середньовічні європейці усвідомлювали свою приналежність до рідного міста, певної групи людей, що спілкувалася певною говіркою, не застосовуючи латинську чи грецьку мову, людей, у яких був спільний володар, які належали до суспільного інституту і, понад усе, – до спільного християнського світу. За межами цього середньовічній людині можна чекати лише Смерті і Страшного суду. Тоді, нарешті, кожен дізнається, до якої ж справді соціальної групи він належить: до пасажирів на плоту Проклятих, до тих, хто кається і пливе у Чистилище, або, може, до тих, хто славить Бога в Раю.

Нагальною проблемою духовного шукання людини Середньовіччя були стосунки людини з Богом. Ще у II ст. відомий богослов Іріней був, мабуть, першим християнським письменником, який намагався встановити правові стосунки між Богом і Христом з одного боку, та дияволом – з іншого, стосовно прав на людину. Іріней вважав: диявол отримав право влади над людиною у той момент, коли коли людина під впливом спокуси та зваблення порушила божеський заповіт і вчинила гріх. Зрозуміло, спокуса була провиною диявола, але оскільки людина добровільно дала себе спокусити та відійшла від Бога, диявол отримав повне право господства над людиною. Це право має бути відняте у диявола теж добровільним бажанням людини. Але добровільне визволення від диявола перевищує сили людини. Тому вступився Спаситель, який мав бути теж людиною, щоб зберегти шлях для вивільнення і законно вивільнити людину. Бог дозволяв у своїй мудрості дияволу терзати та спокушати віруючого. Але демони не можуть спонукати до гріха, а тільки спокушати. Тому віруючі відповідають за те, що не перемогли спокуси. Отже, суперечність Середньовічного світогляду, що залишалася невирішеної протягом всієї доби Середньовіччя, – чи зможе людина добровільно вивільнитися від спокус диявола.

Звільнення – процес, що триває у часі. Але час – категорія складна. Його сприйняття у Середньовіччі відрізняється від розуміння часу у Відродженні. Людина у ті часи не завжди ясно уявляла собі, що знаходиться за межам її міста, села, країни. Потенціал уяви витискався цим обмеженням у духовний вимір. Середньовічна людина – це душа, що продукує час, який протікає між сходом і заходом. На сході був «рай божий», на заході – перед духовним баченням людини поставав «судний день». У подальшому для людини Середніх віків основну психологічну установку відносно часу складали постійні очікування кінця людського земного існування. Але такого кінця, який стане почаком нового стану, коли часу вже не буде, настане вічність. Це було очікування душею «нового неба і нової землі, тому що минуле небо і минула земля вже пройшли».

Якщо вічність – це царина божого існування, і людина може спілкуватися з Богом, тільки напружуючи душевні сили, то й характер такого спілкування становить особистісний процес подолання тяжіння земної частини природи людини. Тоді процес цього спілкування суто особистісний, він являє на кожному кроці такого спілкування акт входження душі людини у царство Боже шляхом долання у розумі й серці тієї перешкоди, яку являє для людини осягання поняття «вічність». Людина у цьому акті намагається позбутися гріховних наслідків земного існування і, водночас, у результаті акту подолання своєї «тварної» природи, привносить у своє земне буття частинку вічності, що одухотворена його власною життєвою енергією. Такими частинками стають фактично твори середньовічних «батьків Церкви», зокрема і самого Августина, де відображений шлях входження у царину Бога. Фактично йдеться про створення умов для подолання земних спокус, які диявол пропонує людині, щоб залишити її у полоні власного впливу, тобто йдеться про ключову проблему середньовічної християнської теологічної думки, яку сформулював ще Іриней.

Ці уявлення відбилися в середньовічній іконографії. Зображення «Страшного Суда» на середньовічних іконах являє собою єдину площину, своєрідний зоровий аналог вічності. В іконі «спресовані» всі три часових виміри – минуле, теперішне і майбутнє: народи чекають Суда, але це очікування виявляє себе як стан минулого, бо у мить, що триває, на іконі ангели «згортують небо у сувій» і довгими списами «скидають пітьму», тобто аннулюють перший акт творення, відділення неба від пітьми. Одночасно на іконі представлений і результат – майбутнє. Це правосуддя, що вже відбулося. Засуджені вже піддаються тортурам, а праведники вже отримують блаженство. І все це одночасний образ вічності.

Література: 4, 8, 9, 10, 12, 22, 33, 38, 41, 48, 50, 51, 56, 61, 65, 80, 82, 93.