Доба еллінізму. Релігія та філософія

Хронологічними межами еллінізму вважається, з одного боку, 323 р. до н.е. – рік смерті Олександра Македонського, з іншого – 30 р. до н.е. – дата приєднання Єгипту до Рима. Еллінізм являє собою такий період, коли давньогрецька культура, збагачена досягненнями місцевих культур, розповсюдилася всією територією держави Олександра.

У 336 р. до н.е., після смерті Філіппа 2, на престол став його 20-річний син Олександр. 12-річне правління його змінило не тільки Елладу, але й світ. Він створив першу в історії імперію, що охоплювала таку велику територію у межах однієї політичної структури. В основу нової політики Олександр поклав принцип співробітництва – імператор прагнув не знищити чи пригнобити завойовані ним народи, а об’єднати всіх на чолі з македонянами та греками в гармонійну єдність, що була б засадою культурного розквіту нової держави.

Проте його держава не була довговічною. У 323 р. до н.е. під час вечірки зі своїми генералами Олександр Великий помер. Після його смерті імперія розпалася на кілька монархій, очолюваних його спадкоємцями, – діадохами. Після запеклої боротьби діадохів за владу на деякий час основними складниками елліністичного світу стали Єгипетська держава, очолена монархією Птолемеїв, Селевкідська держава в Передній Азії, Пергамське царство, Бактрія, Понтійське царство.

Визначальним чинником впливу на розвиток культурного життя елліністичного періоду стало значне розширення горизонту подій і маштабів сприйняття світу давніми греками, пов’язане з їх військовими походами, торговельними та науковими подорожами в далекі східні країни, в Африку, на північ. В епоху еллінізму світ змінився та розширився. Велику роль у поширенні грецької освіченості відіграло складення загальногрецької мови (койне). Грецькою можна було розмовляти на величезній території, від Єгипту до Каспія. Спільна мова сприяла розвитку єдиної культури. Водночас, безмежний світ, що відкрився елліну, був позбавлений гармонії. Боги давньогрецького пантеону, що достатньо задовільно виконували свою захисну і організаційну функцію в межах світу грецьких полісів, з розширенням ойкумени, землі відомої, почали втрачати вплив і могутність. Вони й за кращих часів були жорстокими і свавільними, мало переймались долею окремої людини, а з розширенням просторового і духовного горизонту греків стали стали доповнюватись і заміщуватись віруваннями і культами, що були поширені в середземноморському культурному світі, на близькому та Середньому Сході. Еллінізм, таким чином, являє собою одночасність сприйняття давньогрецькою культурою безмежної багатобарвності релігійних культів і духовних практик інших народів еліністичного світу з одночасним розповсюдженням впливу на їхні культури давньогрецької мови, звичаїв, моральності, ідей давніх греків.

У період еллінізму широке розповсюдження отримали культи різних східних божеств, об’єднання культів різних народів (синкретизм), магія, вірування у богів-рятівників. Цікавість населення Східного середземномор’я до нових культів була викликана бажанням знайти могутніших богів і заручитися їхнім заступництвом. Цим була викликана і множинність культів в елліністичних державах. Елліністичні царі намагалися об’єднати культи грецькі та східні, щоб мати ідеологічну опору серед різних прошарків населення, крім того, вони підтримували місцеві храми та храмові організації з політичних міркувань. Прикладом створення синкретичного культу може слугувати культ Серапіса у Єгипті, заснований Птолемеєм І. Це божество об’єднувало риси єгипетського Осіріса і грецьких Зевса, Аїда, Асклепія. У багатьох країнах шанувалося одне з найдавніших малоазійських божеств, Кібела (Велика мати). В елліністичний час поширюється культ іранського сонячного бога Мітри. З грецьких персонажів у східних областях найпопулярнішим були Геракл як втілення фізичної сили і могутності, і Діоніс, образ якого на той час значно трансформувався.

Головним змістом міфа про Діоніса стають розповіді про його смерть та воскресіння його Зевсом. Згідно з вченням шанувальників Діоніса, орфіків, Діоніс був народжений спочатку Персефоною під іменем Загрея і загинув, роздертий титанами. Потім Діоніс воскрес уже під своїм ім’ям як син Зевса і Семели. Культи найдавніших богів, що вмирали та воскресали, – Осіріса – Серапіса, Діоніса, фрігійського Аттіса – поширювалися у сільскіх поселеннях і в містах ще й завдяки тому, що їх шанувальники сподівалися на них як на богів-рятівників. Ці боги мали урятувати своїх прихильників від смерті. Шанувальники цих божеств вірили, що безсмертя отримується шляхом виконання особливих обрядових дій – містерій. Під час містерій відтворювалися сцени смерті та воскресіння бога, внаслідок чого шанувальники ставали співпричетні богу й отримували безсмертя. Елліністичні містерії сходили до давніх східних святкувань і більш ранніх грецьких містерій (на честь Деметри та Діоніса), але у III-I ст. до н.е. ці містерії пригортали значно більше, ніж раніше, число прихильників. Проте попри усю поширеність, містерії об’єднували тільки обраних. Щоб стати таким «обраним», потрібно було пройти чисельні випробовування. Для широких верств народу прийнятнішою була магія: різноманітні заклинання, талісмани. Віра в духів-демонів була покликана принести успіх у коханні, позбавити хвороб, допомогти у складних ситуаціях. Суто елліністичним релігійним віруванням було вшанування Тихе (Долі). Її культ був відгуком на порушення передзаданого плину процесів і визначеного місця людини в цих процесах. В умовах, коли традиційний світопорядок, який підтримувався міфологічним мисленням, був зруйнованим, життя стало, як ніколи, нестійким. Руйнування і падіння царств набули величезні по охопленню територій і людських мас маштаби. До того ж, вони здавалися випадковими й непередбачуваними. Свавілля монархів, військовий успіх чи поразка окремого полководця визначали долю цілих областей і окремої людини. Тому Тихе була втіленням не тільки випадковості, але й неминучої необхідності, зрозуміти яку було неможливо.