1 Новиченко л. Життя як діяння. К-: Дніпро, 1974, с. 338.

А тепер — про епістолярні форми літературно-критич­них жанрів. Здебільшого форми листа, послання до пи­сьменника чи читача, звернення до уявного чи справж­нього, цілком конкретного адресата набирають більшість різновидів «малої» критики, хоча і епістолярна замітка, і дещо обмежена розміром проблемна, оглядова, есеїст-ська стаття-портрет тепер річ звичайна в рухомій естети­ці.

Рецензія-лист може вбирати в себе всі ознаки корот­кої рецензії-відгуку, звичайної газетної рецензії, проб­лемної — рецензії-статті, рецензії-памфлета — які звер­нення до адресата, що знаходиться по той бік барикад. Навіть критична репліка може стилістично оформитись як послання, на що уже звертали тут увагу.

Все це може вкластися у відповідну форму звер­тання, послання, особистої розмови товариша з товари­шем, друга з другом або опонента із своїм науковим «супротивником», чи літератора-бійця, який вийшов на бій з ідейним ворогом, фальсифікатором в науці, літера­турі, суспільно-політичному житті. Тому невимушеність, довірливість, навіть інтимність такої розмови-бесіди, а чи пристрасний запал, беззастережне заперечення і ви­криття з прямими гнівними звертаннями до адресата ха­рактеризують такого роду критичні епістолі.

«У журналістській практиці, — зазначається в посіб­нику «Жанри радянської газети», — термін «лист» вжи­вається дуже широко і в різних значеннях. Широко відомі «Філософські листи» П. Я. Чаадаєва, «Листи ро­сійського мандрівника» М. М. Карамзіна, «Листи про вивчення природи» О. І. Герцена. В назвах цих творів слово «лист» вживається в своєрідному розумінні, висту­паючи як «заступник» нарису, кореспонденції, статті. Назвавши одну з своїх праць «Листом до німецьких ко­муністів», В. І. Ленін роз'яснював зміст назви так: «Я мав намір у докладній статті викласти свій погляд на уроки III конгресу Комуністичного Інтернаціоналу. На жаль, мені не вдалося через хворобу взятися за цю ро­боту досі. Призначення з'їзду вашої партії... змушує мене поспішити з цим листом...»Лист у цьому розумінні — така стаття, де розкриваються деякі основні проблеми, що мають злободенне, часом «цьогохвилинне» значення. Саме це підкреслював В. І. Ленін у своїх «Листах про тактику»¹⁸. І далі іде мотивація вживання терміну лист в суто журналістській практиці, повсякденній «чорновій» газетярській роботі.

1 Ленін в. І. Повне зібр. Творів, т. 44, с. 81. Для нас цікаво, що в посібнику, на який зараз поси­лалися, звертається увага на всеоб'ємність терміну

«лист», на те, що у всіх випадках епістолярний виступ передбачає певне публіцистичне забарвлення.

Виникнення листа як особливого жанру епістолярної публіцистики, а звідси потім — і відповідних форм літе-,, ратурної критики в історичній перспективі сягає часів Київської Русі і веде нас до ділового і особистого листу­вання історичних діячів минулого, насамперед «Повчан­ня» Володимира Мономаха. А потім було листування Івана Грозного з князем Курбським, Богдана Хмельниць­кого з російським царем Олексієм. Була епістолярна пуб­ліцистика Вишенського, Ломоносова, есеїстика у формі листа-послання Сковороди, на яку уже посилалися. Бу­ли епістолі Новикова, Фонвізіна, Крилова, Радищева, Квітки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського. Були полі­тичні листи Герцена, Бєлінського, Чернишевського, Доб­ролюбова, Щедріна, Короленка, Толстого. Була високо-розвинена, що стала тепер класичною, епістолярна літе­ратурна критика Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, Грабовського і багатьох радянських письменників і кри­тиків, починаючи від Горького і Луначарського. А потім цікаве літературне листування Горбатова, Кольцова, Леонова, Твардовського, Тичини, Рильського, Гончара і багатьох інших.

Перша особлива функція епістолярної публіцистики, яка притаманна і літературно-критичним епістолям, — це пряме і безпосереднє звернення критика до письмен­ника; прагнення щось розповісти, довести, переконати його в чомусь, показати його заслуги і промахи в роботі, якщо такі є і критик збирається про них говорити. Такий характер і зміст мав знаменитий «Лист до Гоголя» В. Бєлінського — палкий голос щирого захоплення гені­альною творчістю великого російського письменника; зойк пекучого болю і вибух шаленого гніву критика, що весь свій запал спрямував проти кріпосництва («татар­щини») у всіх його проявах. Саме в такому плані роз­глядалась ним книга Гоголя «Вибрані місця з листуван­ня з друзями». Палкі звертання критика до адресата стають марними, якщо він переконується, що його по­слання не дійдуть за призначенням, не будуть належним чином сприйняті. М. Горький, переконавшись, що росій­ська інтелігенція в основній своїй масі після поразки революції 1905 року не сприймає його бойових закликів, відмовився від своїх епістолярних послань: «Російська революція, видно, була екзаменом мозку й нервів для російської інтелігенції, — пише він. — її духовне облич­чя зовсім невловиме для мене тепер, бо її психічна не­стійкість — поза всякими порівняннями. Брудні струмки, а не люди. А країна, як це ясно для мене, має потребу в сильних, здорових робочих людях, в простій, яскравій, здоровій літературі... Хто задовольнить цю спрагу?.. Все це мучить мене, розриває на частини. -Я почав писати ряд різких статей у формі відкритих листів до літераторів — мені хотілось вказати їм на вимоги моменту, на їх обо­в'язки. Але — куди писати? Кому? Це камінь, кинутий в болотяну трясовину, — ні звуку, ні кругів»

Наш час і радянська дійсність в можливі колізійного характеру ситуації критик — письменник — читач вно­сять суттєві поправки. Однак завжди слід пам'ятати, до кого і з якою метою ти звертаєшся.

По-друге, в критичній епістолі завжди дається аналіз доробку письменника — його окремого твору чи багатьох звершень. Це зв'язує епістолярний жанр критики зі всі­ма іншими жанрами рухомої естетики, виводить її з об­меженого кола інтересів одного адресата і обертає сво­єю суттю до численного загалу зацікавленої справами літератури читацької маси. І цей, другий адресат крити­ки, адресат, естетичні смаки якого вона мусить завжди виховувати, охоче сприймає бойові, емоційно наснажені критичні послання — своєрідні «відкриті листи» критика.

Форма «відкритого листа» — основна форма і нашої сучасної епістолярної публіцистики, і епістолярної кри­тики. Вона має свою давню традицію, про неї так, ска­жімо, розмірковував О. Герцен: «Форма листа найшир-ша, вона простора, як жіноча блуза, ніде не шнурується, й ніде не тисне»¹⁹. І далі: «Я за відступи й за дужки більш від усього люблю форму листів» ²⁰.