7. Неоконсервативні фінансові теорії (монетаризм та економіка пропозиції).

Монетаризм являє собою одну із найбільш впливових течій у сучасній економічній науці, яка належить до неокласичного напряму. Він розгля­дає вплив господарського життя на процес, який відбувається у галузі грошового обігу, і наслідки останнього для економіки. Термін "монета­ризм" був уведений в сучасну літературу Карлом Бруннером у 1968 р. Зде­більшого він застосовується для характеристики економічної школи (пе­реважно чиказької), представники якої твердять, що сукупний грошовий доход справляє найбільший вплив на зміну грошової маси.

Сучасний монетаризм виник як опо­зиція насамперед кейнсіанству, на основі якого виявилося неможливим робити аналіз поширених у світі процесів інфляції. Цікаво відзначити, що найбільш відомий представник сучасного монетаризму, засновник Чи­казької школи М. Фрідмен виступив зі своїми новими ідеями у той пе­ріод, коли пануюче становище в теоретичній економіці займали кейнсіанці. Після закінчення другої світової війни вони прогнозували глибокий спад або навіть депресію у виробництві. Однак такий спад не настав, зате посилились інфляційні процеси, які, на думку монетаристів, пов'язані насамперед з непомірно швидким зростанням грошової маси.

На противагу послідовникам Кейнса, Фрідмен показав, що правильна монетаристська політика відіграє важливу роль не тільки у період інфляції, але і депресії. На конкретному історичному матеріалі він довів, що саме невміла політика Федеральної резервної системи в галузі пропо­зиції грошей посилила негативні явища у період Великої депресії. Ще більше значення монетаристська політика має в країнах, де посилюються інфляційні процеси, це відбувалося у всіх країнах з початку 70-х років. У зв'язку з цим популярність монетаризму значно зросла, а праці Фрідме­на в 1976 р. були відзначені Нобелівською премією з економіки.

М. Фрідмен зробив спробу дослідити значення грошей, грошової маси і грошового руху в економічних процесах. Якщо для кейнсіанців і неокейнсіанців основними важелями регулювання економіки були такі техніко-економічні показники, як сукупний попит, нагромадження і спожи­вання, інвестиції тощо, то для М. Фрідмена і його послідовників основним засобом регулювання економіки є монетарна система. "Не через бюджет­не, а через грошове регулювання слід розв'язувати економічні проблеми країни", — вважав Фрідмен. Але співвітчизник і опонент М. Фрідмена еко­номіст Дж. Тобін не погодився з ідеєю монетаристів про те, що "гроші ма­ють значення". Він підкреслював, що "тільки гроші мають значення". Не залишивши цього зауваження без уваги, М. Фрідмен у праці "Теоретичні основи грошового аналізу"(1970) написав: "я розглядаю вираз, який ха­рактеризує нашу позицію, що "гроші — єдине, що має значення для змінення номінального доходу", як деяке перебільшення, яке, проте, вірно характеризує спрямування наших висновків. Твердження, що "гроші — це єдине, що має значення", я вважаю перекрученням наших висновків". Інфляція і нові явища післявоєнної економіки США (значні структурні зміни в економіці, коли зайнятість у сфері обслуговування перевищила 50 %) не вписувалися у спрощені схеми кейнсіанського мультиплікатора. Ра­ніше економісти вважали гроші абсолютно пасивною величиною, яка, будучи реальною щодо інших господарських факторів, не має самостійної ваги, а тому може не братись до уваги. На противагу таким уявленням щодо ролі грошей, М. Фрідмен вважав, що кількість грошей відіграє важ­ливу, більше того, вирішальну роль в економічному розвитку, оскільки "гроші всюди присутні і, якщо порушити грошовий обіг, порушиться нормальне функціонування всього господарського механізму". На дум­ку Фрідмена, саме зміни, які відбулися у грошовій сфері, завжди переду­вали або пожвавленню, або падінню в інших сферах економіки. Проте, якщо зміни в номінальному доході — це лише наслідок змін у грошовій сфері, тоді причиною змін в економіці є грошова сфера, а доход являє со­бою тільки наслідок, робить висновок Фрідмен. Ось чому в економічній політиці держави грошовому обігу належить перше місце, а бюджету — Друге. Монетарна політика центральних банків, на думку Фрідмена, має грунтуватись не на величині процента на кредитний капітал, а на кількості грошей, що банки випускають в обіг. Фрідмен відрізняв кредит­ну політику від монетарної. На думку монетаристів, ні податкова, ні бюд­жетна політика не впливають на розмір сукупного номінального попиту, „ оскільки вони означають тільки перекачування доходу з одного сектору в інший на основі так званої політики витіснення.

Державні видатки, на думку Фрідмена, змінюють тільки структуру попиту, не змінюючи загальної його величини. Номінальний попит зростає о зменшується не внаслідок державних видатків, а лише в результаті збільшення або зменшення кількості грошей в обігу. Економічні цикли за твердженням Фрідмена, залежать від циклічних рухів кількості грошей» в обігу.

Такі величини, як виробництво, зайнятість, реальна заробітна пла­та, реальний процент на позиковий капітал і співвідношення між ними, залишаються постійними, а величина їх залежатиме насамперед від кількості грошей в обігу. Сталість грошей має виключне значення для нор­мального функціонування економіки.

У своїй інтерпретації кількісної теорії Фрідмен виходив з того, що по­пит кожного обмежений розмірами багатства, намаганням не упустити вигоду від придбання альтернативних активів. У випадку надлишку гро­шей їх намагаються використати для купівлі цінних паперів і отримання додаткових вигод.

Звідси Фрідмен робить такі висновки:

1. Не слід заважати ринковій економіці відтворювати рівновагу між по­питом на гроші і грошовою пропозицією.

2. Якщо темпи росту грошової маси перевищують темпи росту товар­ної маси або, навпаки, грошова маса відстає від темпів росту товарообігу, то виникає небажане коливання, порушується стабільність економічного розвитку.

3. Ріст грошової маси має відбуватися темпом, який забезпечу є стійкість цін, відповідати динаміці валового національного продукту (ВНП).

Згідно з монетаристською теорією основна причина інфляції пов'язана з надлишком грошової маси: "багато грошей — мало товарів". Цей надли­шок, як правило, утворюється при проведенні політико-грошового стиму­лювання сукупного попиту. У результаті гроші перестають відігравати роль інструменту ринкового регулювання.

Щоб перекрити канали, які породжують інфляцію, монетаристи про­понують:

• строго контролювати ріст грошового обігу;

• проводити жорстку грошово-кредитну політику, застосовуючи пра­вило рівномірного приросту грошової маси;

• проводити стабільну фіскальну політику;

• забезпечувати бюджетну рівновагу. Ліквідувати дефіцит державно­го бюджету, тому що він є джерелом інфляції і невиправданого втручан­ня держави у ринковий механізм;

• використовувати у деяких випадках метод неочікуваного впливу на економічну ситуацію (наприклад метод "шокової терапії").

Головний принцип монетаристської політики — досягнення стабіль­них темпів приросту грошової маси, що на основі ринкового саморегулю­вання покликано забезпечити ріст виробництва і високу зайнятість. При­хильники монетаризму виходять з того, що єдиним джерелом інфляції служить ріст грошової маси, а нульова інфляція є безумовною і визначальною метою економічної політики.

Основна вимога монетаристів у галузі фінансової політики — максимально скоротити видатки держави, тому що їх збільшення веде до утво­рення надлишку грошей, а отже — до інфляції. Монетаризм, будучи од­нією із шкіл неокласичного напряму, виходить з того, що ринкова економіка за своєю суттю є збалансованим господарством, здатним до ав­томатичного саморегулювання; і єдине, що може зруйнувати цю здатність, — це диспропорція між темпами росту продукції і темпами росту грошової маси в обігу.

Монетарна концепція, неоліберальна за своєю суттю, була випробувана республіканським урядом США при президенті Р. Ніксоні в 1969 —1970 pp. (Фрідмен на той час був радником президента). Але найбільший успіх монетарні економічні підходи мали при наступному республікан­ському уряді США в час так званої рейганоміки, яка дозволила послаби­ти інфляцію при реальному зміцненні долара. Подібна політика, але без успіху, має місце і в Україні на сучасному етапі розвитку її економіки.

Таким чином, М. Фрідмен серед усіх засобів впливу на економіку де­мократичного суспільства віддавав перевагу грошово-кредитній політиці, оскільки вона не призводить до надмірного диктату уряду і не обмежує індивідуальну свободу. У монетаризмі М. Фрідмена можна виділити такі основні моменти.

По-перше — це теорія економічного циклу, згідно з якою відбувають­ся серйозні коливання господарської кон'юнктури, що проявляються як зростання або зниження номінальної величини ВНП і спричинюються по­передніми змінами грошової маси.

По-друге — монетаристський підхід заперечує втручання держави у функціонування майже всіх елементів і сфер економічної системи, навіть таких, як освіта, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування. Ринкова економіка функціонує найкраще тоді, коли її залишають У спокої, тому що урядові заходи економічного регулювання є причиною диспропорції між зміною грошових показників і реальних факторів вироб­ництва.

За М. Фрідменом, державне регулювання грошово-кредитної сфери буде успішним лише тоді, коли держава здатна впливати через централь­ний банк на масштаби й характер дії підприємницьких і комерційних структур, зокрема комерційних банків. Йдеться про контроль над банків­ською системою з метою зміцнити ліквідність фінансово-кредитних інсти­тутів, тобто їхню здатність своєчасно задовольняти вимоги вкладників. При цьому застосовуються різні методи: встановлення облікової (дисконт­ної) ставки процента, яку беруть банки, облікові векселі; проведен­ня операцій на відкритому ринку; встановлення норм обов'язкових ре­зервів комерційних банків тощо.

По-третє, М. Фрідмен підтримує принцип поступовості у проведенні грошово-кредитної політики, згідно з яким заходи мають здійснюватися повільно, розраховуватися на роки і не реагувати на зміни кон'юнктури. і Лабільність руху маси грошей М. Фрідмен розглядав як одну з найваж­ливіших умов стабільності економіки у цілому. Він пропонував відмови­тися від спроб використати грошово-кредитні заходи для впливу на ре­альні зміни (обсяг виробництва, рівень безробіття) у короткостроковому періоді і основною метою цієї політики вважав забезпечення контролю за цінами. Досягти цієї мети, на думку Фрідмена, можна, дотримуючись "грошового правила", яке передбачає стабільне і помірне зростання гро­шової маси у межах 3 — 5 % на рік, незалежно від стану господарства, фази циклу тощо.

У цілому неоліберальні ідеї державного регулювання економіки пере­важили кейнсіанські, починаючи приблизно з 70-х років, коли для бага­тьох країн постійними стали зростаючі інфляційні процеси, дефіцит державного бюджету, безробіття. Неоліберали поставили в провину кейнсіанцям (і неокейнсіанцям) зростання масштабів державного сектору еко­номіки, обмеження умов для вільної конкуренції, скорочення інвестицій У найважливіші сфери економіки, всупереч "обіцянкам", що їх (інвес­тицій) ефект розповсюджується з мультиплікаційною силою і ще більш по­силюється акселератором. Наочним проявом надання переваги неолібера­лізму над кейнсіанством у 70 — 80-ті роки є планомірна щодо багаторічних програм денаціоналізація багатьох галузей господарства, які раніше ста­новили сферу державної економіки.

Практика свідчить, що консервативні уряди США і європейських країн, застосувавши монетаризм, тим самим надали нових імпульсів для підйому ринкової економіки. Основні підсумки застосування монетаристських заходів зводяться до наступного:

• вдалося збити інфляцію, довівши її показники до 2 — 3% в рік;

• поступово знижений бюджетний дефіцит;

• після тривалого періоду застою (стагфляції) розпочався поступовий підйом економіки;

• покращились показники ефективності (продуктивності праці, фондо-, енерго- і матеріаломісткості);

• дерегулювання у виробничій і банківській сферах, підвищення гнучкості економічної системи полегшили перелив капіталу, що став основою структурної перебудови економіки;

• посилились процеси глобалізації, зокрема розпочався новий етап європейської інтеграції.

Однак вирішення одних проблем супроводжувалось поглибленням або посиленням інших. Так, в 1991—1993 pp. мала місце світова економічна криза. Середньорічні темпи розвитку в період 1994—1997 pp. виявилися більш низькими, ніж в 1986 -1988 pp. Рівень безробіття різко зріс в 80-ті роки і, за виключенням Англії, продовжував збільшуватися в 90-ті роки. Загострились проблеми соціальної нерівності. Дерегулювання фінансової сфери внесло новий елемент зовнішньої невизначеності та ризику для економіки окремих країн, що гостро проявилось під час азіатської фінан­сової кризи.

За більш як три десятиліття існування, монетаризм розширив свій вплив і зазнав окремих змін. Він став претендувати на роль універсальної загальноекономічної доктрини, здатної вирішити такі економічні пробле­ми, як ефективність економічного регулювання, роль держави у госпо­дарському житті й т. ін. Монетаризм широко пропагується його представ­никами як кредитно-грошова політика, спеціально спрямована на контроль росту грошової маси.

Критика новими неокласиками інфляційної кредитно-грошової політики «вмонтованих стабілізаторів», розпочата ще монетаристами, була доповнена критикою державної фіскальної політики з боку авторів теорії «економіки пропозиції».

За докладнішого аналізу економіки, коли до уваги беруться суб'єктивні та об'єктивні чинники, науковці дій­шли висновку, що політика стимулювання попиту менш ефективна, ніж можна було б сподіватися. Вона прискорює темпи інфляції, за­безпечуючи лише короткочасний позитивний вплив на виробництво та зайнятість.

Але, з іншого боку, і монетаристська модель, що, безумовно, уможливлює контролювання темпів інфляції, призводить до деста­білізуючого зростання безробіття у разі, коли ринки є не досить чу­тливими до кон'юнктури.

Напрошувався висновок, що самої лише політики фінансового та грошового впливу не досить для стабілізації економіки. Тому багато економістів вирішило, що політику впливу на попит треба замі­нити політикою впливу на пропозицію. На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, вони висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропо­зиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків ста­білізації економіки.

Авторами цієї ідеї були спочатку політики, які, критикуючи чин­ну систему взаємовідносин держави та ринку, розробляли заходи для її реформування, виходячи з принципу визначальної ролі вироб­ництва щодо розподілу і споживання та розглядаючи пропозицію як один з елементів саморегуляції.

Економіка пропозиції за основу моделі бере не підприємство, не фірму, а індивідуума — індивідуальний капітал та індивідуальну працю, які виробляють з певною метою. Тому державне регулюван­ня ринку має бути спрямоване на підвищення прибутковості, дохід­ності, на розвиток виробництва, а не виходити з проблем бюджету та вирішувати їх за допомогою оподаткування.

Ці засадні принципи політиків знайшли дальший розвиток у пра­цях економістів. Серед тих, хто обгрунтував їх теоретично, були американські професори А. Лаффер (університет Південної Кароліни) та Р. Мандель (Колумбійський університет), які вважали, що економіка пропозиції формується на підставі вирішення проблем нагромадження капіталу та державних фінансів.

Передовсім вони поставили під сумнів висновок Кейнса, що за­ощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економіч­ної діяльності і, отже, зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту за рахунок маніпулювання податками визна­ли за недоцільні.

Основний шлях до зростання виробництва вони вбачали в стимулюванні праці, заощаджень та інвестицій.

Основним джерелом інвестицій (як і покриття дефіциту дер­жавного бюджету) є заощадження, адже не можна інвестувати те, чого нема.

Високі податки знижують прибутковість виробництва, скорочу­ють розміри доходів, а відтак і заощаджень підприємця.

Збільшення граничних ставок прибуткового податку є згубним для економічного зростання, оскільки зменшує обсяг пропозиції ін­вестицій. Інвестиційні фонди спустошуються податками незалежно від того, чи збалансовано бюджет.

Крім негативного впливу на інвестиції, високі прогресивні ставки податків скорочують обсяг пропозиції праці, оскільки тру­дові зусилля перестають окупатися. Стимулювання пропозиції праці прямо зв'язане з розмірами заробітної плати, витрати на яку становлять значну частку сукупних витрат. Зменшення податків позитивно відбиватиметься на розмірі заробітної плати, збереже її певний реальний рівень, а це позитивно позначатиметься на дохо­дах підприємця.

Розумна податкова політика, орієнтована на зниження ставки податку, на думку авторів, вестиме до зростання обсягів та змен­шення витрат виробництва, що є основою збільшення пропозиції і, зрештою, забезпечить зростання національного доходу, що, у свою чергу, не тільки не зменшить надходження до державного бюджету, не спричинятиме бюджетного дефіциту, а навпаки, збільшить подат­кову базу.

Вплив фіскальної політики на сукупну пропозицію моделює крива Лаффера. Вплив податків на попит відчувається швидше. У короткостроковому періоді зниження податків однозначно спри­чиняє зростання сукупного попиту та зменшення обсягів податкових надходжень. Для того щоб став відчутним вплив змін в оподатку­ванні на пропозицію, потрібен більш тривалий час, оскільки це зв'язано з процесом виробництва, але позитивний ефект від цих змін є також досить тривалим.

Еко­номічний зміст кривої Лаффера полягає в тім, що, коли податковий прес переходить оптимальну межу, то надходження в бюджет спо­чатку зростають, а згодом починають зменшуватись. Це відбуваєть­ся тому, що зниження прибутковості виробництва стимулює спадання ділової активності, збільшення схильності до споживання та скорочення обсягів інвестування, тобто фізично звужується база оподаткування. Крім того, скорочується сфера легального бізнесу. Прагнення держави мати стабільний рівень надходжень примушує її постійно збільшувати ставки податків аж доти, доки вже ніхто не працюватиме і не сплачуватиме їх.

Зниження ставок податків у короткому проміжку часу призведе до зменшення надходжень, але стимулюватиме виробничу актив­ність, що згодом збільшить і надходження.

Лаффер указав на необхідність визначення оптимальної ставки податку, яка, на його думку, залежить від економічної ситуації, роз­мірів та структури виробничої сфери, національних, культурних, психологічних та інших чинників.

Отже, основним в теорії «економіки пропозиції» було запере­чення маніпулятивної фіскальної політики та існуючої системи прогресивного оподаткування як такої, що негативно впливає на ділову активність, оскільки не стимулює заощаджень та інвестицій, зумовлює нераціональний розподіл факторів виробництва, перероз­поділ національного доходу між виробництвом та споживанням на користь останнього і стає причиною приховування доходів, що, у кінцевому підсумку, призводить до виникнення тіньової економіки, бартерного обміну, скритої зайнятості.

Мандель указував, що за допомогою податкової політики можна також здешевити розширення виробництва, а тим самим сприяти підвищенню зайнятості, не стимулюючи інфляції.

Прихильники цієї теорії стверджували, що можливе одночасне зниження інфляції і зростання виробництва та зайнятості за умови зменшення прибуткового податку. Емпіричні дані та зроблені на цій підставі розрахунки, що підтверджують цей висновок, було опра­цьовано професорами М. Фелдстайном (Стенфордський універси­тет) та М. Боскіним (Гарвардський університет).

Високі податки, на їхній погляд, є причиною перерозподілу ре­сурсів з приватного сектора в державний, що призводить до спадан­ня продуктивності праці, зростання витрат виробництва та цін. їх зниження сприяло б скороченню витрат виробництва, зростанню прибутків, стимулювало б ефективний попит. Тобто інфляція — це не лише грошовий феномен, як уважали монетаристи. Бюджетний дефіцит зумовлено не обсягами надходжень, а розмірами видатків, котрі й породжують інфляцію. Якщо скоротити видатки, зникне необхідність у збільшенні надходжень, не потрібне буде збільшення маси грошей для покриття дефіциту.

Звідси випливає висновок, що будь-які намагання держави зрів­няти соціальне становище членів суспільства за рахунок державних витрат перешкоджають стабільному розвиткові економіки, побудо­ваної на принципі реалізації індивідуальних інтересів. Держава має забезпечувати однакові можливості для розвитку підприємництва, захищаючи ринкові механізми, та будувати соціальну сферу, залу­чаючи до участі в цьому будівництві через систему державного страхування якнайширші маси населення.

Представники школи «економіки пропозиції», захищаючи прин­ципи вільного підприємництва, піднесли проблему оподаткування до рангу конкретної економічної політики, обґрунтовуючи свої висновки економетричними моделями та програмами дальшого роз­витку економіки.