Література та мистецтво гомерівського періоду

Гомерівський епос присвячений опису Троянскої війни. Поеми дають значний матеріал для розуміння становлення особистості у ранньоархаїчний період. Тривалий час не існувало фактичного підтвердження подій, описаних у поемі. Проте, у 1870 р. завдяки розкопкам німецького археолога Г. Шлімана було відкрито Трою – еллінське місто на невеликій відстані від Дарданелл, яке збагачувалось за рахунок податків, що стягувалися з купців, які йшли сушею до Чорного моря, щоб оминути сильні течії у протоках. В основі «Іліади» лежить епізод з історичної війни з Троєю у XIII-XII ст. до н.е. (дата падіння Трої – приблизно 1184 р. до н.е.). Ця війна була викликана економічним суперництвом між першими грецькими племенами – мікенськими ахейцями й еолійцями з Трої. Центром оповіді є гнів Ахілла через сварку з мікенським царем Агамемноном – верховним вождем ахейців. Він вимагав, щоб Ахілл поступився прекрасною полонянкою Бресеїдою, яка йому дісталася під час розділу здобичі. Ахіллес відмовився й образив Агамемнона, назвавши «боягузливим воїном і жадібним воєначальником». Ахілл також самоусунувся від битви, й ахейці почали потерпати поразки. Троянці під орудою Гектора стали тіснити греків у море. Патрокл, друг Ахілла, просить його втрутитися, а коли той відмовляється, просить взяти його бойові облаштунки, щоб додати мужності грекам і втілити дух Ахілла. Патрокла вбиває Гектор (за допомогою Аполлона). Ахілл у відчаї, він думає про самогубство. Для греків самогубство – це вчинок для боягузів. Тоді він повертається у битву, бо це віднині – його битва, він має помститися за смерть друга. Поєдинок Гектора і Ахіллеса – кульмінація Іліади. Гектор б’ється за родину і батьківщину, але Ахіллес сильніший, крім того, від Гектора відвернулися боги. Ахілл поражає Гектора, його тіло на колісниці він волоче у стан ахейців. Пріам, батько Гектора, приходить у стан ахейців і просить віддати прах сина, Ахілл погоджується. Троянці ховають Гектора з почестями, як героя. Ахейці захоплюють Трою та руйнують місто.

Гомерівська «Іліада» дає можливість зрозуміти, яким був світогляд давньогрецьких етносів і окремих спільнот, побудувати певну типологію давньогрецьких характерів. Наприклад, Аякс втілює мужність нецивілізованого спартанця – устав забороняє відступати, тому він вмирає на посту. Діомед демонструє інший тип мужності. Це не хоробрість спротиву, а несамовитий напад. Це світлий порив, що дозволяє посягнути на богів. Він переслідує Афродіту, Аполлона і навіть самого Ареса, бога війни, якому, до речі, греки не присвячували храмів. Він ентузіаст, що означає людина, що несе в собі божий дух. Ахілл – це герой. Він – сама втілена сила пристрасті, яка робить його твердим, як залізо. Він не просто твердий, а одночасно і послідовно: пристрасний – страждаючий – діючий. Він достатньо любить життя, щоб знехтувати його тривалістю на первагу його повноті, насиченості. Коли він відмовився допомогати ахейцям, то навіть готовий прийняти жалюгідний вибір – повернутися до своєї домівки і спокійно старіти. Але це і було б його покаранням. То була б не слава і життя, а безцільність і небуття. Такий вибір не для Ахілла. Таким чином, прояснюється ставлення давніх греків до смерті. Смерть виступає як винагорода і гранична міра всього. Але смерть героя має бути оповита славою. Для давніх греків ореол слави начебто вихоплював людину з темряви і тримав її цілком у цьому світлі. Слава розглядалася як щось, що повністю окреслює і вичерпує життя. Сутність цієї думки доносить до нас антична легенда: мати просить богів дати навищу винагороду трьом її синам, які перемогли на олімпійських іграх. І боги її почули – вони нагородили всіх трьох смертю. Життя братів, таким чином, було завершено славою.

Є ще одна лінія, що висвітлює важливий принцип давньогрецького світогляду. Це розуміння приреченості людини бути залежним від волі богів, і намагання зрозуміти свою долю. Коханці Паріс та Олена втілюють різні типи ставлення до волі богів. Паріс демонструє тип особистості, яка приймає і виконує волю богів. Він звабив Олену та вкрав її. Потім став переможцем Ахілла, вбивши його стрілою. Але він не виправдовує себе і не пишається своїми вчинками. Його позиція у тому, що не треба дослухатися докорів сумління та напружувати власну волю. На докір у боягузтві Паріс справедливо зауважує – дари неба не обираються людьми, вони даються їм. Афродіта дала йому таємничий дар краси, здатність і бажання навіювати кохання. Це дари божого походження. Тому він не може допустити, щоб їхнє значення применшували. Він не обирав сам, він став предметом вибору, тому він обранець. Олена уособлює інше ставлення. Вона кохає і захоплюється чеснотами свого чоловіка царя Менелая, але безсила перед пристрастю, що навіює їй Афодита через свого безсоромного обранця – коханця Паріса. Вони обидва киплять пристрастю, і це і є доля. Олена не володіє наслідками своєї краси. Вона хотіла б прожити непомітне життя, подаючи приклад дружини й матері. Але Афродіта заволоділа Оленою, щоб виявити свою всемогутність. Олена сама себе засуджує і вважає справедливим суд троянців над нею.

Отже, розуміння фатальності людської долі є чи не нахарактернішою рисою давньогрецького світогляду. У боротьбі з цією приреченістю значною мірою формувалася не тільки подальша філософська думка Греції, але й взагалі культурна європейська традиція – фаустівське начало у європейській культурі.

Ще одна гомерівська поема – «Одісея» – містить ідею могутності людського розуму і, одночасно, хиткості, непередбачуваності людської долі, використовуючи вічний сюжет подорожі і подолання перешкод. На своєму шляху Одісей проходить складні випробування, бореться з принадами, що уособлені міфологічними персонажами Цирцеї, Каліпсо, розумом і хитрістю перемагає циклопа Поліфема та ін. У літературно-поетичній формі «Одісея» відбиває великий принцип опанування людською свідомістю і людським духом навколишнього світу шляхом здійснення подорожі і подолання численних перешкод на шляху людини. Немає жоднієї пригоди чи легенди в історії людства, вияви якого не мали б себе у хитрості й мудрості Одісея.

Одісей втілює ідею цивілізації як завоювання греками моря. Море стало для ахейців символом шляху, яким вони фактично йшли до цивілізації, – це те, що є шляхом, а цивілізація – процес визвольний і завойовний. Греки-ахейці тривалий час кочували степами Азії та Росії. Вони прийшли у Грецію сушею, не знали мореплавства. Слово «таласса» (талатта) для позначення моря вони перейняли у місцевих племен. У аборигенів вони навчилися будувати човни. Тому ті чесноти, які виявляє Одісей під час подорожі, стають уособленням ахейського розуму, незламності у досягненні мети. Проте непроминуще значення цього твору ще й тому, що він став на всі часи алгоритмом людського пошуку власної сутності, власного призначення й долі. Недарма пізніше, у Платона, Одісей стає єдиним зі смертних, хто, опиняючись у царстві тіней, де кожен з померлих може знову обирати собі долю у житті після нового народження, щасливій із того, що йому дістається не доля царя, великого воїна чи політика, а непомітне і нічим не видатне існування простого смертного. Розум, завдяки якому Одісей долає всі перешкоди свого попереднього життя, і досвід, набутий їм у житті, доводить низість марнославства й земної слави.

На відміну від від мікенської та наступної, архаїчної, епохи, гомерівський період не був відзначений видатними досягненнями у сфері архітектури й мистецтва. Від цього періоду до нас не дійшло жодного визначного архітектурного пам’ятника, літературного твору чи твору образотворчого мистецтва. Монументальна архітектура храмів гомерівського періоду являє собою переробку типу мікенського мегарону. Найдавнішою з відомих споруд ранньоархаїчного періоду був храм Артеміди Орфії у Спарті (IX-VIII ст. до н.е.). Він мав прямокутну форму та ділився низкою дере’яних стовбів на 2 галереї-нави. З літературних джерел відомо про існування так званих ксоанів – грубо оброблених ідолов з дерева чи каменю. У великій кількості знайдені статуєтки з кістки, бронзи та цегли. З розвитком ремесел розквітають вжиткові мистецтва, зокрема, кераміка і вазопис. Геометричний стиль вазопису став поєднальною ланкою між кріто-мікенською та грецькою культурою. Ці вази дають найяскравіше враження про найраніші твори декоративного мистецтва Греції. Вази прикрашені геометричним орнаментом у вигляді хвильоподібних ліній та концентричних кіл. Розташований поясами, орнамент наносився темно-брунатним лаком по жовтому тлу керамічної судини. Важливе місце посідав мотив меандру, який зберігається протягом усього розвитку грецького мистецтва. Наприкінці IX ст. починають зустрічатися зображення цапів, коней, плавної птиці, людини. Перші людські фігури зображались сілуетно, тварини зображені схематично. Прикладом таких малюнків можуть слугувати дипілонські вази зі сценами поховальних обрядів. У VIII ст. зявляються нові сюжети – морські та сухопутні баталії, хороводи, музики, атлетичні змагання та міфологічні образи. Зображення людей стають детальнішими.