1 Горький м. Зібр. Творів: в 30-ти т. М., 1956, т. 29, с. 76—

77. ■ ' ■ ' ■' . '' >" ■

Про вільну форму листа як своєрідного жанру публі-. цистики, форму, стиль якої також багато в чому набли­жається до епістолі літературно-критичної, досить слуш­но сказано у згадуваному уже посібнику «Жанри ра­дянської газети», де, зокрема, зазначено й таке: «Віль­ність» форми листа характеризує насамперед його побу­дову, композицію. Автор, висловлюючись від свого імені,

лн-редаючи свої настрої, почуття, переживання, неминуче користується асоціативним принципом побудови листа. Цей тип побудови є переважаючим у листах, автором і адресатом, яких виступає особа. В цьому випадку, якщо автор більш широко показує особу адресата, при побудо­ві деяких епізодів він не може не користуватись деяки­ми елементарними формами сюжетної побудови. Це може бути, крім асоціативного, тип послідовного розгор­тання думки. Він виступає як головний тоді, коли авто­ром і адресатом стає група чи колектив. Нарешті, звер­таючись до подій життя, що викликали листування, ав­тор досліджує їх сутність, а це вимагає використання такого типу композиції, в основі котрого лежить строгий історичний чи логічний розвиток думки»²¹.

Ці три типи композиційних побудов — асоціативний, '■'з елементами сюжету, контрастний і строго логічний, в певній хронологічній мотивації викладу думок, — також характерні для більшості епістолярних форм літератур­ної критики. Хоч, як на наш погляд, може мати місце й четвертий тип композиційних мотивувань, коли асоціа­тивний тип мислення і розгортання думок химерно поєд­нується із суворо логічною манерою викладу і відповідно їй організованою структурою листа. Далі, під час ілюст­рації показових уривків текстів, ми матимемо нагоду звертати увагу і на такий характер нашої критики, на­шого рецензування.

При цьому в жанрах статті і рецензії завжди збері­гаються дві їхні головні частини — аналітична аргумен­тована характеристика і висновки з неї, які можуть та­кож доповнюватися своєрідним вступом, визначенням теми і мети роботи.

Критик, маючи перед собою завжди того чи іншого адресата, широко користується особливими стильовими прийомами, його мова — це насамперед звертання до уявного адресата, розмова з ним або бесіда, монрлог-ствердження, монолог-заперечення, монолог-агітка, за­клик, повчання, напуття... Різні прийоми ораторського мистецтва, численні фігури поетичної риторики, запаль­на мова промовця, який мусить повести за собою читача, загалом характерні для стилю критика-публіциста, і особливо коли він вдається до епістолярних форм. Своє­рідність індивідуалізованої мови критика особливо яск­раво. виявляється в критичному листуванні, в цих «від­критих» і точно адресованих посиланнях. В такого роду листах, особливо письменницьких, пересипаних блискіт­ками тонких спостережень, зустрічаємо не так уже й час­то виважену науковим досвідом літературознавчу термі­нологію, зате не раз бачимо своєрідність характер­них зворотів, просторіччя, діалектизми та інші подібні «неправильності». В критичних епістолях завжди яскра­во виявляється особистість критика і критики. Треба ли­ше дбати, щоб ця її якість як вияв суб'єктивності думок, суджень, навіть висновків не перетворювалась у замкне­ний у собі суб'єктивізм розгляду і оцінок, тобто щоб це не призводило до помилок і похибок, що йдуть на шкоду принциповому об'єктивному аналізові.

Як і у публіцистиці, у критичній епістолярії найпоши­ренішим її різновидом є так званий вікритий лист, або послання критика. Є ще також рецензії-листи, літера­турно-критичні епістолярні статті, адресовані групі чита­чів чи всім читачам друкованого органу (звертання до колективного адресата).

Таким «відкритим» критичним листом є згадуваний уже лист В. Бєлінського до М. Горького, листП. Меріме до С. А. Срезнєвського, що його О. Пушкін включив як передмову до своїх «Пісень західних слов'ян», лист Лесі Українки до Ольги Кобилянської, де вона аналізує свого «Камінного господаря» (епістолярна авторецензія) і т. д. Останні два згадувані твори, щоправда, авторами спершу не призначалися до друку. Але вони такого ваго­мого змісту,'що О. Пушкін, наприклад, 1835 року, ще за життя П. Меріме, лист французького письменника вклю­чив у передмову до згаданого циклу своїх поезій. Опуб­лікований після смерті Лесі Українки, її лист до славно­звісної буковинської письменниці давно став фактом активного літературного життя.

Ось уривок з листа П. Меріме, листа дружнього, але стримано-розважливого, з численними посиланнями на факти, що є аргументацією до авторського задуму, щось схоже на своєрідний автокоментар (подаємо у перекладі з французької):

«Я гадав, шановний добродію, що у Гузли було лише сім читачів, в тому числі ви, я і коректор; із великим за­доволенням довідався, що можу зарахувати до них ще двох... Буду відповідати на ваші запитання щиросердно. Тузлу я написав з двох причин, — по-перше, я хотів

Посміятись «з місцевого колориту», до якого, ми сліпо припали...»²² і т. п.

В іншій тональності витриманий лист Лесі Україн­ки до Ольги Кобилянської. Це своєрідний автокоментар поетеси до свого «Камінного господаря», автокоментар глибоко довірливий, з тими інтимно-особистими зізнан­нями, які можливі лише у розмові з найближчим другом, ніби чуємо її голос «з порога творчої, лабораторії». Ді­знаємося про щось «таємне», закрите — про перебіг твор­чого процесу, про задум і його втілення, знаходимо ана­ліз і оцінку окремих персонажів — оцінку вимогливу й точну, і аналіз такий глибокий, що йому міг би позазд­рити найкваліфікованіший професійний критик. Як от, скажімо, в прикінечних рядках цієї своєрідної-критичної розвідки, де сповідь-монолог ведеться від імені їтригую-чого інкогніто — «когось біленького» (так Леся Українка, знаючи, що її листування за кордон перлюструвалося, називала себе у своїх посланнях до Ольги Кобилянсь­кої).

«Коли читач жалує,— пише вона,— чому якийсь твір не довший, ніж він є, то сеє, властиве, чималий комплі­мент авторові, бо речі нудні або невдалі здаються завж­ди над міру довгими... Однак хтось мусить оборонитися від чийогось дуже делікатного, а проте виразного докору, ніби хтось білий попросту... лінувався опрацювати той сюжет належно. Так воно не є, бо хтось дійсно тЦ Тосіе-эуегасМиг^²³ працював дні і ночі, працював з горячкою в крові, а скінчивши, хорував, певно, більше, ніж хору-ють жінки після породу, а прийшовши ледве не ледве до здоров'я, працював знову над уже скінченою драмою — знає хтось для чого?.— щоб зробити її короткою (вона була чи не двічі довша, ніж тепер), щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лако­нічним, як написи на базальті, увільнити його від лірич­ної млявості та розволіклості (комусь все здається, що він на те дуже хорує!), уняти сюжет в короткі енергічнг риси, дати йому щось «камінного». Я не люблю багато мережання та візерунків на статуях, а ся драма повинна була нагадувати скульптурну групу такий був мій за­мір, а про виконання судити не можу»²⁴.

Так Леся Українка пише, розкриваючи задум і дещо з власного творчого процесу. Але її фраза «про виконан­ня судити не можу» — чистісінька фікція, звичайний ви­яв традиційної авторської. скромності. Бо насамперед поетеса ось як судить про головних своїх персонажів: «Шкода мені теж, що я не вміла поставити Долорес так, щоб вона не здавалась блідою супроти Донни Анни,— се не було моїм заміром, і я навіть якийсь час вагалася, хто має бути справжньою героїнею драми — вона чи Донна Анна, і дала перевагу Анні не з симпатії (Долорес ближ­ча моїй душі), а з почуття правди, бо так буває в житті, що такі, як Долорес, мусять відходити в тінь перед Аннами і стають жертвами— властиво, не Дон-Жуанів, а власної своєї надлюдської екзальтації. Се тип мучениці природ­женої, що все мусить гинути розп'ята на хресті, хоч би мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для то­го катівських рук. Якби не було Дон-Жуана, то знайшлось би щось інше, для чого вона б «душу розп'яла і заколола серце», бо там, де Анна могла б уже бути щасливою, До­лорес ще б таки не знайшла свого святого Грааля, а се тому, ш.о над нею ніщо «камінне» не має влади, і всі ті усталені форми життя, яким нарешті таки покорилась горда Анна саме тоді, як їй здавалось, що вона опану­вала своєю долею, ті форми не покорили б ніжно-упер­тої вдачі Долорес, бо, отже, вона і в монастир пішла не так, як всі, не для рятунку власної душі, а для пожерт­вування нею! Вона і заручилась без надії на заміжжя, знов не так, як всі. Отже, усталені форми для неї тільки якісь містичні формули, що мають виражати, власне, не-виразимі ні в яких формах почуття, але те, що в тих фор­мах є «камінного», пригнітаючого, позбавляючого волі, не може мати влади над її вільною душею. Так я думаю про Долорес, але, на жаль, не вміла передати тої. думки читачам. Бачу з рецензій, що люди занадто повірили за­розумілим словам неглибокого психолога Дон-Жуана про Долорес: «Се тільки тінь моя». Се шкода, але сього вже поправити не можна, бо я вже вийшла з того наст­рою, в якім писала ту драму, і вона вже мені не підвлад­на тепер...»

Рецензія розглядає твір «з точки зору життя», має виховавчий, пропагандистський характер. Тому вона ви­магає публіцистичності, на громадський резонанс якої

'Українка Леся. Твори, т. 5, с. 662—663.

в

73

казував ще В. Бєлінський. Публіцистичний запал блис­куче виявлявся у творчості великого російського крити­ка. Саме з допомогою бойового, наснаженого емоціями слова В. Бєлінський висловлював свої передові думки, вдаючись до таких «публіцистичних виступів», активно втручався в життя. Для В. Бєлінського аналізована кни­га, казав О. Герцен, часто служила лише вихідною точ­кою, від якої він відштовхувався і рушав далі вперед, щоб висловити якісь свої важливі положення, розмисли і міркування «з приводу». За висловом самого В. Бє­лінського, вони завжди складали головну і найбільшу частину багатьох його рецензій, органічно поєднуючись з глибоким аналітичним розглядом, аргументованою оцінкою.

Виняткової ваги при цьому набирає форма рецензії, її стильове оформлення. Рецензія на твір художньої лі­тератури сама мусить стати свого роду твором мистецт­ва. Рецензент також послуговується словом образним, емоційним, аби цікавий, можливо навіть в певних випад­ках дотепний аналіз сполучався із суто художницькими завданнями, які він повинен вміти розв'язувати. Звідси піклування про жвавість і емоційність викладу, увага до стилю, насичення тропами й фігурами критичного тексту з ясно вираженим прагненням до образного пластичного слова, певні вимоги до композиції, яка вимагає своєрід­ної, часом власне художницької побудови.

Дуже добре про це говорив Л. Новиченко: «їй-право ж, письменник не безликий продуцент «образів» і каль­кулятор горезвісних «рис характеру»... на сторінки істо-рико-літературних і критичних досліджень він повинен прийти і як змістовна особистість, як борець, діяч, будів­ник соціалістичної культури, як людина з власною долею, з власними ідейно-моральними (а не тільки «чисто ху­дожніми») шуканнями... І взагалі більше людської, жи­вої конкретності, більше безпосередності і, коли хочете, поетичності в наші аналізи, в наші розмови про радянсь­ку літературну класику — та й не тільки, розуміється, про неї»²⁵.

Справжня критика має бути дуже чутливою до таких творчих шукань, що виявляються в рухомій естетиці, бу­ти уважною і чутливою в своїх оглядах життя й літера­тури.

Публіцистично окрилене слово — невід'ємна ознака «відкритого» рецензування. Але жвавість викладу нічо­го спільного не має з розв'язною балаканиною, пусто­порожнім переливанням слів чи плетінням словес. Ва­гомість, актуальність висловлених принципових думок, точність оцінок і аргументованість суджень у поєднанні з досконалою літературною формою — ось що важливо для критики загалом, для жанру рецензії зокрема. Тому уникнення всього фамільярного, злостивого, не кажемо уже про упереджене критиканство, нищівну критику, ре­цидиви якої також можуть проявлятися і з чим треба нещадно боротися, — все це иепреложний закон діяль­ності радянського критика, рецензента. Критик зобов'я­заний поважати гідність людини і все те, що пов'язано з письменницькою гідністю.

Слід особливо наголосити, що всі критичні жанри (а найяскравіше це виявляється у складних «синтезова­них» жанрах рухомої естетики) вимагають високої літе­ратурної кваліфікації, загальної високої культури, і, зо­крема, величезної мовної культури, яскраво виявленого особливого хисту критика. На жаль, і зараз зустрі­чаємось із немічною, некваліфікованою критикою, яка помиляється в елементарному. Такого критика й на гарматний постріл не можна пускати в літературу! Ще В. Курочкін давав дотепні поради таким горе-літерато-рам:

Вольным воздухом дыши Без особенных претензий... Если глуп, то не пиши, И особенно рецензий!

Справжня критика, наше радянське рецензування ні­чого спільного не має з тим «аналізом», який висміяв І. Золотаревський у своїй «мініатюрі на теми літерату­ри»— своєму «Критичному вольті»:

В цитатах, сентенціях