Криза III століття. Поширення християнства

Остаточно розкладаються офіційні традиційні цінності, а з ними – і останні сліди громадянськості, що ще жила в ідеології муніціпальної знаті, в період кризи III ст. Основоположні гасла «вічного Риму», непереможного імператора, достатку, рівності, згоди, щастя і свободи лунають на тлі поразок римських армій на всіх кордонах; провінції відпадають від Риму; імператори проголошувалися солдатами, сенатом, провінціями, а через кілька років чи місяців відбувалося їхнє повалення та страта; переважна більшість населення страждала від зовнішніх та внутрішніх війн, пограбувань, податків, здирництва, епідемій, голода, землі закидалися, ремесла приходили у занепад, ціни зростали. Загострилися всі соціальні суперечності, міста приходили у занепад, формувався новий клас земельних магнатів, що концентрували у своїх руках земельні ресурси, а з ними – і реальну владу над масами залежних. Імператори вимагали божеських почестей, а ні про яку свободу чи незалежність – економічну, громадянську, духовну – не могло йтися. Для ефективнішого керування було створено провінції. Спочатку це було позначення сфери дії магістратів. Потім так стали називатися самі землі – документи про межі землі, адміністративну структуру, привілеї. Провінція доручалася керуванню проконсула чи пропретора, який збирав війська, податки, через едикти здійснював владу. Скоро Рим досяг виключного розквіту завдяки податкам з провінцій. Але надалі внутрішня консолідація провінцій призвела до того, що Рим став слабшати, а провінції міцніли. Стали розквітати міста Лугдунум (Ліон), Медіолан (Мілан). Для захисту кордонів римляни побудували вал Лімес. У 250-265 рр. у багатьох районах імперії спалахувала чума. Деякий час у Римі вмирало до 5 000 осіб за день. За чумою прийшов голод. Почалася інфляція золотих і срібних монет, що їх випускали імператори. Марк Аврелій випускав монету, в якій було 75 % срібла. Імператор Гален через 100 років карбував таку ж срібну монету з 95 % домішок. Міста та споруди, амфітеатри, шляхи, тощо приходили у занепад. На середину III ст. Римська імперія являла картину великого й глибокого занепаду. За 90 років, починаючи з 180 р. н.е., шляхом узурпації чи за правом претендувало на владу 80 імператорів. Навали варварів стали постійними. Вони безперешкодно переходили лімес – кордон імперії. Так, у 286 р. готи захопили та пограбували Афіни.

За таких умов втрачали свою дієвість старі філософські вчення, ставала безглуздою ідея всезагальної гармонії та блага тієї необхідності, що царювала у природі та суспільстві, безглуздим було служіння імперії, що розвалювалася. Владі стало складно нав’язувати культи часто негідних імператорів, і вони стали частіше звертатися за допомогою до християнської секти. У цих умовах відбувся розкол Римської імперії. Це сталося за часів правління імператора Константина. Він не порозумівся з жителями Риму і вирішив перенести столицю імперії на береги Босфора. У 330 р. Константин заснував столицю Східної Римської імперії – Константинопіль.

Флавій Валерій Константін (306-337 рр.), пізніше названий Константіном Великим, народився у сучасній Сербії. Своїм едиктом він проголосив релігійну терпимість. Він стверджував, що йому було видіння хреста з словами: «Цим переможеш». На смертному ложі він хрестився, і, таким чином, у момент християнського навернення імператора Рим перестав бути центром Імперії, яку сам Рим створив. Офіційно Константинопіль став столицею Римської імперії у 331 р., у першу річницю його інаугурації, і залишався більше 1000 років місцем перебування наймогутнішого християнського ієрарха.

Константинопіль став спочатку джерелом, а потім – серцем Візантійської держави. Константин насадив те історичне уявлення, що саме християнство поєднується з політикою. Ісус рішуче відкидав будь-яку участь у політиці, і до Константина християни не прагнули влади як засобу досягнення своїх цілей. Найважливішими нововведеннями християнства можна вважати віру у дійсне, а не уявне втілення Бога у людину (Христа), його свідому жертовну смерть і воскресіння. Рисами, що протягом віків визначають привабливість християнської релігії є: поняття про Бога як втілення не тільки досконалого Духу, Розуму та Всемогутності але й милосердя і любові; вчення про абсолютну цінність людської особистості, яка створена Богом за своїм образом і подобою; вчення про рівність всіх людей по відношенню до Бога; вчення про ідеальне призначення людини, яке полягає у всебічном духовном удосконаленні. Розповсюдженню християнства сприяв Пакс Романа (Римський світ). За три століття по розп’яттю Христа християнські громади виникли у більшості великих міст східної частини середземноморського басейну. Спочатку у християнства було багато конкурентів – культи Ізіди, Кібели, Мітри, останній – особливо у римських військах. Альтернативою християнству був гностицизм. Він розділяв Творця або Деміурга, що створив світ зла і верховне Божество. Гностики розрізняли фізичну і духовну сутність людини. Саме остання дозволяє їй досягти вищих небесних сфер. Майже одразу з появою християнства виникли єресі. Провідні з них – докетизм і аріанство. Докетизм – вчення, що стверджує примарність Боголюдини. Аріанство – християнська єресь, що виникла на початку IV ст. Вона отримала назву за ім’ям свого засновника, пресвітера Арія (256-336 рр.). За вченням Арія, Христос, що є другим у святій Трійці, хоча і являє собою найдосконаліше Боже творіння, але є все ж створеним Богом, тобто має людську (тварну) природу). Він Син Божий не за сутністю, а за благодаттю. Це підривало авторитет церкви як хранительниці Одкровення. Адже християнська віра засновувалася на переконанні у божественності Ісуса Христа. У 325 р. Арія було засуджено Вселенським Нікейським собором, він помер у вигнанні. Ще були монофізитство, несторіанство та інші єресі. У IV ст. християнство було прийнято Римом у якості державної релігії.

Християнське мистецтво спочатку виявило себе як компроміс між християнським духовним світобаченням і обрубленими, схематизованими античними формами. Це відчувається у ранніх розписах християнських катакомб і у творах IV ст., коли християнство було узаконено. У пізніх портретах на жорстких, «брутальних» обличчях імператорів раптово з’являються дивно розширені очі, що дивляться нерухомо. Традиційні мотиви античної міфології трактуються як символи та перемішуються з новою християнською символікою: у розписах катакомб фігурують і риби, символ хрещення, і голуб, символ миру, і Орфей, що приборкує звірів музикою, символ Христа – «ловця душ». Образ юнака, що несе на плечах ягня, теж відомий у здавна в античній пластиці, тепер виявляється першим зображенням Христа – «Доброго пастиря», тобто знов символом.

Розпад Римської імперії тривав. Наприкінці IV ст. і у V ст. відбувається «велике переселення народів». На території імперії оселяється багато чисельне плем’я готів, що перейшло Дунай. Готи просуваються уперед, усюди зустрічаючи підтримку рабів, що повстали, та народів, що були поневолені Римом. Руйнівним вихорем проноситься імперією навала кочівників-гуннів. Вестготи, потім вандали захоплюють та руйнують самий Рим. У 476 р. Риму було нанесено заключний удар, і влада перейшла до варварських дружин. Ця дата знаменує кінець Західної Римської імперії. Продовжувала існувати Східна Римська імперія. Але її історія та історія її мистецтва належали вже іншій ері в історії людства, що тривала приблизно 1000 років, – добі Середніх віків.

Література: 8, 12, 22, 23, 26, 28, 32, 33, 42, 43, 50, 59, 67, 72, 76, 85, 86, 91, 96.