Етруски

У північно-західній Італії теж створювалися міста. Їх засновниками були етруски. Вважається, що вони прийшли з Малої Азії, жили в Тоскані та Умбрії з 700 по 100 до н.е. У VII-VI ст. до н.е. вони підкорили своєму впливу майже весь Апеннінській півострів. Їхні сусідські поселення у долині Лаціо були неподалік від Риму. Укріплене місто Вейї розташувалось у 16 км від форуму – головної площі Риму. П’ятий та сьомий царі римлян були етрусками.

У 1964 р. у містечку Санте-Севере, біля Риму, було знайдено два етруських храми над морем. Ці знахідки дали важливий матеріал для розуміння культурного поступу цього часу. Етруски були чудовими будівниками, що вміли будувати укріплені стіни з брамами, канали, системи каналізації, монументальні некрополі. Досягненням етрусських будівничих була півциркульна арка, циліндричне склепіння та тосканський ордер – вони стали відправною точкою у розвитку давньоримської архітектури. Конструкція арки використовувалася в Давньому Римі для будівництва ринків, амфітеатрів, мостів та ін. Півциркульна арка складена з клинчастих каменів, що утворюють криволінійну поверхню, так що камені підтримують один одний за рахунок бічного розпору. Крупні тесані блоки трапецієвидної форми так щільно підігнані один до одного, що для їх утримання не потрібно розчину. Замковий камінь над центром кола підтримує міцність усієї споруди. Арки, що примикають одна до одної, утворюють у глибину циліндричне склепіння. Так побудовані купольні гробниці, які в центрі підтримує опора, зверху насипаний курган із землі. Завдяки розкопкам етрусських гробниць отримано дані про мистецтво етрусків. Внутрішні стіни гробниць були отиньковані та вкриті розписами, які відтворюють бенкети, ігри, танці, що проводилися в пам’ять про померлих. Рим запозичив не тільки циркульну арку етрусків, але й конструкцію акведуків, які постачали воду для міст з гір. Акведуки мали опорою циркульну арку, а труби робили зі свинцю чи теракоти.

Досягнення етрусків у бронзовій та кам’яній пластиці, настінному живопису, розписній кераміці та обробці металу стали однією з важливіших складових у розвитку давньоримського мистецтва. Велика кількість глини на території поширення етрусків сприяла широкому розповсюдженню теракотових статуй і рельєфів. Перші фігуративні зображення з’явилися на поховальних вазах з кришками у вигляді людської голови (VII ст. до н.е.). У них зберігався попіл померлого. Крупними центрами ремісничого виробництва були міста Цере, Вейї, Ареццо. Етруски були також чудовими металургами та майстрами бронзового лиття. Майстерний витвір, що має назву «Химера з Ареццо», сягає IV ст. до н.е. і відтворює фантастичну тварину з головою та шиєю лева, тулубом кози і хвостом змії.

Релігія

Вірування давніх римлян були язичницькими. Власне вони такими й залишилися до часу, коли почалося ствердження християнства. У давньоримському пантеоні особливо шанувався бог війни Марс, у жертву якому приносили коня. Ціла когорта богів брала участь у всьому циклі сільськогосподарських робіт. Серед них були боги посівів, цвітіння, визрівання – Вервактор, Редаратор, Обаратор – вони допомагали при оранці. Під час сівби молились Сатурну, коли хліба сходили, зверталися до богині Сегетії, щоб на полі не було бур’яну, просили бога Рунсинатора, цвітінням відала богиня Флора. Різні боги зберігали оселю та родину римлянина: домашній куток – Веста, двері – Янус, що мав два обличчя, земельні угіддя – Лари, дім – Пенати. У кожної людини був свій особистий дух-покровитель – Геній. Якщо Пенати приносили тільки добро, то Геній міг бути добрим або злим, сумним або веселим. У ранніх релігійних віруваннях римлян зустрічаються боги, які надзвичайно схожі за своїми функціями і навіть іменами на етруських богів: наприклад Мнерва (Мінерва), Маріс (Марс), Сатре (Сатурн). Від етрусків збереглось багато ворожінь, у тому числі по польоту птиць, нутрощам тварин.

Принципова відмінність світогляду римлян і від етруського, й від давньогрецького полягала в тому, що, на відміну від греків, римляни вважали успіх справи залежним від власної діяльності, а не від богів. Боги могли бути прихильними до людини, захищати її, але успіх справи залежав від особистої ініціативи. Вважається, що у такому «споживацькому» ставленні до богів виявлявся притаманний усій римській культурі практицизм. Але зазначену зміну історичного типу світогляду можна розглядати і під іншим кутом. Рим з початку і протягом своєї історії демонструє галерею «моментальних знімків» становлення особистості. У Давній Греції спочатку поняття особистість (грец. – просопон) означало ритуальну маску, роль, яку виконував актор у театрі, і було синонімом нематеріальної душі. У культурі Давнього Риму особистість наче знімає маску, стає живою, не маска усміхнена, байдужа, радісна передає стани душі, а сама людина, що відчуває радість і біль, сором і образу, відчай виступає на сцені історичного театру. Боги ще впливають на життя, але людина вже взяла на себе відповідальність за свою долю, і тому всі злети її духу, так само, як і помилки, є її власними. Саме ця ініціатива й відповідальність може бути визначена як зворотній бік римської практичності.

На початку своєї історії римський народ був родоплемінним об’єднанням. Основою суспільства був рід (familia), який очолював глава роду (pater familias). Голови родів складали родову аристократію або патриціїв. Роди об’єднували у собі всіх, хто брав участь у веденні господарства. Це були прямі й непрямі родичі голів роду, діти, ті, хто проживав у родині і навіть раби. Глава роду мав необмежену владу над життям та смертю кожного члена родини. Такі родини відрізнялись згуртованістю і високою організацією. Їм протистояли плебеї (простолюдини). Вони займалися ремісництвом і торгівлею. Плебеї не володіли земельними ділянками, тому не допускалися до управління містом. Крім них з ранніх часів у Римі існували клієнти (слухняні). Клієнтами могли бути чужі для роду люди або молодші родичі, які служили голові роду (патрону). Вони могли отримати від нього у користування ділянку землі. Платою за користування була сільськогосподарська продукція та несення військової служби. У свою чергу патрон підтримував своїх клієнтів, захищав їх у суді, допомагав у складних ситуаціях.

Десять родів складали курію, десять курій – трибу, а триб було три, за приналежністю всіх вільних повноправних громадян Риму до трьох племен – латинян, сабінян та етрусків. На чолі цих племен стояв цар, якого обирали на зборах пожиттєво. Після його смерті та до обрання нового царя управління здійснювалося Сенатом. Сенат (рада старійшин) складався з 300 патриціїв. До обрання царя Сенат обирав нового тимчасового правителя на певний термін. Крім того, Сенат затверджував рішення коміцій. Коміції являли собою зібрання курій. Вони збиралися за наказом царя. Цар був правителем, верховним жерцем і воєначальником. Для розгляду вирішення особливо складних судових справ він призначав квесторів – судових слідчих.

Уся організація римського суспільства була пов’язана з армією. Першим організатором військової справи у період раннього Риму був цар Сервій Тулій (578-534 рр. до н.е.). Він поділив усе вільне римське населення на шість розрядів. В основу поділу було покладено кількість землі, що оброблялася. З винайденням монет розряди стали відображенням стану володіння певною кількістю грошей. Чим більшою була кількість грошей, якою володів римлянин, тим більше він зобов’язаний був віддавати на суспільні потреби. Тулій розбив суспільство на центурії (сотні). Центурії були базовою одиницею майново-вікової класифікації суспільства. У центуріях проводилась робота коміцій, вони також стали основою комплектування війська. Перший розряд мав виставити 80 центурій озброєної піхоти – педитів та 18 центурій вершників – еквітів. Інші розряди всі разом мали виставити 95 центурій легкої піхоти та інших вояків. За часів Сервія Тулія у Римі нараховувалося 193 центурії, які вирішували питання війни і миру, обирали посадових осіб і приймали закони. Кожен громадянин у залежності від його цензу мав здійснити 10 кампаній, знаходячись у кінноті або 20 – у піхоті; призваний на військову службу приносив присягу, яка не могла бути порушена. Покарання солдат за злодійство, брехню, втрату зброї, залишення варти були такі жорстокі та ганебні, що замість них обирали смерть, але й заслуги винагороджувалися похвальним словом, почесними дарами, вінками, що вважалося за велику честь й відрізняло нагородженого й у таборі, і вдома. Військо склаладалося не з найманців, а з союзників і громадян, які захищають батьківщину і воюють дуже стійко, до повної перемоги. Приклади відваги та геройства передавалися з покоління в покоління, на них виховували молодь. З дитинства римляни всотували спогади про велике минуле Риму та впевненість у ще прекраснішому і славному майбутньому.