Лист Гаргантюа своєму синові, Пантагрюелю

Про дітей та їх обов'язок перед батьками

Ви вже помітили, що Пантагрюель вчився старанно і з великою користю для себе. Розум його нагадував вмістилище з подвійним дном, обсяг його пам'яті дорівнював дванадцятьом бочкам оливкової олії.

Одного разу він одержав такого листа від батька:

«Дорогий мій сину!

З поміж дарунків, милостей та переваг, якими всемогутній Господь-Творець обдарував і прикрасив природу людини споконвіку, здається особливо надзвичайним мені те, завдяки чому смертна природа людини набуває дечого від безсмертя і в минущому житті земному увічнює ім'я та сім'я своє. Це досягається через нащадків, народжуваних нами в законному шлюбі.

Тому не без ґрунтовної причини складаю я хвалу Богові, моєму охоронцеві, за те, що він дав мені змогу побачити кволість і старість мою розквітаючою в твоїй юності, бо, коли з бажання Його, який розміряв все і управляє всім, душа моя покине свою людську оселю, — я не зовсім помру, а лише перейду з одного місця в інше, оскільки в тобі й через тебе я залишусь у видимому моєму образі в цьому світі живих, перебуваючи в товаристві чесних і добрих друзів, як я до того звик.

Стара і нова освіта

Але, незважаючи на те, що доброї пам'яті мій покійний батько, король Грангузьє, всіх старань і всього свого вміння доклав до того, щоб я цілком удосконалився в державних науках і щоб праця та старання мої не тільки відповідали, але навіть і перевищували його бажання, — незважаючи на це, як ти прекрасно розумієш, той час, коли я виховувався, був сприятливий для наук менш, ніж тепер, і в мене не було стільки наставників, як у тебе. Той час був ще темний, ще великий був злощасний вплив варварів, готів, які зруйнували всю добру письменність. Але з добрості Божої на моєму віці світло та гідність були повернуті науками, і сталася така зміна, що тепер я ледве чи прийнятий був би навіть до першого класу нижчої школи — я, який у моєму літньому віці вважався (і не без підстави) за найбільш учену людину свого сторіччя.

Кажу це не з порожніх вихвалянь, хоч у листі до тебе я міг би і хвалитися цілком безкарно, бо це дозволяється і схвалюється такими авторитетами, як Марк Гуллій (у його книзі «Про старість») та Плутарх (у його творі під назвою: «Про похвальбу, що не викликає заздрості»), але виключно для того, щоб висловити тобі всю мою ніжність. Тепер усі науки відновлені, а також мови: грецька, без знання якої сором називати себе вченим, єврейська, халдейська, латинська. Тепер у вжитку друкування таке гарне і правильне, що винайдене в мій час завдяки божественному натхненню, як і навпаки, через намову диявольську винайдено гармати, — світ нині повний учених людей, найосвіченіших викладачів, найбільших книгосховищ, отже, на мою думку, ніколи — ні за часів Платона, ні Ціцерона, ні Папіньяна — не було таких вигод для навчання, як бачимо тепер. Віднині людина не знайде собі місця в суспільстві, якщо спочатку не очиститься коло жертовника богині Мінерви. Я бачу, що теперішні розбишаки, кати, авантюристи й конюхи більш освічені, ніж доктори та проповідники мого часу.

Та що казати! Жінки й дівчата тепер прагнуть науки, цієї манни небесної. Навіть я, в моєму віці, змушений вчитися грецької мови, до якої я з презирством не ставився, як Катон, але не мав дозвілля засвоїти собі в юнацькому віці. І от я залюбки насолоджуюсь читанням «Нравів» Плутарха, прекрасних діалогів Платона, описів Павзанія та древностей Атенея, чекаючи години, коли Бог-Творць забажає покликати мене до Себе й наказати покинути землю. Тому, сину мій, умовляю тебе використовувати юні роки свої для вправляння в науках та чесноті.