Філософсько-релігійні вчення

Важливою складовою давньогрецької культури була філософія. Антична філософія сформувалася під впливом східних культур Вавілона, Єгипта і Персії, але швидко вийшла на власний магістральний напрям світоглядного осмислення світу, який полягав у створенні раціоналізованої картини світу. Перші філософські вчення виникли в Іонії наприкінці VII-VI ст. до н.е. Іонійська філософія – філософія в основному смислі цього слова, тому, що її творці намагалися зрозуміти те чи інше начало як субстанцію – те, що існує само по собі, незалежно від усього іншого, і становить першооснову, сутність усіх речей. Звідси випливає певна системність і матеріалістичність поглядів представників іонійської філософії. Адже вони вбачали в якості першооснови ту чи іншу форму речовини, а не дух. Іонійська філософія є раціональною та деміфологічною. Така спрямованість знайшла своє вираження у спробах обґрунтування думок і твердженнь та начатках мислення у поняттях. Відбиток міфологічної образності ще притаманний міркуванням іонійських філософів, але головною їх зброєю стає логос – «розумне слово». Саме культ розуму, мислення і забезпечив існування філософії як системно-раціоналізованого світогляду.

Найвизначнішим явищем іонійськой філософії була школа в місті Мілет. Її представники – Фалес, Анаксимандр, Анаксимен –шукали єдину основу всього буття. Фалес (кінець VII – перша половина VI ст. до н.е.) вважав першоосновою воду – «все походить з води та все у неї повертається». Вода у розумінні Фалеса, це не просто вода, а «фізис» (рідкий стан речовини). Ця субстанція є «розумною», божественною. Світ, на думку Фалеса, наповнений богами. Ці боги – сили, що діють у світі, і вони також є душами, як джерела саморуху тіл. Головним же божеством космосу є розум. У такому тлумаченні вже міститься начаток ідеалізму. Учнем та послідовником Фалеса був Анаксімандр (середина VI ст. до н.е.). Саме він поширив поняття начала всього сущого до поняття «архе» – первоначала, субстанції, основи всього сущого. Таку першооснову філософ побачив у апейроні (безмежне, нескінченне). Апейрон потрібен, щоб відповісти на запитання, яке ставили перед собою філософи: якщо стихії – земля, повітря, вода, вогонь перетворюються одна на одну, то що є їхньою спільною основою? Відповідь мислителя – апейрон – дещо внутрішньо-безмежне, невизначене. Він вічний, з нього не тільки все складається, але й походить, його рух створює протилежності (сухе – вологе, прохолодне – тепле). Парні комбінації цих головних властивостей утворюють землю, воду, повітря й вогонь. Анаксімандру належить також перша глибока здогадка про походження життя. Мислитель висловив здогадку, що живе зародилося на межі моря й суші, у мулі, під впливом тепла, а людина розвилася до дорослого стану всередені якоїсь величезної рибини. Анаксімен зводив усі форми природи до повітря (апейрос). Таким чином, апейрон перетворився з субстанції на її властивість.

Релігійно-містичний ухил ранньої грецької філософії представляють секти орфіків та піфагорійців. У релійно-філософському вченні орфізму відбився найдавніший загальнолюдський дуалізм (світло і пітьма, порядок і хаос). Культи Аполлона (єдність) та Діоніса (різноманітність) трансформувалися в орфізмі в ідею верховної Єдності. Ідея єдності була підхоплена і розвинута у піфагореїзмі. Піфагорійська школа була заснована Піфагором (близько 585-500 рр. до н.е.) у грецькому місті Кротоні у 520 р. до н.е. Піфагор був рішучим прихильником влади аристократії (влади кращих) на противагу плутократії (влади багатих). Для підготовки кращих у релігійному, філософському та моральному смислі він організував піфагорейський союз. У школу приймалися вільні громадяни, які витримали багаторічну попередню первірку. Учні поділялися на математиків (здатних до науки і навчання) та акусматиків (здатних до сприйняття слів вчителя). Першим відкривалось повне вчення, другим тільки його основні положення. Піфагорійська школа за різноманітністю явищ вбачала відмінну від них єдину сутність (архе). На думку піфагорейців, людина не здатна самостійно мислити про архе, але вона здатна помислити її подобу – число («всі речі – суть числа»). Все, що ми пізнаємо, характеризується числом. Без числа нічого не можливо помислити чи пізнати. Одиниця – подоба єдиного первоначала, у ній містяться всі числа; двійка – подоба розділення; трійка – подоба зв’язку єдності і розділення. Піфагор першим повірив у раціональний світоустрій і можливість описати його за допомогою числа. Для Піфагора музика була похідною від математики, тому що гармонії музики передує гармонія чисел, математичні пропорції. Людський дух, стверджували піфагорійці, причетний законам гармонії та в самому собі переживає її красу, але краса космосу відкривається лише тому, хто веде правильний образ життя, хто в собі підтримує порядок і красу. Піфагор вперше ввів слово «космос» (порядок, краса) для визначення всієї світобудови та її найважливішого боку – впорядкованості. Йому також приписують введення терміну «філософія». Коли його спитали, ким він є, Піфагор відповів: «Я не мудрець (софос), я любитель мудрості (філософ)».

Учень Піфагора та сучасник Сократа Філолай з Кротона вів життя мандрівного філософа. Він першим припустив можливість руху Землі та інших планет навколо уявного центру всесвіту. У центрі Всесвіту, за Філолаєм, знаходиться Центральний вогонь, який уособлює Гестія, мати Богів. Цей вогонь освітлює весь світ.

Ідею, що вогонь є першоооснововою і початком світу, висловлював також перший діалектик Геракліт Ефесський (544-483 рр. до н.е.). Згідно з його вченням, усе походить від вогню, тому що він є найдинамічнішою з усіх стихій. Вогонь скраплюється у повітря, повітря перетворюється на воду, вода – на землю. Земля, на якій ми живемо, була колись розпеченою частиною всесвітнього вогню, а потім охолонула.

У діалектиці мислителя висловлено глибоку ідею загальних змін та руху. Геракліт вважав, що все безперервно змінюється. Цей стан він пов’язував із внутрішньою роздвоєністю речей та процесів на протилежності та взаємодієєю протилежностей між собою. Усе виникає з протилежностей, вважав Геракліт, тому і пізнання можливо як пізнання протилежностей. «Хвороба робить приємним здоров’я, голод – ситість, втома – відпочинок». Єдністю протилежностей філософ вважав Логос (Єдине). Логос – це зв'язок, що утворює систему всіх речей, підтримує її та керує нею. Протилежності між людьми й у людському суспільстві мають, на думку філософа, подобу ворожнечі і виражають себе у стані війни. «Слід знати, що війна є загальноприйнятною, що ворожнеча є законом, і що все виникає, відповідно, через ворожнечу».