Культура архаїчного періоду

VIII-VI ст. до н.е. Середина VIII ст. до н.е. – початок формування найхарактерніших рис та особливостей культури нового античного типу в Греції, це перехід від варварства до цивілізації. Можна стверджувати, що шлях до цивілізаціїї у будь-якій культурі торує писемність. Давньогрецька писемність постала як універсальний засіб передачі інформації. Нова система писемності формується у Давній Греції у період VIII-VI ст. до н.е. Найдавніша епіграма датується VIII ст. до н.е.

Основою грецької писемності стає нова абетка. Греки почасти запозичили її у фінікійців. Абетка з 24 літер була значно зручнішою давнього слогового письма мікенської епохи. У мікенському суспільстві слогова писемність використовувалась переважно для ведення облікових записів та складення релігійних текстів. Вона була приступною тільки обмеженому колу посвячених, писців – професіоналів. У давньогрецькому суспільстві нова система писемності стала загальним надбанням громадян поліса, оскільки кожен міг оволодіти навичками письма та читання. Водночас, опанування зручною та ефективною системою писемності вимагало дисципліни мислення. Раніше для розповсюдження найнеобхідніших відомостей використовувалися переважно вірші (наприклад, «Труди і дні» Гесіода). Але проза виявилася складнішою за вірші. Знаменитий афінський законодавець Солон, відомий своїми віршами, намагався і закони викласти віршованим розміром, проте, за свідченням Аристотеля, зупинився, бо «не зміг у загальній формі виразити найкраще».

Також, важливим чинником «технічного» забезпечення культурного поступу стало поширення у VI ст. до н.е. папіруса. Наявність таких інструментів, як проза і папірус, дозволили розпочати фіксувати відомості з географії, метеорології, астрономії, тощо. «Наукові» твори у прозі розширювали кругозір, ставили під сумнів традиційні авторитети (Гомера, Гесіода) у питаннях походження богів, світу та суспільства. Громадяни міст, де було прийнято і записано закони, отримали можливість трактувати й відстоювати своє розуміння у суді. Це зумовило швидке зростання писемності серед населення впродовж і наприкінці архаїчного періоду.

Зручна й ефективна система передачі та збереження інформації була передумовою, але не причиною культурного поступу Давньої Греції архаїчного періоду. Прагнення греків впорядкувати світ спонукало їх створити найзручнішу й найефективнішу форму організаційного і політичного управління на основі нових принципів, які вони відкрили і встановили як закон своєї діяльності. Чи не найважливішим елементом культурної спадщини греків стало відкриття, відпрацювання і вдосконалення форм демократичного полісного устрою. У VIII ст. до н.е. економіка натурального господарства руйнується у звязку з винаходом грошей у вигляді монет. Їх винайшли в малоазійській країні Лідії, потім винахід перейшов у грецькі міста. Можливими стали їх інтенсивний обмін і накопичення (пізніше мистецтво накопичувати гроші і вміння змушувати гроші продукувати гроші Аристотель назвав хрематистикою). Водночас накопичення відчуженої праці і «консервація» можливості задоволення бажань у вигляді грошей стали каталізатором змін ціннісної свідомості. Ті, хто у погані роки допомагав бідним, – був батьком-благодійником, став надлишки перетворювати у дзвінку монету. З’явилося надання грошей під зростання. Гроші швидко перетворилися на засіб експлуатації. Збіднілі члени клану потрапляли у рабську залежність, іноді їх продавали й у чужі краї. Нові землевласники – євпатриди – встановлювали межеві стовпи, що відмічали поля тих, хто потрапив у борги, наймали економів, щоб наглядати за цими земельними ділянками. Іноді члени клану виключалися з нього і за власним бажанням, якщо вони хотіли займатися іншою справою. Це створювало клас дрібних власників – бідних, але підприємливих. Між ними та класом родової аристократії починається боротьба. У цей час влада не рідко зосереджувалась у руках одноосібних правителей – тиранів. Але вона була хиткою, бо не мала опори у масах. На межі VII-VI ст. законодавчі реформи в античній Греції дозволили забезпечили достатню стабільність і ефективність системи влади у полісі. В Афінах ці реформи здійснили Солон (близько 549 р. до н.е.) та Клісфен (між 509 та 507 рр. до н.е.). Солон був людиною шляхетного походження і, до того ж, мав репутацію абсолютно чесної людини. Як зазначав Плутарх, знать поважала його за багатство, чернь – за чесність. У 594 р. до н.е. Солон був призначений архонтом – вищою посадовою особою поліса. Він обмежив панування родової аристократії, увів доступ до влади не за знатністю, а за майновим цензом, переклавши обтяжливі громадські податки на багатіїв, надав загальне право голосування у еклесії – народному зібранні, звільнив найбідніші верстви громадян від сплати податків, знищив межеві стовби і віддав землю колишнім власникам, запровадив викуп співвітчизників, проданих у рабство на чужину, за рахунок держави, заборонив давати у борг під заставу людей, ввів обовязковий поділ власності між спадкоємцями після смерті батька. Рішення Солона певною мірою збалансували суперечність між спокусою накопичення і вимогою встановлення соціальної справедливості, сприяли встановленню рівності громадянських і політичних прав всіх громадян поліса. Реформи Солона доповнив Клісфен. Він увів новий політичний поділ держави та створив єдину державу з прогресивною системою управління та самостійним політичним курсом. Владу родової аристократії підірвало реформування філ (племенних об’єднань) та надання їм адміністративних та законодавчих функцій. Кожна філа була утворена найдрібнішими адміністративними одиницями – демами. У 18 років кожен громадянин вносився до списку дема, і потім ця приналежність не змінювалась. За списками демотів відбувались вибори у міську раду (буле). Завдяки уведеній Клісфеном системі виборів значна частина населення Аттики проходила крізь членство у буле (міській раді), де громадяни набували досвід виконання важливих законодавчих та адміністративних функцій. Для того, щоб перешкодити відродженню у Афінах тиранії, Клісфен увів остракізм (суд черепків), спрямований проти вивищення того чи іншого політичного діяча. Остракізм являв собою процедуру таємного голосування, яке проводилося в народному зібранні. На остраконах (черепках) писали імена найнебезпечніших політиків; той, хто отримував більшість голосів, виганявся з міста на термін 10 років без конфіскації майна. В результаті реформ Клісфена було остаточно повалено панування родової аристократії. На початку VI ст. до н.е. виникає образ того міста, де народ обговорює свої справи, від мирних договорів до будування Парфенона. За влучним зауваженням Фукідіда, Афіни стали школою Еллади. Але грецька демократія – не влада народу, а влада громадян поліса. При цьому життя і добробут полісу значною мірою забезпечувалися системою використання рабської праці.

Необхідність досягнення політичної збалансованості спрямовувала глибоко притаманний давнім грекам дух агональності (агон – змагання), внесення змагального начала в інші виміри життя. Шляхетні аристократи й громадяни змагалися у силі і вправності, щоб у разі перемоги отримати визнання і шану співвітчизників, славу за межами поліса. У 776 р. до н.е. було започатковано змагання на честь Зевса Олімпійського, які потім стали регулярно відбуватися раз на чотири роки. Вони тривали п’ять днів, і у цей час проголошувався священний мир по всій Греції. Раби та іноземці брати участь в іграх не могли.

Відмінну модель від демократичної моделі Афін демонструє військово-аристократичний державний устрій Спарти. Постійна потреба у забезпеченні панування на підкорених територіях потребувала суворої організації. Це призвело до низки соціальних реформ, що отримали назву законів Лікурга. Ці закони перетворили Спарту на згуртований військовий табір. Громадянином вважався лише той, хто беззаперечно підкорявся державним законам. Принцип рівності обмежував усе особисте – майно, індивідуальні уподобання в їжі та вбранні. Однаковість стала законом згуртованості громадянського колективу. Ця організація деякий час була ефективною, але вже у VI ст. до н.е. спартанська полісна система вичерпала себе.