29 Лекції з курсу «Фінанси»

Тема 3: Становлення та розвиток фінансової науки

1. Теорії державних фінансів німецького камералізму та англійської класичної політекономії.

2. Розвиток вчення про державні фінанси в роботах А.Вагнера.

3. Концепція державних фінансів Дж. Кейнса.

4. Фінансові концепції неокейнсіанства.

5. Стабілізаційна політика, розроблена представниками неокласичного синтезу, та поєднання фіскальної і монетарної політики.

6. Вплив демократизації суспільства на фінансову думку (теорія суспільних товарів і послуг).

7. Неоконсервативні фінансові теорії (монетаризм та економіка пропозиції).

8. Вплив теоретичних фінансових концепцій неокейнсіанського і неокласичного напряму на фінансову політику держави.

9. Теоретичні дослідження фінансового ринку.

10. Теорії корпоративних фінансів.

За весь період розвитку економічної думки фі­нансовою наукою була розвинута колосальна кількість теорій про державу. Частина цих теорій грунтується на загальній моделі економічної поведінки індивідів і розглядає державу як ін­ституцію, в якій індивіди (не обов'язково всі) виявляють свої преференції і трансформують їх у колективні рішення. Пред­ставники інших напрямів вилучають зі свого аналізу внутріш­ню сферу держави. Вони розглядають процес пошуку колектив­них рішень як екзогенний і на основі визначення колективних цінностей виводять найбільш оптимальну, на їхній погляд, фінансову політику держави.

Незважаючи на те, що ці концепції базовані на непримирен­но протилежних засадах, в економічній думці вони не існують окремо. Саме завдяки своїй полярності вони взаємозбагачують­ся, доповнюючи одна одну. Тому надзвичайно важливо для студентів ознайомитись з різними теоріями і допомогти усвідомити, чому в сучасній фінансовій науці економічні процеси аргументуються саме так, а не інакше.

У цій темі подається стисла порівняльна характеристика найбільш відомих на сьогодні фінансових концепцій, розроблених представниками впливових економічних течій. Ми озброїмо читача свого роду практичним посібником, за допомогою якого він зможе розібратися в основних питаннях, які досліджуються нижче. Отож із метою їх пізнання та систематизації читачеві час від часу слід буде повертатися до даного матеріалу.

1. Теорії державних фінансів німецького камералізму та англійської класичної політекономії.

Уперше систематизований аналіз державного господарства був здійснений німецькими камералістами у XVII—XVIII ст. Камералізм (від лат. camera — скарбниця) у німецькій економічній лі­тературі того часу — сукупність адміністративних і господарських знань із ведення камерального (палацового і в широкому розумінні державного) господарства.

Серед величезної плеяди представників цієї течії економічної думки, що їх неодноразово пускали у не­пам'ять, варто назвати Д. фон Джусті, Д. Бехера, Д. фон Зонненфельса. Вони розглядали державу як об'єкт планування в тому розумінні, що планування — це основна функція упра­вління (як і на підприємстві, коли воно планує свою господар­ську діяльність). Погляди камералістів визначалися наявними в ті часи інституціональними умовами, за яких держава та меш­канці беззаперечно підкорялися абсолютній владі правителів. Ця влада обмежувалася лише наданням населенню можливості міграції, яка була пов'язана з незначними витратами, оскільки на території колишньої Німеччини розташовувалася чимала кількість невеличких держав.

Своє завдання камералісти вбачали у консультуванні місце­вих правителів (монархів, феодалів) і в розробці фінансово-по­літичних заходів, орієнтованих на підвищення їхнього добробу­ту. Зважаючи на те, що прагнення правителів зводилися до максимізації податкових надходжень з їхніх володінь, камералісти покликані були роз'ясняти, що при експлуатації податкових джерел доцільно керуватися не довільними намірами (як це часто спостерігалося), а ідеєю збереження потенціалу довго­строкового економічного зростання. У ті часи такого зростання можна було досягти за допомогою стимулювання міграції населення пільговою податковою політикою: це приводило до роз­ширення бази оподаткування. У довгостроковому періоді через таку політику можна було піднести рівень податкових над­ходжень вище, ніж при одноразовій конфіскації майна у під­владних громадян. У сфері державних видатків камералісти об­стоювали ідею, що видатки мають бути інструментом стимулювання економічного зростання, наприклад спрямовуватися на створення інфраструктури, що в довгостроковій перспективі могло б сприяти зростанню державних доходів.

У таких великих державах, як Велика Британія та Франція, міграція була пов'язана зі значними індивідуальними витрата­ми. Як наслідок, зловживання владою в цих країнах стало справді державною проблемою. Згодом громадяни відстояли своє парламентське право голосу, що помітно обмежило владу верхів у сфері фіскальної експлуатації населення. Ці рамкові інституціональні умови знайшли своє відображення в ідеях ранніх класиків політичної економії XVIII—XIX ст. Від­даючи належне традиціям, вони ставилися до держави з недові­рою, однак, виходячи з наявних у той час парламентських гарантій, не вбачали необхідності в розвитку нової теорії дер­жави, їхні погляди були спрямовані насамперед у бік ринку, а не держави.

Передусім це стосується британського економіста А. Сміта. У своїх дослідженнях він приділяв увагу переважно норматив­ним принципам державної діяльності, а не вивченню механізму її функціонування. Відповідно до його переконань держава має утримуватися від протекціоністських дій, наприклад у формі меркантилізму, і в міру можливості адаптуватися до ринкових умов з метою підтримки іманентних властивостей росту добробуту. Бюджетні засоби слід спрямовувати на виконання ви­ключно загальнодержавних завдань, таких як оборона країни, судочинство, суспільний порядок, створення суспільної інфра­структури (шляхи, мости, канали), сфера освіти. Все це має служити розвиткові ринкових умов, сприяти економічному зростанню країни і підвищенню рівня її добробуту.

Що ж до сфери оподаткування, то держава повинна постій­но враховувати принцип відповідності механізму стягнення по­датків ринковим умовам. Надання окремим індивідам держав­них послуг має фінансуватися через систему зборів і платежів відповідно до вигод, що їх отримують громадяни при спожи­ванні цих послуг. Витрати, пов'язані зі споживанням звичайних товарів та послуг, повинні покриватися громадянами відповід­но до їхньої платоспроможності. Щоправда, на думку А. Сміта, рівень платоспроможності зростає пропорційно корисності державних послуг (наприклад оборона країни). Державні видат­ки підвищують рівень доходів у приватному секторі економіки і тим самим визначають корисність державних послуг. Тому, згідно з твердженнями А. Сміта, оподаткування за принципом платоспроможності трансформується в оподаткування за корисністю (принцип еквівалентності). Проте залишається відкри­тим питання про доцільність абсолютного впровадження цих постулатів А. Сміта у практику.

Видатним представником класичної політичної економії був Д. Рікардо. Його головна праця — «Основи політичної еко­номії та оподаткування». Велику увагу Рікардо приділяв ви­вченню проблем формування державних доходів. Сюди варто віднести, наприклад, проблеми фінансування державних видат­ків за рахунок податкових і позичкових ресурсів, а також питання сфери поширення податків у рамках теорії розподілу до­ходів. У результаті дослідження сфери поширення податків Д. Рікардо дійшов висновку, що, врешті-решт, податковий тя­гар несуть не отримувачі доходів у формі заробітної плати, а землевласники й капіталісти. Оскільки доходи у формі зарпла­ти відповідають витратам на відтворення робочої сили, вони становлять прожитковий мінімум їх отримувачів і впливають на продовження роду робітників. Ринкова ціна, а отже й заро­бітна плата, залежать від попиту і пропозиції. Відтак випливає, що з цього виду доходів фактично не слід узагалі стягувати по­датки. Кожна спроба оподатковувати одержувачів зарплати ве­ла б до адаптації (зміни кількості населення і пропозиції робо­чої сили), внаслідок чого тягар податку перекладався би на осіб, які мають інші види доходів. Зазначимо, що у своїх дослідженнях Д. Рікардо недостатньо уваги приділяв проблемати­ці видатків державного бюджету.