3. Юридичні особи

Створення ідеї юридичної особи, як самостійного суб’єкта цивільного права, самостійного центру господарського життя є безсумнівною заслугою римського права.

правоздатність юридичної особи в Римі обмежувалася тільки майновими правами, однак ці права не для всіх юридичних осіб були однаковими; не кожна юридична особа могла одержати спадщину, таке право належить тільки державній казні. Юридичні особи існують самостійно і незалежно від зміни їх особового складу. Суб’єктом права і обов’язків є юридична особа, тому за правочином вона дістає права і несе відповідальність за себе; за особисті борги своїх членів корпорація відповідальності не несе, а члени корпорації не відповідають за її борги. Вищим органом управління корпорацій були загальні збори, справи вирішувалися більшістю голосів.

Юридичні особи в Римі не мали власної дієздатності. Ця нездатність самостійно здійснювати свої права і обов’язки компенсувалася представництвом фізичних осіб, діям яких право надавало такого ж значення, як діям самої юридичної, особи. Функції господарської діяльності могли бути розподілені між декількома або однією особою.

Діяльність юридичної особи припинялася в таких випадках: 1) після досягнення мети, яка ставилася перед нею; 2) за розпорядженям державної влади, якщо її діяльність набувала незаконного характеру; 3) якщо втрачено майно; 4) після вибуття всіх її членів.

1. Поняття та види позовів

У римському праві позов позначався терміном actio. У класичному римському праві позов - actio визначався як передбачений едиктом магістрату засіб домогтися за допомогою судового процесу рішення, яке відповідало б інтересам даної особи.  Інакше кажучи, позов - це звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Розглянемо найтиповіші з них: позови речові (actio in rem) і позови особисті (actio in personam).

Римляни вважали, що право власності, сервітутне, заставне та інше речове право може бути порушено будь-якою третьою особою. Позов у такому випадку називається actio in rem - речовий позов. Термін actio in rem показує, що відповідачем за цим позовом може бути кожний, у кого виявиться чиясь річ, або той, хто посягне на дану річ. Захист за допомогою речового позову дістав назву абсолютного захисту. Серед речових позовів найпоширеніші віндикаційні та негаторні позови, про які детальніше мова йтиме у наступному розділі.

Позов, який мав назву actio in personam - особистого позову, давався для захисту правовідносин особистого характеру між двома або декількома певними особами. Ці правові відносини випливають, здебільшого, з договору або іншого позадоговірного зобов’язання. Захист за допомогою особистого позову носить назву відносного захисту.

Для повної характеристики римської позовної системи необхідно розглянути ще й інший поділ позовів.

Позов строгого права (actio stricti juris). У цих позовах суддя вирішує справу на підставі букви закону або договору і не має права це порушити, навіть якщо допущена явна помилка.

Позов, що ґрунтується на добросовісності і справедливості (actio bone fidei).

Позов за аналогією (actio utilis). Цей позов був одним із засобів здійснення правотворчості претора без зміни букви закону

Позов з фікцією (actio ficticio).

2

Римське право давало можливість і відповідачу захищатися проти пред'явленого до нього позову. Пред'явлений позов відповідач міг визнати або оскаржити. В тих випадках, коли відповідач визнавав існуючі вимоги за позовом, на думку римських юристів, боржник виносив нібито рішення за власним рішенням ("Той, хто зізнався, вважається присудженим, нібито — присудженим за власним рішенням"

23

 

Д.42.21). Але якщо відповідач не визнавав позову, він міг направити заперечення проти його підстави. В цьому випадку виникали такі ситуації.

A.            Відповідач заперечує ті факти, на яких базується право пози­

вача. Довести наявність цих фактів було обов'язком позивача.

B.            Відповідач наводить свої факти. Довести наявність цих фак­

тів — обов'язок відповідача. Відповідач, який необгрунтовано запе­

речував позов, сплачував штраф, який присуджувався в подвійному

розмірі. На позивачів, що необгрунтовано пред'являли позов, були

встановлені міри, застосування яких залежало від суддів.

Відповідач міг вимагати від позивача спеціальної штрафної

стипуляції.

Відповідач міг просити позивача, щоб він присягнув на тому,

що діє добросовісно.