Питання для самоконтролю:

1. Процеси етногенезу на території Давньої Греції.

2. Особливості та значення давньогрецької демократії.

3. Міфологічне світобачення, його зв’язок з реальним життям античних греків.

4. Видатні законодавці Давньої Греції.

5. Космогонічні уявлення давніх греків.

6. Загальна характеристика кріто-мікенської культури.

7. Сюжет та культурне значення «Іліади» та «Одісеї».

8. Боги і герої давньогрецької міфології.

9. Характеристика гомерівського (ранньоархаїчного) періоду давньо-грецької культури.

10. Давньогрецька філософія класичного періоду.

11. Грецька культура періоду классики.

12. Давньогрецька скульптура.

13. Походи О. Македонського та їхнє значення для історії античного світу.

14. Давньогрецька архітектура.

15. Риси грецької культури періоду еллінізму.

Культура давнього риму

Історія Давнього Риму охоплює час з 753 р. до н.е. до 337 р. н.е. Її традиційно поділяють на три великих періоди – ранній Рим, або царський період, Римська республіка та Римська Імперія. У період раннього Риму, з VIII по VI ст. до н.е. виділяють етрусську епоху і суто царську; Римська республіка тривала з кінця VI ст. до н.е. до 31 р. до н.е.; Західна Римська імперія існувала з 31 р. до н.е. по 476 р.

Усталеною є думка, що Рим – тільки наслідувач політичного, художнього, літературно-мистецького, архітектурного, скульптурного тощо спадку Греції. Дійсно, римляни багато запозичили з культур тих народів, що потрапили в їхню сферу впливу. Поступово в процесі романізації провінцій та поступової варваризції імперії сформувалася греко-римська антична культура.

Але Рим ніколи не був вторинним. Особливістю римського типу опанування геополітичним і культурним простором античного світу, на тлі якого сформувалася самостійна і потужна римська культура, була здатність ефективно використовувати технічні та технологічні надбання попередників, втілювати принципи, що довели свою дієвість у всіх сферах культурного життя в практику відтворення і розширення римської держави, зберігати та адаптувати до нових умов власне культурне ядро, яким був «римський міф» і засоби його відтворення, куди і слід віднести їхні принципи організації соціального та політичного життя, а також постановку військової справи. Рим брав від інших народів, яких він підкорив достатньо, все, що могло принести практичну користь «римському міфу», до якого долучалися таким чином і підкорені народи.

Одним з найвеличніших вчителів Риму була Греція. Але насправді це було не власне формальне навчання, а складний і тривалий процес «перетікання» духовної спадщини Греції у нові римські «міха». Одночасно це було збагачення і трансформація цієї спадщини в завжди суперечливій історичній формі. Давньоримський поет Горацій (65-8 рр. до н.е.) у листах зазначав: «Якби греки так само зневажали новації, як ми, то які б витвори давнини зараз існували?». Ці слова часто цитують, щоб довести – Рим був чимось на кшталт молодшого партнера у греко-римській цивілізації. Насправді, як завжди відбувається у процесі взаємодії, Рим впливав на Грецію і навпаки. Спочатку римляни знайомилися з елементами грецької культури лише за допомогою етрусків і міст Великої Греції. Цілком вони зустрілися з нею лише в III ст. до н.е., коли еллінська культура стала культурою елліністичною, тобто, коли поліси увійшли у склад елліністичних царств. Тоді перед громадянами полісів, що стали підданими царів, постали нові проблеми, які ще не стояли перед римськими громадянами, що тільки через два століття опинились у стані підданих. Тільки тоді вони цілком зрозуміли своїх попередників. Таким чином, при схожості в базисі, що полегшувало громадянам Риму засвоєння духовної спадщини грецьких полісів, на шляху до повного запозичення ними грецької культури у той період, коли вони отримали змогу добре її взнати, стояло два бар’єри: певні розбіжності у системі цінностей і стадіальна різниця.

Проте з самого початку власної історії для Риму була характерна цілеспрямованість у досягненні визначеної мети та самостійність у створенні тих форм і засобів, які мали забезпечити її досягнення. Рим демонструє зразкову та безпрецедентну для всього давнього світу цілісність та згуртованість. Причиною є чіткі засади соціальної організації: техніко-економічні (мережа військових укріплень у кожній провінції, мережа вимощених доріг, що з’єднувала їх з Римом, тощо); організаційні (загальні принципи права й адміністрування, а також єдина армія чиновників); психологічні (психологічний контроль тримався на остраху та покаранні, на абсолютній упевненості в тому, що все, що загрожує Риму, буде знищено). Давнім римлянам був притаманний своєрідний і оригінальний інстинкт «територіального імперативу», що виявляв себе як примноження, організація, експлуатація та захист своїх територій. На цих підвалинах зросла і пройшла повний цикл розвитку могутня держава, яка навіювала страх і повагу всьому зовнішньому світові за межами «Pax Romana» – римського світу.

Давній Рим був не тільки видатним явищем на теренах античного світу, але й залишився у європейській і світовій історії унікальним за своєю суперечливістю зразком поєднання ефективної раціональності та мужньої відваги з вражаючими уяву проявами лицемірства, підступності, розбещеності й жорстокості. Російський критик XIX ст. В. Белінський зауважив: «Римська література не представляє жодної хорошої трагедії; натомість римська історія є безперервна трагедія – видовище, гідне народів і людства». Рим залишив нам унікальну можливість – побачити й вивчити людську природу, що і є врешті-решт сутнісною метою культурної діяльності, на прикладах, які не є продуктом уяви геніального романіста чи філософа, а зафіксовані історичними хроніками, листами, свідченнями сучасників як документи епохи. Греки були першими, хто намагався осягнути світ логосом, – філософським категоріальним мисленням, тому вони залишили класичні й універсальні зразки мислення, класичні канони вираження краси, істини й морального ставлення до людини. Римляни теж були першими. Вони були першими, хто розповів людству, якою може бути людина. Якщо грецький універсалізм містить у своїх началах усю наступну історію філософії, тобто пошуків людського духу, і певною мірою вичерпує ці пошуки, про всяк випадок окреслює величну царину його володінь, то Рим окреслює і певною мірою вичерпує глибину злетів і падінь людської душі. У подальшій історії людства важко найти приклади мужності, вірності, патріотизму, самопожертви, так само, як і зрадництва, лицемірства, розбещеності й жорстокості, які б не тільки перевершували собою Рим, а просто не повторювали його. Тому, можливо, для розуміння культурноєвропейської і загальнолюдської значущості Риму більше підходять інші слова Горація з його славнозвісного «Пам’ятника» – «Ні, весь я не помру. Буду я знов і знов».

Якщо культура – це не тільки зразки матеріальної діяльності, що дійшли до нас у вигляді артефактів цієї епохи, а й зразки поведінки, то Давній Рим можна визнати однім з найвеличніших вчителів людства. Отже, не варто недооцінювати реальний внесок римлян у скарбницю світової культури, який був, до того ж, і вельми практичним. Рим використовував усе, що могло піти йому на користь. Саме ця здатність і зробила його могутнім. Але Рим і залишив усе накопичене у спільному палаці європейської культури, закарбувавши свій геній у нових сферах: права, військової організації, адміністрації та інженерного мистецтва.

Згідно з оповідями, Рим було засновано на семи пагорбах братами Ромулом і Ремом у 753 р. до н.е. Проте, археологічні розкопки вказують на сліди поселень бронзового віку, які сягають не менше, ніж 1500 р. до н.е. Автохтонами на півострові були племена італіків. Вони прийшли на Апеннінській півострів з півночі. Пізніше вони розділилися на окремі племена латинян, умбрів, сабінян та ін. і були у свій час завойовані римлянами. У VIII-VI ст. до н.е. активно переселялися в Італію греки. На південному узбережжі було засновано колонії Тарент, Гераклея та інші, що незабаром перетворилися на важливі порти та економічні центри.