Доба імперії

Август, що прийшов на зміну Цезарю, був видатним державним діячем, одним з перших, хто усвідомив важливість для монархічного устрою ідеологічного впливу, що здіснювався не наївним методом самовихвалення. Для нього головним було показати, що він задовольняє прагнення всіх соціальних прошарків, усіх, хто брав участь у конфліктах, громадянськіх війнах. Це були гасла миру та золотого віку, що нарешті настав. Рим нарешті виконав свою місію, підкорив усі народи, справедливо править ними, а римські громадяни і Рим стоять вище всіх народів і міст. Звідси стимуляція римського патріотизму (наприклад, вимога, щоб всі римські громадяни ходили у тогах), остаточне завершення римського міфу у творах Вергілія і Тіта Лівія, реставрація давніх культів і забобонів, уславлення начебто знову ожилих римських доброчинностей, осуд «східних забобонів і вчень». Усі ці заслуги пов’язувалися з особистістю самого Августа, який здійснив «римський міф».

Принцепс, перший серед рівних, начебто нічим не відрізнявся від сенаторів і магістрів, крім набутого своїми заслугами маштабу власного авторитету, що здавна було пов’язано з Сенатом. Насправді реальну владу Сенат втратив, і всі залежали від Августа. Почалася ще непомітна у правління Августа, але така, що поступово загострювалася, криза колективних цілей, що не усвідомлювалася сучасниками, а з нею – і криза великих цілей, та дій, що до них вели. З динамічної історія, як і життя народу, стає статичною, зі сповненої змін – стабільною. Лінія, що зигзагоподібно, але невпинно йшла нагору, перетворюється на горизонтальну. У цих умовах колективна діяльність людей, спрямована на вирішення важливих для всього колективу завдань, втрачала для них практичне значення і сенс. Ці причини призводили й до занепаду культури – економічна залежність породжувала моральну, що виражалося у вимозі послужливості до вищих, лестощах. Множилися приклади вихвалення тиранів, консули проголошували панегірики імператору, розписуючи його доброчинність, подвиги, щастя, що він приніс народу. Якщо при Августі ідея досягнення Римом кульмінації та виконання його місії була ще новою, то пізніше вона стала такою звичною, що нікого не могла надихати. Туга завершеності, начебто навіки встановленої системи Риму та божественного непереможного імператора при всьму позірному благополуччі ставала все гнітючішою.

Література, мистецтво періоду республіки та переходу до імперії

Згідно з давнім римським уявленням, для римського громадянина, сповненого дігнітас, гідними заняттями були політика, війна, жрецькі відправи, керування фамілією та господарством, а також розробка питань права і культа. Інші види розумової діяльності, наприклад, будівництво та оздоблення храмів, здавна доручалися майстрам з інших земель. На знак подяки вони залишали твори, що прославляли їхніх хазяїв. Частіше за все римським письменникам і митцям доводилося шукати покровительства знатних родин, ставати на положення їхніх клієнтів. Еліта ж покровительствовала деяким поетам, особливо тим, хто прославляли подвиги знатних патронів (ім’я Меценат для позначення покровителя мистецтв і митців стало називним). Це суперечило традиційним уявленням про віртус, що мала бути результатом визнання народу, а не найманого іноземного прославителя. Тому коли в Римі під впливом Греції стали розвиватися поезія і драматургія, вони були розраховані переважно на плебс, що захоплювався видовищами. Перші римські письменники писали грецькою. Як і інші представнки римської інтелігенції (вчителі, граматики, лікарі), поети та драматурги у Римі III-II ст. до н.е. були або відпущеними на волю освіченими рабами, або уродженцями італійських і грецьких міст, тобто не римськими громадянами, або вихідцями з простого народу. Наприклад, у III ст. до н.е. Гомера латинською мовою переклав Лівій Андронік. Він був освіченим грецьким рабом, якого привезли в Рим після пограбування міста Тарента у 272 р. до н.е.

Початок поезії латиною поклав Квінт Енній (239-169 рр. до н.е.). Він склав національно-історичний епос «Літопис», де виклав історію Риму від Ромула до сучасних йому подій. Він переробляв також грецькі комедії, трагедії, сатири та епіграми, започаткував латинський гекзаметр, який використовували і пізніші поети Риму. Для стийхійного проникнення елліністичної культури велике значення мала організація театральних вистав, оскільки сюжети будувалися на грецьких зразках, а в текстах зустрічалися афоризми та вирази, що доводили до римської публіки зразки елінської думки.

Проте процес проникнення грецької культури в Рим не був мирним. Класичним представником «охоронного духу» вважається Катон Старший або Цензор (234-149 pp. до н.е.) Він самостійно вивчив у зрілому віці грецьку мову і став першим латинським письменником-прозаїком. Але Катон виступав не стільки проти грецької науки і літератури, скільки ратував за розквіт вітчизняної культури та латинської мови. Всіма засобами – судовими процесами, промовами, жорсткими заходами – під час своєї цензури він боровся зі шкідливими для «римського духу» іноземними новшествами – пишнотами (він навіть провів закон проти них), користолюбством, лінощами, зверхністю і марнославством та подібними виявами рис, що були протилежними римським доброчинностям. Особливо обурювали його схильність до індивідуалізму, «особистої думки», звеличування «героїв». У своєму творі «Оріджінес» («Начала») він протиставляв славолюбивих греків римлянам, які свою велич творили не за рахунок окремих великих осіб, а своєю колективною мудрістю і звитягою, не вимагаючи прославлення.

У I ст. до н.е. з появою поняття «поважного», «шановного дозвілля», з’являється прошарок людей, які не вважали за доцільне займатися політикою. Вони й склали когорту істориків, поетів, філософів і письменників цього періоду. З багатьох римських літераторів деякі отримали всесвітнє визнання. Серед них – Вергілій, Горацій та Овідій.

Вергілій (Туллій Вергілій Марон) (70-19 рр. до н.е.), якого вчителем вважав великий Данте, працював над своєю «Енеїдою» 11 років. У ній він віддав належне Гомеру, але задумувалася поема як панегірик Августу. Це поема про Енея – вцілілого учасника облоги Трої, предка Ромула. «Енеїда» стала літературним епосом, що прославляє долю й високу місію римського народу. Кожний епізод книги підкорений єдиному цілому – темі долі, що веде Енея, який врятувався з-під уламків зруйнованої ахейцями Трої, до заснування нового царства, а його нащадків – до влади над світом. Строфи, що говорять про імперський дух Риму краще за сторінки історії:

Римлянин! Навчись народами правити державно!

У цьому мистецтво твоє – накладати умови миру.

Милість покірним являти й гамувати війною пихатих!

Один з найобдарованіших римських поетів, Овідій (Публій Овідій Назон) народився у 43 р. до н.е. Його батько дав йому блискучу освіту, але Овідій не відчував потягу до ораторського мистецтва, так само, як і до державної служби. Овідій уславився двома своїми творами – «Наука кохання» та «Метаморфози». «Наука кохання» – поема у трьох книгах, яка містить у собі наставляння, спочатку для чоловіків – як можна здобути та зберегти за собою жіночу любов, а потім для жінок – як зваблювати чоловіків та зберігати їхню прихильність. Цей твір, що відрізняється подекуди нескромністю змісту, у літературному відношенні виявляє зрілість таланту та майстерність Овідія. Він блискуче і твердо змальовує одну картину за іншою, досконало обробляючи кожну деталь. Цей твір написаний Овідієм у 2 р. до н.е., коли автору було 43 роки. «Метаморфози» – найкапітальніша праця Овідія, у якій з невичерпною уявою оброблено грецькі міфи.

Не тільки літературна праця, але й праця істориків знаходила у Римі багатющий матеріал. Тит Лівій (59-17 рр. до н.е.) написав історію Риму у 149 книгах. Гай Юлій Цезар був не тільки видатним діячем Риму, але і його хроністом. Він залишив Історію галльської війни, оповідь про громадянську війну проти Помпея. Гай Светоній Транквілл, секретар імператора АдріанаЮ відомий своєю біографічною працею «Життя 12 цезарів».

Наприкінці республіканського та в імператорський період Рим повною мірою сприйняв теорії та вчення, які склалися у епоху еллінізму, розвиваючи та збагачуючи їх власними ідеями. Звідси й інтерес до питань, звідки береться зло, як жити, як подолати відчуженість, яка сприймалась, як відчуженість від космічної гармонії, та роз’єднаність, що суперечила самим основам психології громадянина античного міста, як не втратити самоповагу, що дається свободою. Цими питаннями займалася і філософія, і наука, і релігія.

За свідченням Цицерона, широке розповсюдження у Римі першим з філософських вчень отримало епікурейство. Воно особливо припало до смаку простому народу, бо не вимагало особливого навчання. Епікурейство навчало, що для щастя необхідні тільки чесність та справедливість, виправдовувало прагнення до насолоди та дотримання власної вигоди. Геніальний поет і філософ Давнього Риму Лукрецій (99-55 рр. до н.е.) сприйняв вчення Епікура. Розвиваючи думки Епікура, автор поеми «Про природу речей» намагається вивільнити людину від забобонів, страху перед смертю та богами. Лукрецій пристрасно прагне навернути читачів до такого сприйняття вчення, яке має позбавити їх страждань, обумовлених забобонами, дати їм внутрішній спокій і душевний мир, тобто справжнє щастя. Основним принципом каноніки (теорії пізнання) Лукреція є положення, що природа складається з порожнечі та простих елементів (атомів), які і являють собою начала всіх речей. Атоми рухаються у порожнечі у різних напрямках. Саме цей рух, а не божественна сила, і утворює світ. Духовний бік людини складається з духу та душі, які теж тілесні й нероздільні. Вони складаються з атомів, але найменших, тонкіших, до того ж, круглих. Дух (розум), що знаходиться у серці, керує життям людини і є такою ж частиною людини, як і його тіло. Душа є розлитою по всьому тілу. Оскільки душа і дух за своєю природою смертні та знищуються разом з тілом, немає ніякої підстави боятися смерті, яка не є зло: мертві, не знаючи радостей живих людей, не знають і їхніх страждань.

Заслуговують на увагу думки філософа-поета щодо суспільного устрою та історичного розвитку. Коли Лукрецій говорив, що у первісному суспільстві ніхто ніколи не дотримувався спільного блага і тащив до себе надіслану Фортуною здобич, кожен римлянин розумів недосконалість такого порядку. На відміну від своїх грецьких попередників, що розрізняли тільки 2 стадії, дикість та цивілізацію (тобто полісне життя), якщо переводити на сучасну термінологію, він уводив ще проміжну стадію царської влади: царі вчили людей новаціям, що змінювали їхнє життя, засновували міста, будували фортеці для захисту. Але з відкриттям золота та багатства вони, а не сила і краса, стали давати пошану. Кожен домагався для себе влади та переваг, царів було вбито, почалися смути. Тоді частина людей навчила інших обирати магістратів та встановлювати право, щоб люди підкорялися законам. І нелегко жити тому, вважав Лукрецій, хто своїми діями порушує загальний союз миру. Так історія людства, хоч і в самих загальних рисах, була пристосована до традиційної історії Риму, зокрема, до трактовки ролі царів. Погляди епікурейців концентруються Лукрецієм у висновку про відносини людини і суспільства і його політичною верхівкою: не треба втручатися у політику, якщо не хочеш порушити спокій духу. Краще обрати життя, присвячене науці, роздумам, радостям дружби, життя непомітне, приховане, менш за все піддане тривогам та небезпекам. У період безперервних смут, швидких змін у долях людей і політичних діячів особливо, така точка зору була для багатьох привабливою.

За поглядами епікурейців, боги не втручалися у людське життя, не брали участь у створенні космосу, не освячували людські стосунки. Вони вважали, що людські спільноти виникали для самозахисту, взаємодопомоги, обміну знаннями та послугами і будувалися на основі дотримання всіма членами спільноти угоди про невчинення одне одному зла та підтримки слабких – тобто для спільного блага. Поняття «спільного блага» узгоджувалося з первісними римськими цінностями.

Ще одним впливовим філософським вченням, що прийшло у Рим з Греції, був стоїцизм. Великий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) у своїх філософських поглядах притримувався стоїчного вчення.. Він почав свою кар’єру як хомо новус, невідома людина, й досяг вершини у 63 р. до н.е., ставши консулом. Потім, після другого періоду політичної активності, був оголошений поза законом та обезголовлений. Його роботи з моральної філософії, політичної теорії, захисту республіканського закону вплинули на християнських мислителів.

Головним, таким, що викликає найбільшу повагу, Цицерон вважає велич духу, талант і твердість у перенесенні несприятливих обставин, збереження гідності в нещасті, справи, що їх схвалюють люди, і щастя, що його посилають боги. Водночас він критикує і стоїків. Доброчинність для нього – властивість, спрямована на благо інших. Він спросотовує Катона, що захищає стоїків. Цицерон говорить: якщо для стоїків байдуже все, крім мудрості та благочинності, то як вони можуть виступати у судах і обґрунтовувати тріумф Сципіона – адже взяття Ганнібалом Риму має бути для них байдужим? Взагалі ж, Цицерон твердо стояв на ґрунті традиційних цінностей римського громадянина, проголошуючи першим обов’язком людини служіння республіці, бо коли люди від цього ухиляються, республіка стає здобиччю принцепсів. Водночас він виправдовує політику Риму відносно інших народів. Усі народи, зауважує він, можуть терпіти рабство, тому що уникають труднощів і готові перенести все, щоб їх уникнути. Тільки римляни не можуть терпіти рабство, тому що з часів предків усе підкоряли честі та гідності.

Пізній стоїцизм представлений послідовником Цицерона Сенекою (Старшим), який залишив антологію ораторського мистецтва. Сенека (1-65 рр. н.е.) був одним з найбагатших людей, вихователем Нерона, при якому він відігравав провідну роль, а потім потрапив у немилість. Головне завдання філософії, вважав Сенека, – надати людям почуття гуманності, спільності єднання, навчити їх жити згідно з природою, що приписує жити благочинно. Філософія робить людей вільними, дозволяє піднятися над будь-яким статусом, бо високий дух, що дає можливість пізнавати, об’єднує мудрих людей одне з одним і зі світом, може жити і в тілі вершника, і в тілі відпущеника або раба. Не менш важливе завдання філософії – навчити людей переносити нещастя, бідність, хвороби, вигнання, подолати страх смерті. Ті, хто набув благочинності, яка робить дух непохитним, спокійним, цілісним, небоязким і поблажливим до інших, ті, хто правильно мислить і наслідує закони природи, добровільно їм підкорюючись, ті – хороші люди, вірі боні. Вони рівні між собою і утворюють певну нову спільноту, що не залежить від статусу та місця народження, бо для мудреця – батьківщина – весь світ. Формула мудрості за Сенекою: мудрець веде себе чесно та доброчинно, завжди знає, чого хоче, завжди вірний прийнятому рішенню. «Припини сподіватся і ти припиниш боятися» – цитує Сенека філософа Гелатона. Подолавши пристрасті, людина стає вільною, нікому не служить, нічого не бажає, нікого не боїться. Він радить привчати себе до бідності, час від часу живучи на 2 асса, як тисячі рабів і бідняків. Імператори I ст. до філософів ставились скептично. Деякі з них явно належали до опозиції. Навіть ті, хто наслідував порадам Сенеки, – мовчати, коли всі виражають захват, – теж здавалися небезпечними й накликали на себе підозри імператорів-диктаторів.

У давньоримських містах із самого початку функції ринку, місця ділових зустрічей, громадських зібрань і видовищ (ігор гладіаторів) поєднував форум. Через римський форум проходить Священна дорога (віа Сакра), якою тріумфальні процесії рухалися на Капітолійський пагорб. На віа Сакра знаходиться тріумфальна арка Тіта, побудована на честь взяття Єрусалима. Тріумфальна арка – типово римська споруда, що зводилася на честь пам’ятної події. Вперше ця архітектурна форма з’явилась біля 200 р. до н.е. Найшанованішим давнім святилищем Риму був храм Вести на форумі III ст. до н.е.). Тут жриці-весталки неусипно підтримували священний вогонь, що символізував джерело життя та могутність римського народу. Серед інших споруд, що були на форумі, – храм близнюків Кастора і Полукса, 484 р. до н.е., базіліка Юлія, закладена Юлієм Цезарем, храм Венери і Роми, відбудований у 135 р. н.е. за ініціативою імператора Адріана.

Архітектура Риму була найкращим чином пристосована до практичних цілей. Її досягнення належать більше до інженерної справи, ніж до мистецтва. Справжнє новаторство Рим виявив у побудові шляхів, мостів, плануванні міст і громадських споруд. Прикладами римської архітектури є гробниці, житлові приміщення, мости, фортечні мури. Знаменита римська Апіева дорога була побудована з використанням покриття, яке становить аналог бетону. Із туфу будували підземні водогони.

Прикладом римської архітектури є базіліки: довгий дах, з виступами, колонадою для торгівлі, суду, контор. З найвідоміших архітектурних споруд Давнього Риму відзначимо: Колізей або амфітеатр Флавіїв (70-90 рр. до н.е.), де застосовано арочні яруси з напівколонами; Пантеон (храм всіх богів), піднебіння якого на 1,5 м ширше, ніж у Соборі Св. Петра (тепер це церква Санта Марія Ротонда ад Матірес), у ньому могло розміститися 87 000 глядачів; величезні терми Каракалли або Терми Антонінів 217 р. до н.е., пам’ятка римському стилю життя – вони займають площу 330 кв. м.; Циркус Максимус, пристосований для змагань на колісницях, який збільшували і розширяли до тих пір, поки він не став вміщувати 385 000 глядачів. Склепіння й бані – найоригінальніші творіння римських зодчих. Шедевром серед них є баня Пантеона – храму всіх богів, побудованого в 125 р. н.е. за доби витонченого і освіченого імператора Адріана. Пантеон демонструє повне вивільнення від грецької схеми і, без сумніву, є класичним зразком ретельно вивірених пропорцій і співвідношення частин з цілим.

Типово римськими спорудами були амфітеатри. Театри Давньої Греції не були круговими і будувалися зазвичай з використанням підвищення рельєфу. Римляни насолоджувалися кривавими боями гладіаторів поміж собою чи з дикими тваринами. Іноді амфітеатри наповнювали водою і влаштовували морські баталії. Підлога була вкрита товстим шаром піску, щоб добре всотувалася кров.