Зріле Середньовіччя

IX ст. вважається самим темним з темних віків. Але саме цей період є вирішальним для виникнення феодалізму. Феодалізм розквітнув біля 1000 р. у залежності від місця та фази своєї еволюції у тій чи іншій країні. Найдовершенішої форми він досяг у Німеччині та Франції, не досяг завершеності в Італії, де були міцнішими античні традиції та ширша участь сеньйорів у міському житті, що стримувало його розвиток. В Іспанії розвиток феодалізму наклався на особливі умови Реконкісти.

Феодалізм – це система інститутів, які народжують і регулюють обов’язки підкорення та служби з боку однієї вільної людини (васала) стосовно іншої вільної людини (господаря, сеньйора, феодала, сюзерена), а також обов’язки захисту та підтримки з боку господаря стосовно васала. Васальна залежність підтримувалася такими пожалуваннями: льоном (ф’єфом) – ділянкою землі, де могли бути або вже були споруди чи навіть замок, юридичною недоторканістю та лицарством. Це дає можливість зрозуміти, що феодалізм – це, перш за все, система землевласництва й землекористування. Васальна залежність виникла з римської практики комендації, коли патрон скріплював пропозицію про захист потискуванням рук із клієнтом. З часів Каролінгів складається система зв’язків васалів із сюзереном, які скріплювалися клятвою вірності та принесенням омажу – особливого виявлення пошани і поваги, що символізувалося поцілунком. Васал проголошував формулу омажу: «Сір, Я стаю Вашою людиною». Після цього двоє чоловіків обіймалися, потім васал ставав на коліна та наділявся символами його нового статусу – прапором, списом, ділянкою землі (інфеодація). З цього моменту вони були пов’язані на все життя угодою про взаємні обов’язки. Васал клявся служити, сюзерен – захищати та підтримувати. До прав феодала належали: право залучати васала для несення служби сеньйору, надання дозволу йому на шлюб, обов’язок викупу (васалом) володаря з полону, посвята у лицарі старшого сина васала, ін. Васал отримував доход із землі та судову владу над її мешканцями. У разі невиконання зобов’язань земля та доход з неї поверталися володарю.

Васали намагалися закріпити за собою право наслідування, сюзерени протидіяли цьому під різними приводами. Тому квітнули жорсткі правові суперечки. Спочатку на кожній території створювали свої кодекси феодального права та свої системи судів. Зрештою виявилося, що володіння земельним наділом та служіння сюзерену непоєднувані. Це був конфлікт володаря маєтку, що піклується про власні інтереси, і вимоги піклуватися про інтереси сюзерена.

Лицарство і ордени

Імперія Карла Великого виявила себе як реалізація потенціалу новонародженої військової і соціальної сили, якою стало лицарство. Середньовічне лицарство сформувалось у IX-X ст. на основі військових загонів ранньофеодальної епохи. Ключовими для формування прошарку лицарів стають катафракти – важкі коні, що здатні нести на собі вершника в лаштунках. Важка кавалерія прийшла на Захід з Персії та Візантії. У цей же час винайшли стремена. Вершник зміг впевнено триматися в сідлі, навалюючись на спис вагою тіла та силою коня. Цей винахід перетворив кінноту з легкого мобільного війська на могутню наступальну силу. Лицарство склало привілейовану частину середньовічного суспільства. У Франції лицарі називалися шевальє, в Іспанії – кабальєро, у Німеччині – ріттери. Розквіт лицарства припадає на XII-XIV ст. Спочатку лицарство було тільки військовою повинністю васалів і не давало ніяких прав на станове майно, але вже у XIII ст. перетворилося на замкнену спадкову групу, а з XIV ст. приналежність до лицарства означала приналежність до знаті. В епоху хрестових походів прошарок лицарів, що служили за платню, але на самих почесних умовах, став у Європі достатньо чисельним.

Хрестові походи, основною рушійною силою яких стало лицарство, становлять визначну, хоча й суперечливу сторінку історії культури Середньовіччя. Зовнішньо військово-релігійні експедиції західних європейців на Близький Схід та в Африку, які надихалися католицькою церквою, здійснювалися з метою боротьби проти невірних (мусульман) і завоювання святих місць, пов’язаних із земним життям Ісуса. Але справжня причина може полягати й у тому, що військові способи отримання доходів здавалися лицарському прошарку всіх рівнів – від короля до простого лицаря – легкішими за мирні. Тому народився подвійний войовничий рух, що розширював межі християнського світу через далекі хрестові походи в мусульманські країни і водночас вів завоювання і захоплення у Європі. Німці, наприклад, без вагань вступали у боротьбу навіть з тими сусідами, що прийняли християнство.

У 1031 р. турки-сельджуки перейшли Окс, тобто Аму-Дарью. Цим почалося спустошення Візантійської імперії зі Сходу. У 1071 р. біля озера Ван сельджуки вщент розгромили армію імператора Романа IV Діогена. 27 листопада 1095 р. папа Урбан II на Соборі у Клермоні (Овернь) закликав всіх християн звільнити Єрусалім: а саме – припинити феодальні війни, примиритися з візантійським патріархом, дати відсіч туркам. Заклик було підхоплено у всій Латинській церкві. З цього часу протягом шести чи семи поколінь королі, графи, лицарі, простолюдини й навіть діти прагнули взяти Хрест та йти битися з невірними у Святій землі. Одержимість повернути Святу землю тривала 200 років.

Усього нараховується 8 хрестових походів, крім того, один хрестовий похід дітей (1212 р.). Хрестовими походами називають також походи німецьких феодалів у XII-XIII ст. проти слов’ян та інших народів Прибалтики (походи проти язичників), а також Альбігойські війни. 1-й закінчився захватом у турків-сельджуків Єрусаліму та утворенням Єрусалимського королівства (у 1187 р. Єрусалім було відвойовано Салах-ад-Діном). Другий і треті були безрезультатними. Четвертий похід був був спрямований проти Візантії. Він був організований переважно зусиллями венеціанського купецтва. Після захоплення хрестоносцями Константинополя (1204 р.) на частині території Візантії була утворена Латинська імперія. 7 та 8 хрестові походи були справою переважно Франції, суттєвої ролі не відіграли.

У період хрестових походів утворилися перші лицарські ордени. Вони були засновані в Іспанії і Палестині в XI-XII ст. Одним з найвідоміших лицарських орденів з давньою і легендарною історією був орден госпіталю Св. Іоана Ієрусалимського (Госпітальєри або Іоаніти). Він з’явився у 1099 р., після 1 хрестового походу. Лицарі несли обітниці військового, медичного та пастирського послуху. Після падіння Акри вони втекли на Кіпр та правили Родосом, а потім – Мальтою (1530-1801 рр.).

Бідні лицарі Христа і Храму Соломона (Тамплієри) з’явилися у 1118 р. Орден Тамплієрів або Храмовників було засновано в Єрусалимі. Король Ієрусалиму відвів спочатку для ордену дім на місці зруйнованого храму царя Соломона. Звідси й назва – «храмовники» або лицарі Храму. Орден був утворений з метою охороняти паломників на шляху до Єрусалиму. Емблема ордену – два лицарі на одному коні – сходить до першого магістра ордену Гуго де Пейна, який був таким бідним, що мав одного коня на двох зі своїм другом. Проте з часом тамплієри стали займатися фінансовими операціями, скупкою земель і накопичили величезні багатства. На початок XIV ст. орден нараховував 15 тис. лицарів, які забезпечували в Європі безпеку шляхів, супроводжували торгівельні каравани та групи паломників, захищали містечка й міста від розбійників. Крім того, вони забезпечували безпеку при русі капіталів. Можна було здати гроші в одному місці й отримати таку ж суму – за вирахуванням комісійних – в іншому, на іншому кінці Європи. Саме тамплієри винайшли та пустили в обіг векселі. Король Філіпп Красивий віддав наказ знищити орден і конфіскувати всі скарби. 19 березня 1314 р. останній Великий магістр ордену був спалений живцем на о. Сіте, в центрі Парижа.

Церква також створила нові ордени – жебрацькі. Це було зроблено з ваганнями і труднощами. У 1206 р. син багатого ассізького купця Франциск теж ступив на цей шлях. Його однодумці – 12 менших братів (міноритів) – спочатку були налаштовані лише на те, щоб смиренням та абсолютною бідністю, що прирекала на жебрацтво, сприяти очищенню цього зіпсованого світу. Папська церква намагалася нав’язати Франциску свій устав, зробити братів-міноритів орденом, що входив би до церковної організації. Франциск був охоплений суперечливим почуттям – підданістю церкві та відданістю своїм суворим аскетичним ідеалам. Врешті-решт він поступився церкві, але сам пійшов у пустелю. Там, у Ля-Верне, напередодні його смерті в 1226 р. стигмати поклали кінець його стражданням, ставши йому спокутою та винагородою. Він залишив духовні твори «Пісня Творень» та «Заповіт», де говорить про обов’язок практикувати бідність, жити виключно трудами своїх рук та милостинею. Орден після його смерті тривалий час роздирала боротьба між ревнителями абсолютної бідності та прихильниками пристосування до світу.

У цей же час знатний іспанський каноник Домінік Гусман залюбки прийняв від папи устав для невеликої групи проповідників, яких об’єднав, щоб проповіддю та прикладом бідності навернути на шлях ортодоксії єретиків. Насправді головним завданням ордену була боротьба є єресями. Тому домініканці мали бути ґрунтовно «підготовані» в галузі теології. Спочатку вони заполонили собою усі кафедри в університетах, а потім підкорили своєму впливу систему освіти загалом. Домініканцем був Фома Аквінський – один з найвидатніших теологів і філософів Середньовіччя (1225-1274 рр.). Але в очах частини народу домініканці та францисканці були символом лицемірства, а перші викликали й ненависть, тому що очолили репресивну боротьбу з єрессю, взявши у свої руки інквізицію. З 1232 р. з числа домініканців почали обирати членів трибуналу інквізиції.

Латинська церква мала більш великий вплив у високих політичних сферах, ніж у житті простих людей. Церковні ієрархи часто геть не цікавилися життям народу. Звідси єресі, забобони та обурення церковним багатством. У1170 р. ліонський купець Пь’єр Вальдо з учнями, ліонськими бідняками, котрих пізніше назвали вальденсами, зайшли у критиці церкви так далеко, що нарешті порвали з нею. Але найбільшого успіху серед єретиків досягли катари. Це єретичне вчення розповсюдилося у XI-XIII ст. переважно серед ремісників і селян. Рух катарів був в основі маніхейством. Катари вважали, що існує два рівномогутніх начала – Добро і Зло. І Господь безсилий перед Князем зла, якого одні вважали рівним йому богом, інші – нижчим відносно нього дияволом, але таким, що з успіхом повстав проти нього. Земний світ і матерія, з якої світ складається, – це витвір Бога зла. Тому й католицька церква належить до зла. І стосовно світу, його організації, феодального суспільства та його наставника, римської церкви, можливо лише тільки повне їх заперечення. Катари швидко організувалися у церкву зі своїми єпіскопами, духовенством з «довершених» людей та створили свій особливий ритуал. Це була антицерква з вченням, що являло собою антикатолицизм. Вчення катарів лягло в основу діяльності церковної секти у Південній Франції (м. Альбі) та їх пізніших послідовників – вальденсів. До альбігойців приєдналася частина місцевої знаті. Католицька церква надихала хрестові походи проти альбігойців. Папські інквізитори, здебільшого домініканці, відправляли альбігойців, які вперто трималися своїх переконань, на вогнище.

За оцінками істориків, хрестові походи мали переважно негативні соціо-культурні наслідки для Європи, зокрема:

• не сприяли піднесенню торгівлі, яке почалося завдяки попереднім зв’язкам з мусульманським світом та внутрішньому економічному розвитку Заходу; отримані від фрахту суден кошти тільки дозволили швидко розбагатіти Генуї та перш за все Венеції;

• не принесли ані технічних новацій, ані нових виробництв, які прийшли іншими шляхами;

• не стали шляхом привнесення нових духовних цінностей, що запозичувалися через центри перекладацької діяльності та бібліотеки Греції, Італії (у першу чергу – Сіцілії);

• не сприяли єдності християнського світу та супроводжувалися погіршенням морального духу як війська, так і взагалі соціально-культурної атмосфери того часу; хрестові походи відбувалися як вкрай жорстокі акції: у 1096 р., проходячи Рейнські землі, хрестоносці вбили 8000 євреїв; вони грабували й наповнювали награбованим свої сундуки; при першому руйнуванні Єрусалиму хрестоносці холоднокровно знищили 70 000 мешканців;

• остаточним став розкол між Заходом і Візантією;

• фінансування хрестових походів стало причиною хибної практики продажу індульгенцій.

Серед позитивних культурно-історичних наслідків хрестових походів було те, що вони дали поштовх лицарському роману, філософії та літературі, які стали не тільки частиною куртуазної лицарської культури, але й надбанням світової культурної скарбниці.