1 Вільна Україна, 1949, 10 квіт,

ШІВіВІ

спектакль всім колективом акторів із залученням пись­менників, художників, музикантів... Внаслідок такого підходу до видатного твору і такого трактування тексту класика вистава набувала абстрактного характеру, в п'єсі діяли не характерні і разом з тим глибоко індиві­дуалізовані персонажі, а безлика й невиразна сіра маса; ідея твору, його народний дух, колорит спотворюва­лися.

Відзначаючи деякі слушні думки критика Сави Степ­няка у його відгуку на згадувану тут виставу, зокрема міркування рецензента про пізнавальне значення «На­талки Полтавки», про силу її реалізму, Остап Вишня разом з тим рішуче заперечує висловлену ним хибну те­зу про необхідність у всьому сліпо наслідувати І. П. Кот­ляревського: «Погодитись з т. Степняком, щоб і наші літератори та художники спустились до «Наталки» й поробились Котляревськими, я б не погодився, але озир­нутись на старе ніколи не шкодить.

На добре старе. Дещо з нього можна взяти й для на­шого вжитку».

Не обходить Вишня і питання режисури. Так звану «біомеханічну конструкцію» на сцені (формалістичні прийоми постановників-режисерів) він рішуче не сприй­має і активно заперечує.

До питань власне літературного життя звертається гуморист в ряді цікавих публікацій, в тому числі й у своєрідному виступі «Пролеткульт і сільське господарст­во». Пролеткульт, який в 1924 році на Україні остаточно занепав, займався невластивими йому справами (мав у своєму розпорядженні радгоспи, фабрики, паперові крамниці і т. п.), висміюється сатириком у гротескній, витриманій в народному дусі усмішці.

Майстром такого рецензування був В. Чечвянський, нині із своєрідними рецензіями-жартами виступає І. Не­мирович. Так, запам'яталася його «ювілейна рецензія» на твори І. Сочивця, цікава рецензія-усмішка «Гумор з музикою». Безперечно, це вишнівська традиція гуморис­тичного рецензування.

Іноді письменники починають самі розглядати і оці­нювати свої твори. Тоді з-під їх пера народжуються ав-торецензії, призначення яких в принципі таке ж, як і кожної «звичайної» рецензії. Однак авторецензії цікаві тим, що у них письменник, аналізуючи сам свій твір, має. змогу заглянути у власну творчу лабораторію, поділити­ся закритими від сторонніх якимись міркуваннями про «таємничий» творчий процес, історію створення власного роману, повісті, поеми і т. д. Особистісний елемент у та­ких критичних виступах митця потужно проявляється і стає окрасою жанру авторецензії.

Своєрідні авторецензії бачимо у О. Пушкіна, М. Го­голя, І. Франка, Лесі Українки, а у сучасних письменни­ків — у О. Довженка, П. Панча, В. Сосюри, А. Шияна, П. Загребельного та багатьох інших.

Рецензія-есе — начеркова рецензія, написана вільно, жваво, з яскраво виявленим художньо-публіцистичним началом, особистісним ставленням рецензента до пред­мета своїх суджень. Характерні ознаки есеїстського пись­ма, про що мовилося уже вище, яскраво виявляються і у цьому різновиді «малої» критики. Часом така рецензія, як от, скажімо, виступ Василя Шевчука на збірку віршів Л. Талалая «Вітрила тривог», набирає форми і значення есеїстської замітки, тобто є перехідною формою між «ве­ликою» і «малою» критикою.

Репліка (від лат. геріісо —■ заперечую, відповідаю) — здебільшого невеличке за розміром, бойове, наступальне за характером спростування або заперечення неприйнят­них для автора положень, думок, суті різного роду публі­кацій. Репліка — жанр войовничий, один із найгострі-ших, часом досить ущипливих способів обміну думками в критиці, духовна зброя літературної полеміки. Репліки можуть бути редакційні, висловлені від імені друкова­ного органу, і особисті, тобто дані як вираз тих чи інших думок автора. Здебільшого такі репліки набирають тоді форми «Листа до редакції».

Часто критики пишуть і так звані замітки (або рецен-зії-замітки) — стислі розмірковування й повідомлення про твір, що мають форму жвавих, вільних за компози­цією й стилем нотаток. Літературна форма таких висту­пів досить різноманітна, невимушена, це здебільшого міркування «з приводу», але все ж прив'язані до певного літературного факту, публікації, тому головні ознаки рецензії як жанру зберігаються.

Разом з тим впадає в око й інше. Часом пишеться за­мітка про небуденне явище літератури, мистецтва, заміт­ка, де порушуються якісь загальні питання літературного розвитку. Тоді така замітка про літературне явище уже нагадує статтю, написану як вільні роздуми-нотатки про нові цікаві твори. Гадаємо, є всі підстави розгляда-

ти подібні замітки-роздуми як перехідну форму між «ве­ликою» і «малою» критикою.

Головні ознаки таких заміток — лаконізм вислову, фрагментарність і непослідовність композиції твору (не­послідовність розвитку теми, асоціативна довільність у звертанні до різних питань і проблем, з приводу яких висловлюються ті чи інші судження). Особистісність критичного розгляду в замітках особливо яскраво вияв­ляється. Це навіть не крок, а два кроки назустріч есеїст-ському розгляду з його особливим стилем і певними літе­ратурними прийомами. В таких випадках критики з ви-сокорозвиненим естетичним смаком наводять характерні цитати з творів, які вони аналізують, або подають пись­менницькі висловлювання, уривки із спогадів митців, їхніх есеїстських виступів. І ці емоційно ударні місця стають окрасою літературних нотаток, так, як це, наприклад, зробив Л. Новиченко у своїй статті про О. Гончара: «Шукання і звершення». «А для того, щоб закінчити ці нотатки про Гончара, я наведу його власні — і дуже характерні для нього — слова:

«Коли я стою перед творами давньої грецької скульп­тури, сповненої гармонії і світла^ або дивлюсь на кар­тини Рафаеля, читаю світлу лірику Пушкіна, або слухаю вражаючі невмирущою красою українські народні пісні, я не перестаю дивуватись, як творці цих шедеврів у ре­альному, звичайному, земному вміли знаходити високе, одухотворене. На мій погляд, .у творах справжнього ху­дожника повинен виявлятися той високий ідейно-естетич­ний ідеал людини, який є в житті і який — через мистец­тво — тільки й може діяльно допомогати людині жити, розвиватись, удосконалюватись». Це — творче кредо Гончара, він залишається вірним йому незмінно, але за= соби його здійснення—.вдосконалюються і поглиблю­ються, але художні шукання — тривають»

Ось вона, яскраво виявлена стильова манера літера­турно-критичних нотаток, замітка в своєму справжньому виявленні!