1 Словарь литературоведческих терминов. М.: Просвещение, 1974, с. 168—169.

2 Клэ. М.: Єов. Энциклопедия, 1967, т. 4, с. 255. - ;

³ КЛЭ, т. 6, с. 267.

" «1) Невеличка критична або публіцистична стаття, де твори, що рецензуються, часом стають приводом для обговорення значного літературного або соціального пи- тання, має суто полемічний характер; 2) розгорнута анотація («коротко про книги») — розкриває зміст тво- ру, нерідко самим добором матеріалу висловлюючи оцінку; 3) есе, забарвлений ліризмом роздум, навіяний читанням книги; швидше «самовираз есеїста», ніж ви- тлумачення прочитаного; 4) авторецензія — викладає погляд автора на свій твір чи полемізує із тлумаченням його в критиці»³. , V.

Безперечно, це цікава, але, неповна класифікація, вона не відповідає реальному стану розвитку літератур­ної критики, зокрема жанру рецензії в її численних різ­новидах і вимагає суттєвих поправок. Деякі відомості про жанр статті та рецензії знаходимо у посібнику «Жанри радянської газети»¹. У цьому виданні багато про що слушно мовиться, коли йдеться про власне жур­налістську творчість, публіцистику. Там, де літературна критика, насамперед у своєму публіцистичному прояві, близько підходить і навіть змикається з рухомою есте­тикою, згаданий посібник, у тому числі й такі його роз­діли, як «Стаття» та «Рецензія», становлять для тих, хто вивчає жанри літературної критики, безперечний інтерес. На окремі цікаві положення згаданої книги ще будемо далі посилатися.

Та разом з тим слід прямо сказати: питання жанру рецензії, як «малої» критики, тут детально не розробле­но, викладено оглядово і якнайзагальніше, а про жанр статті мовиться лише у зв'язку з журналістикою, публі­цистикою як такою. У своїх трактовках порушеного пи­тання автори посібника майже не виходять за межі проблем журналістської творчості, залишаючи в сторо­ні більшість того, що в'яже публіцистику і журналісти­ку з природою рухомої естетики, з її жанровим різно­маніттям.

Порівнюючи з цим виданням, про жанри літератур­но-критичної статті та рецензії ширше й грунтовніше мовиться в публікаціях лекцій А. Г. Бочарова «Жанры литературно-художественной критики»². Ці ж думки висловлено у колективному посібнику «Литературно-художественная критика»³.

Різноманітність й жанрове багатство літературної критики зумовлені природою рухомої естетики, її фун­кціональними властивостями.

^! Див.: Жанри радянської газети. К.: Вища школа, 1974.

² Бочаров А. Г. Жанры литературно-художественной крити­ки. Лекции. М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982.

³ Баранов В. И., Бочаров А. Г., Суровцев Ю. И. Ли­тературно-художественная критика. М.: Высш. школа, 1982.

1Ш

Критика як один із розділів науки про літературу з її аналітичними й синтезуючими властивостями є начеб­то лише «другим поверхом» людської свідомості, вона, з своєї високості ніби розглядає лише нижчий поверх духовної надбудови — той чи інший художній твір. Тим часом добре відомо, що завдання критики суто літери' турно-естетичними функціями не обмежується. Оціноч­ний характер критики, що виявляється у всіх ланках творчого процесу, як і у художній літературі, живиться насамперед всім тим, що дає їй дійсність, життя. Саме цим зумовлені критичні судження про твір «з точки зору життя», тому публіцистичність критики — це при­страсний соціологічний аналіз, журналістське творен­ня «історії сучасності»; тому і публіцистично-аналітич­на форма критичного виступу, яка є одночасно і науко­вою, і своєрідно художньою працею. Дослідник мусить бути у всеозброєнні марксистсько-ленінської методоло­гії, насамперед послідовно і неухильно дотримуватися принципу комуністичної партійності. Зміст і форма кри­тичного виступу повинні тонко взаємодіяти, про це слід завжди пам'ятати, особливо розв'язуючи принципові пи­тання літературного аналізу.

Ось чому критика як філософська свідомість епохи, як рухома естетика часу має виключно творчий харак­тер з її плинністю, змінністю, передбачаючи разом з тим точне володіння певними навиками літературно-наукової праці. Формотворчі процеси в літературній критиці зумовлені насамперед згаданими головними рисами, що випливають з її природи.

Стосовно форм рухома естетика постає перед нами у вічному плині, змінах, оновленні, жадобі поступу. Жан­ри історично складаються, розвиваються, сягають вер­шин свого поступу. Отже, і в цьому відношенні рухома естетика — не «замкнена система» форм, не «закостені­лий канон», і еталони довершеності історично склада­ються—на певнім етапі літературного життя їх бачимо, вловлюємо і рекомендуємо, як взірцеві вияви роботи людського духу. Загалом же класифікаційний порядок жанрів літературної критики уявляється нам як відкри­та система форм сучасної рухомої естетики, які, маючи тривке формотворче ядро, увесь час перебувають, відпо­відно до своїх законів, у русі, динамічних змінах, які у справжніх творців мають творчий і тільки творчий ха­рактер.

Ось чому між окремими жанрами грані розмежувань часом важко вловлюються, існує певний симбіоз жанрів, багатство різновидів, з допомогою яких один жанр пе­реходить у інший, а ця «низка переходів» на перший, не зовсім допитливий погляд, здається, розводить деякі

111

з них на протилежні взаємовиключаючі жанрові полюси.

Щодо фунціональних властивостей критики, її сус­пільно-дійового призначення, що також не може не по­значитися на формі критичного виступу, то тут слід до уваги брати: 1) предмет аналізу; 2) завдання, що роз­в'язується при аналізі; 3) адресат "(того, на кого розра­хований розгляд); 4) засоби «критичних комунікацій»; 5) обсяг критичного виступу.

Предмет аналізу вимагає певної форми аналізу, дик­тує вимоги оформлення аналізу відповідно до свого змістового наповнення, яке може вкластися лише у певний критичний жанр. Скажімо, такі сучасні романні епопеї, як «Війна і мир» або «Тихий Дон» чи, скажімо, трилогія «Прапороносці» вимагають такого розлого-роз­горнутого розгляду, у який тільки і може вміститися їхнє багатство художнього моделювання життя. Обсяг здійсненої письменником тут роботи не йде ні в яке по­рівняння з тією працею, що передбачається, скажімо, жанром байки, якою б цікавою і довершеною вона не була. При всій суверенності і рівноправності літератур­них жанрів, добре розуміючи, що в принципі образ мис­тецтва завжди невичерпний, все ж мусимо зазначити, що аналіз байки вимагає менших зусиль, ніж аналіз епопеї. Тобто жанр художнього твору стоїть у певній відповідності з жанром літературної критики, конкрет­ний художній твір вимагає для себе певної аналітично-поцінувальної форми.

Завдання, що розв'язується критиком, не може не впливати на форму його виступу. Якщо, скажімо, кри- тик, аналізуючи не такий уже і «широкоформатний» з охоплення дійсності твір, вирішив проте повести про нього проблемну розмову, зробити аналіз «стосовно жит- тя» і сучасного літературного процесу», то цю розмову не убгати у звичайну газетну рецензію. Треба писати щось глибше і більше. І навпаки, на грубезний, але ма- лоцікавий твір можна відгукнутися й порівнюючи ко- роткою, але переконливо й кваліфіковано написаною ре- цензією. Ц Той, до кого звернений твір, тобто адресат, активно впливає на форму виступу критика. До різних категорій читачів (певних соціальних, професійних груп населен- ня, читачів з різним рівнем літературної підготовки) критик звертається по-різному, дбаючи про зрозумі- лість, дохідливість, впливовість свого виступу. У нас різні за характером друковані органи зі своїми вимога­ми до матеріалів, зі своїм колом читачів, органи, що орі­єнтуються здебільшого на певні, найбільш підходящі, бажані для них літературно-критичні жанри. В цій орі­єнтації на читача є певна межа, за яку ніколи не пере­ходить критик. Визначає цю межу характер критики як науки, а не поверхневого популяризаторства.

Засоби критичних комунікацій — чинник, що також активно впливає на формотворчі тенденції критичного виступу. Маються на увазі журналістські канали зв'яз­ку, з допомогою яких і доходить до читача чи слухача слово критики. Отже, преса, видавництво, радіо, теле­бачення активно впливають на жанр критичного висту­пу, вони дають йому життя в тій чи іншій оболонці, пе­редбачаючи формування структури, композиції, манери викладу, стилю. А це все, зрештою, питання жанру, про­блеми жанрів рухомої естетики. І, нарешті, запланова­ний певним органом друку розмір критичного виступу стає також активним формотворчим фактором критики.

Слід вважати, що літературна критика, як особливий вияв ідеологічної діяльності людини, як прояв суспіль­ної свідомості, становить собою таку духовну цілісність, що дає підставу розглядати рухому естетику як явище порядку, яке включає в себе відповідні родові ознаки і тому її поняття в чомусь збігається з поняттям роду. Відповідно до свого функціонування, літературна кри­тика в свою чергу поділяється на два великі видові по­токи: критику «відкриту» і критику «закриту».

До «закритої» критики відносимо видавниче рецен­зування. Це «закрита» критика, бо адресатом видавни­чої рецензії, окрім автора рукопису, що рецензується, є лише один-два, щонайбільше три видавничі працівники, тобто така критика не виходить за межі видавничої ін­ституції, вона не розрахована на широкого читача, отже —- «закрита».

«Відкрита» критика — це критика у пресі, на радіо й телебаченні, це ті публікації, які здійснює видавництво, випускаючи у світ літературно-критичні видання. Оскі­льки ця духовна продукція розрахована в основному на масового читача, то саме тому вона і називається «від­крита».

Далі розглянемо жанри «відкритої» критики, яку В. Бєлінський, з огляду на особливості її функціонуван­ня, розподіляв, в свою чергу, на дві великі групи: крити-

ку «велику» і критику «малу» (тут і далі послуговуємось термінологією В. Бєлінського).

Якщо висловлене вище подати у схемі, то вона ма­тиме такий вигляд:

Під «великою» критикою розуміємо здійснення ши­роко розгалуженого аналітичного розгляду творів з їх історико-теоретичним «розтином» і відповідним поціну­ванням, заглибленням у життя і літературний процес з досить детальним аналізом окремих літературних здо­бутків. «Велика» критика — це серйозне дослідження зі своїм науковим апаратом предмету розгляду.

Історично склалися зараз такі жанри «великої» кри­тики: монографія, літературно-критичний нарис, літера­турно-критичний портрет, книга-біографія, книга-аль-бом, стаття.

Літературно-критичну замітку розглядатимемо далі як перехідну жанрову форму між «великою» і «малою» критикою.

Монографія (від гр. топов — один і дгарЬо —■ пи­шу) — широке наукове дослідження, в якому висвітлює­ться одна якась проблема, певна загальнозначима тема, . аргументована аналітичними викладками, що підводять, до якогось висновку. Тут обов'язкові посилання на джере­ла, біографічні відомості з предмету аналізу, всі факти мають бути перевірені й точні.

Передбачається, що літературно-критична моногра­фія — значний твір науки про літературу, де подається ґрунтовний і всебічний аналіз певного літературного явища в широких історико-літературних опосередкуван­нях і зв'язках з життям. Літературно-критична моногра­фія передбачає наявність наукового апарату досліджен­ня.

У свою чергу монографічний жанр включає в; себе такі характерні відмінності, які дають підстави виділити в ньому такі типологічні осередки:

а) монографія-портрет — літературно-критичний твір про видатного сучасного письменника, широкий розгляд і оцінка його життєвого і творчого шляху, визначення місця, яке. займає автор у літературі;

б) проблемна монографія — літературно-критичний твір, що порушує й розробляє проблемні питання літера- турного розвитку, провідні тенденції сучасного літера- турного руху;

в) монографія про певний період розвитку сучасної літератури, наукове висвітлення особливостей розвитку літератури протягом якогось відрізку часу;

г) змішаний тип монографічного дослідження, де за- значені вище характерні риси, притаманні трьом попе- реднім різновидам жанру, виявляються і переплітають-

1

7

15

Рибак», 1963), М. Ільницького («Барви і тіні поетично­го слова», 1967), В. Мельника («Сюжети. Конфлікти. Характери», 1977), К. Волинського («Праця як твор­чість», 1977), І. Зуба («Степан Олійник», 1978), О. Дя-ченка («Література і революція», 1979), Ю. Костюка («Іван Рачада», 1980), Л. Федоровської («Романи Юрія Мушкетика», 1982).

Літературно-критичний портрет — стислий розгляд творчості певного письменника, характеристика його творчого обличчя, літературної та громадської діяльнос­ті, лаконічна оцінка доробку автора.

Різні видавництва видають літературні портрети від­повідно до своїх профілюючих інтересів. Тому випущені ними видання відрізняються як складом авторів, твор­чість яких висвітлюється, так і манерою аналізу, стилем викладу. Так, видавництво «Дніпро» планує випуск у світ літературних портретів про письменників-класиків, «Радянський письменник» може пропагувати творчість видатних сучасних митців, а «Радянська школа» у всьо­му обмежує себе програмними вимогами середньої шко­ли. Такого типу популярні видання випускає у світ і ви­давництво «Знання». Розмір літературного портрета тут не перевищує трьох друкованих аркушів.

Багато літературних портретів написав у свій час І. Франко. Це такі його твори, як «Осип Юрій Федько-вич», «Леся Українка», «Еміль Золя, його життя і пи­сання» та ін. Типові сучасні літературні портрети ми знаходимо, скажімо, серед літературного доробку Л. Новиченка («Мирослав Ірчан», 1958), О. Килимника («Олесь Гончар», 1959, «Григорій Епік», 1960), А. Клоч­чі («Ілля ГоніМов», 1960), М. Острика («Леонід Смілян-ський», 1964), М. Дубини («Творчість Любомира Дми-терка», 1977), І. Семенчука («Олесь Гончар», 1978) та ін.

Літературно-критична книга-біографія про письмен­ника — значний обсягом літературно-критичний жанр, де дослідницькі пошуки автора вдало поєднуються з його публіцистичним заглибленням у предмет вивчення, а документалізм супроводжується своєрідною суто ху­дожницькою манерою викладу фактів. Розшуки і аналіз життєвих першооснов, суспільних подій, різних літера­турних чинників, точна «паспортизація» всіх цих даних, які стають реаліями твору, сполучається тут з вільною розповіддю автора-оповідача, часом сповіддю свідків і очевидців минулого, публіцистичними образно-емоцій­ними розмірковуваннями критика, які допомагають йо­му психологічно вмотивованіше і, зрештою, точніше змалювати внутрішній портрет письменника, заглиби­тись у суть його творчості. Це, безперечно, есеїстська манера письма.

Книга-біографія ■— той жанр, де через особу пись­менника «просвічують» його художні здобутки, а через його творчі звершення вимальовується самий образ митця. Якщо такого роду дослідження грунтуються на правильній методологічній основі, то в процесі пізнан­ня складна взаємодія суб'єктивного і об'єктивного пере­бувають у тій гармонійній єдності, що якраз і допома­гають висвітлити об'єктивну істину, ту об'єктивну істи­ну, критерієм якої є завжди суспільна практика. В науці про літературу суспільною практикою є історичний дос­від розвитку літератури й літературознавства. В такого роду творах яскраво відтворюється і особа письменни­ка, і особа самого критика.

Має рацію дослідник, який у зв'язку з цим пише: «Літературна критика залишається само собою, лише сприяючи літературі в пізнанні того, якою є природа людська. І їй доводиться починати з того предмету, що здійснює це пізнання, іншими словами — з письменни­ка. Питання в тому, якими шляхами і способами вона це робить». Це не означає, пише далі вчений, що крити­ки мусять «перетворювати свої критичні статті в спові­дальні монологи». Але треба пам'ятати, що неможливий аналіз без самоаналізу, «а критик тільки те й робить, що аналізує, при чому на виду у всіх». І знову далі: «Говорити про літературу — однаково, що мовити про народ. А народ складається із людей» Книга-біогра­фія і покликана якраз показати цих людей — людину-автора у відношенні, взаємозв'язках з людським суспі­льством, людьми-персонажами авторових творів.

Б. Бурсов у своїй книзі «Особистість Достоєвського» якраз і намагався реалізувати в названому нами вище жанрі саме таке завдання. Тому жанр цього твору Б. Бурсов визначає як «роман-дослідження» (на наш погляд — це один із різновидів жанру кнйги-.біографі'ї), а видавництво у анотації до видання характеризує його таким чином:

«Книга професора Б. І. Бурсова «Особистість Досто-євського», яка насичена біографічно-психологічяими і лі­тературно-стилістичними характеристиками, а також широкими історично-літературними узагальненнями, що грунтуються на міцному фундаменті наукового дослід­ження, за своєю побудовою та викладом є вільним пові-ствуванням, в центрі якого Достоєвський — людина і письменник»¹. Чимало такого роду творів є в західно­європейській літературі, кращі з них — окремі твори Г. Лану, А. Моруа — у нас перекладено і видано.

В українській радянській літературі, де є багато ху­дожніх творів про письменників (романи і повісті С. Ва-сильченка, 3. Тулуб, О. Ільченка, Л. Смілянського, М. Сиротюка, П. Колесника, М. Олійника, Ю. Збанаць-кого, Оксани Іваненко, Василя Шевчука, Н. Рибака, І. Пільгука та ін.), досліджень типу книга-біографія обмаль. Хіба що можна згадати книги П. Жура про Т. Шевченка «Третя зустріч» (1970), «Шевченківський Петербург» (1972) та особливо його «Літо перше» (1979), а також повість-есе автора цих рядків («Спа­лах» (1969), видання С. Тельнюка «Павло Тичина» (1979), художні біографії А. Костенка «Леся Українка» (1970) та «Андрій Малишко» (1981).

Книга-альбом про письменника —особливе докумен­тально-ілюстроване видання, яке в історико-літератур-іному плані розкриває творчий шлях автора та з допомо­гою фотодокументів, художніх ілюстрацій відтворює образ митця, показує і оцінює суспільну вагу його ду­ховних здобутків. Видання включає в себе статтю-пе-редмову, де характеризується творчість письменника, окремо подається життєпис головних подій, пов'язаних з особою митця та його творчістю. Основну частину ви­дання складає фото^документальний та літературно-кри­тичний матеріал про автора та його творчість, цитація вибраних висловлювань та цитатно-ілюстративний мате­ріал з творів; письменника. Видання завершує список використаної та рекомендованої літератури.

Альбом будується за хронологічно-тематичним прин­ципом відповідно до певної періодизації, що відобра­жає етапи творчого шляху митця і засвідчується розді­лами книги-альбому. Все це підпорядковано якійсь го­ловній ідеї, що виражає напрямок, пафос творчості митця. Цей пафос виражається у епіграфі до книги, як от, скажімо, у книзі-альбомі про В. М. Сосюру:

О, мій народе!

Труд твій єднає серця, як і ріки, в ріднім і славнім краю. Хай моя пісня прославить навіки силу і правду твою.

Книги-альбоми про письменників у нашій республіці видає видавництво «Радянська школа» (вже вийшли у світ видання, де висвітлюється творчість Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, Панаса Мирного, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри).

Стаття — один із найпоширеніших публіцистичних літературно-критичних жанрів преси, різних збірників та альманахів: своєрідна журналістська розв'язка важ­ливої суспільно-політичної та літературної теми. «Стат­тя характеризується як одна з основних форм дослід­ження фактів, подій матеріального і духовного життя суспільства, їх узагальнення». У жанрі статті просте­жуються «зовнішні зв'язки, що з'єднують аналізовану ситуацію з «світом» оточуючих соціальних проблем су­часності». «Концепція статті — екстракт осмислених публіцистом фактів. Вона створюється на основі аналізу соціальних закономірностей» Для статті є характер­ним висвітлення певних конкретних питань з глибоким теоретичним осмисленням їх, аналіз фактів, що перед­бачає узагальнення. Тому аналіз і синтез, доведення з допомогою аргументацій і висновки, що випливають з цих викладок, посилань — питомі ознаки статті як жанру. Світоглядні концепції журналіста мають вирі­шальне значення для його творчості взагалі, в тому чис­лі й тоді, коли він вдається до створення такого поваж­ного і мобільного жанру публіцистики, як стаття.

Літературно-критична стаття — досить широке за охопленням матеріалу і порівняно глибоке за аналітич­ним проникненням в художні твори дослідження, де роз­глядається певне літературне явище стосовно життя й літературного процесу.

Стаття обов'язково включає в себе:

а) аналітичну характеристику досліджуваних літе­ратурних та життєвих процесів;