Філософія класичного та посткласичного періоду

Філософське мислення класичного періоду давньогрецької культури характеризується поворотом від проблем космології і натурфілософії до проблеми людини, і, зокрема, проблеми розуму. Нову добу в історії античної філософії відкрили софісти і Сократ. Виникненення й розповсюдження грецької софістики пов’язане з об’єктивною суспільною необхідністю зробити наукові і філософські досягнення того часу загальним надбанням, тобто розширити коло освічених людей, а також природним процесом зміни напрямку пізнавального пошуку. Але ця зміна видається природною тільки з огляду на її фактичну наявність, а не з точки зору логічної обґрунтованості. Адже немає іншої, крім встановленої фактично як неспростовна даність причини, з якої поворот до прагнення виявити суб’єктивне джерело всякого знання, перевести філософську думку від розгляду природи до розгляду самої свідомості має слідувати за інтересом до розгляду природи, а не навпаки. В будь-якому разі саме ці моменти визначали форму та зміст софістики. Серед софістів мало було математиків і фізиків: цей род пізнання вони не стільки розвивали, скільки популяризовали. Софісти були першими грецькими філософами, які отримували винагороду за навчання. Платон та Аристотель дорікали софістам, що вони перетворили науку на засіб підтримки існування і тим принизили її гідність – адже вона до цього була самоціллю. Проте чи є тут суперечність? Зазвичай вважається, що суспільна потреба або «замовлення» завжди знаходить своїх виконавців. Якщо софісти заперечували існування об’єктивної істини і знаходили досить переконливі аргументи на свою користь, чому таке знання не повинно бути оплаченим? Адже істиною можуть бути і гроші. До того ж, софісти працювали перед усім на те, щоб повідомити результати науки масі, прилаштувати їх до її потреб. Водночас, історична місія повідомити результати науки масі потребувала зовсім іншої спрямованості розуму, ніж завдання власне наукового дослідження. Для такого навчання важливим було озброїти учня здатністю вразити противника несподіваними аргументами, незалежно від того, чи був такий аргумент справді суттєвим для розуміння сутності питання, що обговорювалося. Навчання філософії у виконанні софістів скоро виявило свою справжню спрямованість: вони навчали ремеслу демагогії – майстерності переконати у будь-чому, незалежно від істинності висунутих тверджень. Потреба у появі таких учителів була пов’язана з розвитком політичної активності громадян грецьких полісів. Для успішної діяльності вільного громадянина, який бажав не тільки розумітися на політичних питаннях, але й активно впливати на переконання інших, важливого значення набувала здатність технічного, формального розвитку мови, а також опанування тими знаннями, які сприяли поставленій меті. Для цього було необхідним не стільки знання про природу, скільки знання про саму людину. Адже для виголошення переконливої промови потрібно знати, уявляти собі, що саме діє на людину переконливо. Тому увага софістів зосереджується на проблемах логіки й мови. Протагор першим став вивчати способи доведення, а софісти Гіппій і Продік займалися вивченням мови.

Протилежний підхід демонстрував Сократ (469-399 рр. до н.е.). Він обирав відомого політичного діяча або просто відому людину й після того, як останній прочитав свою промову, починав ставити свої знамениті запитання. Причому, спочатку Сократ непомірно вихваляв свого співбесідника, говорив, що така розумна й відома у місті людина без труднощів відповість на такі елементрані запитання. Сократ ставив свої дійсно елементарні запитання і шляхом послідовної постановки наступних запитань, що логічно випливали з позиції співбесідника, приводив до того, що останній мав погоджуватися з тим, що заперечував напочатку, або навпаки. Наприклад, юнаку, який вважав себе обізнанішим за інших і мріяв відзначитися на державній службі, Сократ послідовно ставить запитання щодо поняття «справедливість». У результаті вихідна теза, що брехня однозначно може бути віднесена до категорії несправедливого вчинку, стає проблемою вибору: говорити неправду ворогам не є несправедливістю, а друзям – у тих випадках, коли правда, на розсуд того, хто говорить, може їм зашкодити. Очевидно, що такий підхід на перший погляд нагадує науку софістів, якій вони за гроші навчали всіх охочих. Але тут є одна суттєва відмінність, що радикально міняє справу. Сократ не знав істину, але вірив, що її можна знайти, і шукав. Софісти продавали вміння ошукувати один одного, і той, хто його придбав, міг почуватися впевнено, адже він придбав за гроші не тільки захист від обману, але й здатність обдурювати іншого. Насправді, таким чином софісти непрямо, але тому найбільш небезпечно сіяли переконання у відсутності істини як такої. Прикладом софістичного парадоксу, що його приписують Протагору, була дилема «Вчитель і учень». Учень уклав угоду з вчителем, за якою він заплатить за навчання тільки після того, як виграє перший судовий процес. Навчання закінчилося, але учень тривалий час не бере участь у судових процесах. Тоді вчитель погрожує подати в суд на учня. Якщо вчитель виграє, то винагороду він отримає за рішенням суду. Якщо програє, то йому заплатить учень: адже за умовами угоди учень платить, якщо виграє свій перший судовий процес. Парадокс полягає у тому, що ситуацію можна прочитати прямо протилежно: в разі виграшу вчителя, учень йому не платить за умовами угоди, а в разі виграшу учня останній нічого не платить згідно з рішенням суду. У такий спосіб софісти демонстрували, що істини не існує. Отже, різниця, якщо її спробувати виявити опукліше, в ціннісно-культурологічному аспекті, полягає у викритті Сократом методу «махінації зі свідомістю», який практикували софісти. Саме цього йому не могли пробачити щиросердні афіняни. Він забрав у них іллюзію їхньої здатності почувати себе, хоча б на якийсь час, найбільшими розумниками.

Що ж становить серцевину вчення Сократа? Сократ нічого не писав і вважав, що писемність є однім з найшкідливіших винаходів людини: людина забуває свою думку, коли записує її, отже, всі думки необхідно пам’ятати. Вчення Сократа нам відомо з праць Платона та Ксенофонта. Найталановитіший учень Сократа, Платон, залишив свої твори у формі діалогів, обов’язковим учасником яких був Сократ. Тому іноді важко відокремити думки Сократа від ідей Платона. Але достеменно можна стверджувати, що Сократ започаткував новий напрямок у філософії, – вивчення проблеми людини. Оскільки, на відміну від софістів, Сократ був впевнений, що існує об’єктивна моральність і об’єктивна істина, то питання полягало у тому, як пізнати їх. Софіст Протагор вважав, що людина є мірою всіх речей. З цього випливало, що істинні ті думки, які є корисними для людей, а щодо правових та моральних норм, істинним слід вважати таку думку, яка поділяється більшістю громадян. Отже, увага до людини як філософська проблематика вже була предметом розгляду софістів. Відмінність полягала в тому, що Сократ пропонував інші відповіді на вже поставлені запитання. Своє мистецтво допомоги у пошуку істини Сократ уподібнював до мистецтва повивальної бабки. Мислитель вважав, що методом пізнання є самопізнання. Так от, Сократ практикує такий метод самопізнання, коли в процесі постановки запитань і отримання відповідей людина виявляє, начебто пригадує, знання, яким уже володіє. Діалогічний метод є і способом запобігти плутанини у поняттях і способом допомогти людині пізнати себе, пригадати досвід попереднього існування. Саме це і є практика самопізнання. Інша річ, що практикування такого способу може викликати в людини, що «забула» про свій досвід попередніх вчинків, несприйняття себе самого. Отже, йдеться не про встановлення нових істин, як це відбувається у точних науках, а про відкириття істини, що міститься всередені кожного. І вона може бути гіркою для того, хто її відкрив. З огляду на зазаначене, слід розуміти й головний висновок Сократа. Він полягає у наступному: люди творять зло від незнання, тому, що вони не знають істини. Якби вони її знали, то стали б творити тільки добро. Можна по-різному ставитися до цього твердження. Одним з варіантів є такий: оскільки остаточне знання істини не є можливим для окремої людини (а, можливо, і для людства, адже людство – це абстракція), то власне і пізнання або досягнення блага неможливо. Але що ж є тим критерієм, який визнавав і якому підкорявся Сократ? Він вважав, що знання тому робить людину доброчинною, що знання в абсолюті має містити у собі істину, а істина є добро (і як етична, і як пізнавальна категорія). Інша річ, як досягти такого знання істини? Відповідь: визнання єдності знань і доброчинності, які реалізуються у вчинках, способі життя. Істина, яка є добро, стає реальністю шляхом реалізації себе в людині та її справах. Таким чином, важливим проясненням щодо позиції Сократа, яку зазавичай зводять до твердження, що добро полягає у знанні добра, є твердження «добро полягає у здійсненні добра». Зрозуміло, що його знання є обов’язковою умовою його здійснення. Акцент у цьому випадку має ставитися не на знанні і не на дії, а на єдності слова і справи, прикладом чого стало життя самого Сократа.

Вивчаючи вплив ідей видатних мислителей на культурний розвиток людства, іноді приділяють значну увагу іхній спадкоємності, щоб потім ретельно визначати відмінність поглядів філософів. Можливо, причиною такого колообігу є природна обмеженість людського способу мислення, коли потреба у зміні способу думок, що випливає з необхідності підкорятись руху як такому видається розвитком. Натомість справжньою причиною може бути нездатність людини зосередити думку і діяльність на цілі досягнення стану абсолютної досконалості, гармонії та істини, що і має бути синонімом щастя. Пошук такої досконалості невтомно вів все своє життя геніальний сучасник Сократа, якого вважають його учнем, Платон (428-347 рр. до н.е.). Філософ створив можливу найдавнішу людську Утопію, тобто теорію та опис ідеальної держави, запропонував теорію ідей, яка розділила світ на ідеальний і матеріальний, і проголосив ідеальний світ власне досконалим простором існування зразків усього сущого, що має своє не довершене втілення, відбток у матеріальному світі; побачив у пізнанні не спосіб організації чуттєвих даних, які приносить нам сприйняття, а спосіб пригадування. Платон походив з родини багатих аристократів, і цим, а також вироком демократичних Афін, філософу часто пояснюють його презирство до демократії. Проте, якщо спробувати стисло виразити спрямованість думок Платона, то це буде саме прагнення зрозуміти і видбити у думці і слові уявлення про «досконалість». У чому полягає непроминуще значення ідей Платона? У створенні цілісного шляху думки, що висвітлює положення людини у світі. Якщо здається, що просто вказати на позачасове і позаматеріальне існування Блага і вищої реальності – справа не така вже й важка, то визначити яким шляхом і у чому втілюються найнаближеніші до неї зразки, значно складніше. Адже у цьому випадку доводиться мати справу з недосконалим людським, соціальним і природним матеріалом. Утопія Платона викладена у діалозі «Держава». На думку Платона, громадяни мають бути поділені на три класи: простолюдини, воїни, стражі. Тільки останнім належить політична влада. Головною проблемою є те, щоб стражі правильно і послідовно втілювали закони та слідкували за їхнім виконанням. Власне, сама ідея зрозуміла: потрібно спочатку обрати, а потім досягти послідовного відтворення такої касти людей, яка і сама буде майже ідеальною (про всяк випадок, значно «правильнішою», ніж решта громадян), і решті не дозволить відхилятися від ідеальної моделі й законів держави. Для досягнення цієї мети потрібна відповідна освіта, економіка та релігія. Освіта поділяється на дві частини: музика й гімнастика. Музика у Платона це все, що стосується царини муз. Фактично, це синонім культури. Гімнастика містить у собі все, що пов’язано з фізичною підготокою і тренуванням. Метою освіти є виховання благородної людини. На жаль, Платоном для цього передбачається введення цензури майже всюди: від музики, літератури й театру до побуту і зовнішньої поведінки. Економіка касти стражів достатньо чітко зорієнтована на середину між багатством і бідністю. З урахуванням, що особистою метою діяльності стражів є благо міста (держави), вважається, що власне багатство їм просто не потрібно. У платонівській державі визначаються і регламентуються всі форми і прояви особистого життя стражів: шлюбний вік регламентується, а шлюбний союз визначається жеребкуванням, діти й батьки не знають одне одного, неповноцінні чи незаконнонароджені «вилучаються» з ідеального суспільства, відмінності чоловіків і жінок ігноруються на догоду ідеї рівності людей взагалі, тощо. Якими б дивними і нездійсненними не здавалися б ці ідеї, слід врахувати, що їхня мета – викорінити приватновласницькі почуття і культивувати дух спільнотності. Релігія в ідеальній державі має слугувати насадженню і розповсюдженню заздалегідь фальшивого міфу, що бог створив людей трьох сортів, кращі з яких створені з золота, другосортні – зі срібла, а решта – з міді та заліза. Визначення справедливості, яке випливає, таким чином, з попередніх міркувань, полягає у тому, що справедливість – це коли кожен виконує свою роботу і не втручається у справи іншого. Таке розуміння справедливості може викликати спротив сучасної «культурної» свідомості тому, що сьогодні під цим поняттям розуміється рівність. Але не слід забувати, що рухало умоглядні конструкціїї Платона: давньогрецьке уявлення про устрій Всесвіту, де все, навіть боги, керується верховним законом необхідності або долі. Порушення цього закону здійснюється силою, що діє як спосіб матеріальної причини руху. Сила невідворотньо виплескується за власні межі і вимагає боротьби для відновлення гармонії Всесвіту, але справедливість саме в дотриманні порядку. З цього випливає другий пункт платонівського розуміння справедливості: вона припускає можливість нерівності у владі. Стражі володіють привілеямі, і це справедливо, бо вони наймудріші. Несправедливо було б, якби наймудрішими були «люди з міді», але вони б не мали можливості створювати закони та слідкувати за їхнім виконанням. Для того, щоб держава виконувала визначену Платоном місію справедливості, її стражі повинні визначити, які з громадян мають здібності і нахили до певного виду діяльності. Саме тому ідеальною державою Платона повинні керувати філософи, тобто й насправді наймудріші, на думку Платона, люди.

Хто ж такий філософ? Це не просто людина, що любить цікавитися чимось. Мудрість набувається від того, що філософ не може існувати без того, щоб не споглядати істину. А істина міститься не в окремих речах, а у створеному Богом зразку, з якого, мов відбитки, утворюються в матеріальному світі всі окремі індивідуальні речі. Отже, відмінність філософа від будь-кого полягає в його здатності бачити за окремими речами прояв ідеального зразка. Вища істина міститься в ідеї блага. Саме до неї прагне розумна душа. Ідея блага об’єднує собою всі ідеальні зразки речей і надає їм істинність, а людину наділяє здатністю пізнавати. Цінність філософа і полягає в тому, що він не тільки прагне споглядати істинну сутність речей, що, як під променями сонця, висвітлюється в його душі, але й може пояснити цю істину тим, хто блукає у непевних присмерках світу мінливих, ілюзорних речей і користується відбитками, відблисками сонця істини – думками. Це так, але якщо загострити проблему, слід запитати: досить легко уявити ідеальний зразок кішки, але чи можна уявити ідеальне втілення ідеї сміття чи волосся? Це запитання виникало ще за часів Платона. Сьогодні його можна було б «обтяжити» громіздким арсеналом проблем з різноманітних науково-філософських напрямів знання, що накопичився більш, ніж за дві тисячі років. Проте, краще сформулювати основну складність: проблема теорії ідей Платона полягає, не зважаючи на всю її логічну і художню привабливість, у глибокій прірві, що розділяє світ ідей і світ дійсності, і цю прірву не можна подолати ані логікою, ані силою почуття. Потрібно примножувати кількість ідей і, таким чином, створювати інший світ, подвоїши силою думки світ матеріальний.

Якщо можна навести дійсно вражаючий приклад послідовного зростання величі і сили філософської думки, то він реалізувався у Аристотелеві, який замикає тріаду великих філософів класичного періоду розвитку культури Давньої Греції. Аристотель (384-322 рр. до н.е.) народився у Стагирі. Його батько був домашнім лікарем царя Македонії У віці 18 років Аристотель прибув до Афін і став учнем Платона. Він залишався в Академії протягом 20 років, до смерті вчителя. З 343 р. до н.е. Аристотель протягом трьох років філософ був вихователем Олександра Великого.

Аристотель виявив слабкий бік платонівського царства ідей. Його аргументація заснована на здоровому глузді. Так, логіка людського міркування вимагає припущення, що твердження про схожість конкретної людини на людину ідеальну передбачає наявність «третьої людини», тобто ще ідеальнішої людини, на яку схожа і конкретна людина, й ідеальна платонівська людина. А якщо вважати, що конкретна людина є поєднанням тваринного та духовного єства, то потрібно припускати й наявність ідеальної тварини, яка є «прототипом» людької істоти. Філософ намагався подолати прірву між ідеальним і матеріальним світом, яку створив Платон. Він запропонував теорію універсалій. Сутність її полягає в тому, що імена особисті (тобто конкретні предмети та істоти – Наполеон, Франція, Місяць) позначаються як «субстанція», а загальні поняття і прикметники (людина, жовтизна, товщина, гіркота, тощо) позначаються як «універсалії». Раціональне зерно цієї точки зору полягає в тому, що не може існувати загального поняття і його характеристики без існування самого предмета, до якого ця характеристика відноситься. Так, не може бути гіркоти як такої без гіркої настоянки або страви, якій гіркота надає певний смак, не може існувати людини як такої, без характеристик взагалі, або з усіма характеристиками одночасно – товстий, худий, рудий, чорнявий, тощо. Хоча пропозиція Аристотеля видається кроком уперед відносно теорії Платона, вона не позбавлена суперечностей. Проблема полягає у тому, що так само, як не можна уявити або логічно представити існування властивостей і характеристик без предмета або людини, до якої вони відносяться, так само не можна уявити й існування предмета або людини без таких характеристик. Іншими словами: що взяти за основу: набір якостей, які утворюють предмет чи суб’єкт або навпаки. Фактично те ж міркування можна застосувати відносно й іншої новації Аристотеля, а саме поділу існуючого на матерію і форму. Згідно з поглядами мислителя, матерія отримує своє актуальне існування завдяки «втручанню» форми. Самі ж форми є субстанціями, які існують не залежно від матерії. Ідея Бога представлена в Аристотеля як існування чистої довершеної форми, форми без матерії, нерухомого двигуна всього сущого. Таким чином, отримує опору вже начебто спростована Аристотелем платонівська концепція ідей.

У сфері етики й політики погляди Аристотеля становлять певну єдність. Так, наприклад, у праці «Нікомахова етика» він формулює знамениту концепцію «золотої середини». Згідно з нею, будь-яка доброчинність є середнім між двома крайнощами, кожна з яких – порок. Сміливість – середнє між боягузством і відчайдушністю, гордість – між марнославством і смиренністю тощо. До головних чеснот найкращої людини Стагирит відносить справжню гордість (великодушність). На думку Аристотеля, вона надає їй справжню велич. Політичний аспект володіння цією чеснотою полягає у тому, що виявити справжню велич гідна людина може тільки за умови високого суспільного стану. В іншому випадку, її чесноти будуть і непомітними, і нездійсненими. Погляди Аристотеля на політику й державу випливають з притаманного всьому античному світові уявлення про природний характер рабства і взагалі розподілу на тих, хто підкорює, і тих, хто підкорюється. Історична обмеженість етичних вимог Аристотеля достатньо очевидна: це етика обраних, а не універсальна суспільна мораль, хоча саме вимоги універсального застосування мораль не змогла забезпечити за понад дві тисячи років свого існування після Аристотеля. Логічно, що найкращими формами правління, з огляду на запропоновані принципи моральності і можливості їхнього здійснення у суспільстві, мислитель вважає монархію і аристократію. Монархи й аристократи можуть бути «великодушними», а от прості громадяни будуть виглядати смішно, якщо спробують наслідувати таку поведінку. Водночас, Аристотель наголошує на вирішальному значенні етичних якостей для здійснення «хорошого правління». З цієї точки зору є три роди хороших правлінь (монархія, аристократія і конституційне правління (політія) і три поганих (тиранія, олігархія і демократія). Наявність моральних якостей правителів і урядів, таким чином, за Аристотелем, теж визначається принципом «золотої середини». А саме: якщо вірно, що аристократія є правління людей доброчинних, а олігархія – правління людей багатих, то з цього випливає, що доброчинність виявляє себе у помірному достатку, а прагнення збагачення свідчить про бідність внутрішніми благами і чеснотами. В будь-якому разі Аристотель найнебезпечнішим злом вважає корупцію, а демократію – найменшим злом серед «поганих» форм правління.

Аристотель, як і Платон, прагнув довершеності і несуперечливості у поясненні причин явищ і характеру їхнього взаємозв’язку. Логіка Аристотеля, що протягом тривалого часу вважалася єдино можливим способом досягнення точного знання, базується на т. зв. силогізмі, способі умовиводу, коли з великої посилки («Всі люди смертні») і малої посилки («Сократ – людина») робиться однозначний висновок («Сократ смертний»). Сьогодні очевидно, що логіка Аристотеля, зберігаючи своє значення як епізоду історії філософії і науки, постає містком виводу на значно складнішу проблему: єдності світу, єдності мислення світу та єдності вираження у слові цих двох єдностей. Але приклад послідовності й універсальності мислення, наданий Аристотелем, зберігає своє непроминуще значення не тільки для філософії, але й для історії культури взагалі. Характерною для ілюстрації життя і типу особистості філософа у порівнянні з його великими попередниками Сократом і Платоном є оповідь про закінчення життя філософа. Через деякий час після смерті Олександра Македонського Аристотеля за надуманим звинуваченням притягли до суду і могли б стратити, але він, на відміну від Сократа, у такій ситуації мав за краще втекти, сказавши: «Я не дозволю афінянам скоїти ще один злочин проти філософії». Філософ змушений був кинути Лікей та оселився у родовому маєтку на Халкідіці, де була дивовижна затока. Не зважаючи, що в Егейському морі немає прилівів та відливів, у затоці по 12 разів на день змінюється течія, що відображується, як плин вод на поверхні. Говорять, Аристотель тривалий час ходив по берегу, та спостерігав це явище, намагаючись розгадати його причину. Нарешті, коли він вперше в житті зрозумів, що пояснити причину цього явища він не може, він кинувся у затоку і втопився.